Нам дуже потрібні ці фотографії з запорошених коробок

Старша донька пише: “Дивись, що я знайшла!”. І надсилає чорно-білу фотографію. На ній її мама, перша моя дружина. Їй тоді було дев’ятнадцять, тобто як доньці зараз. Фотку зроблено в розпал нашого роману, майже тридцять років тому. Вона там худа, з дуже густим волоссям, до біса гарна.

Я навіть відчув, як серце забилося сильніше.
Так, відповідаю доньці, твоя мама була просто ух! Не дарма я довго бігав за нею.
“Ще б пак! – сміється донька. – Така вона класна. За нею багато хто бігав, думаю” .
Потім я довго розглядав цю фотку, посміхався. Адже я дуже любив цю дівчину.
Попереду у нас п’ятнадцять років шлюбу, фінал якого був зовсім поганий, попереду у нас сварки, болісне розставання, попереду у нас багато чого. Наші характери зіпсуються, ми погладшаємо і станемо занудними.

Але на цій фотці класна дівчина, яку я дуже любив. І насправді люблю досі.
Як добре, що десь зберігаються старі фотографії наших юних дружин. Їх треба берегти. Іноді діставати з запорошених коробок, розглядати. Знаєте, це як ін’єкція гормонів у постарілі почуття.

Ось живуть двоє ціле життя, набридли одне одному, сплять у різних кімнатах. Діти виросли, об’єднує двох лише житлоплоща, поїздки влітку на дачу і суботами в “Ашан” за продуктами. Життя їхнє тужливе, як лютневий вечір. І ось тоді потрібні ці давні фотки. Тоді їхня черга.

Жінки, яким за сорок, часто “повертаються” в юність. Розглядають старі фотографії. “Ось ми на першому курсі… А це я з Пашкою, моїм залицяльником, не знаю, де він зараз… Ой, а це я на дискотеку йду, ось це начісування у мене, хахахаха! І таке міні, ні фіга собі!”

Їм хочеться бачити свої гнучкі талії, стрункі ноги, буйне волосся і глузливі очі. Для жінок, яким за сорок, це важливіше, ніж сеанс у психолога. Це корисніше, ніж візит до косметолога. Це найкраща процедура. “Адже це ж я! Я! Я! І напевно не дуже я змінилася?”

Але, можливо, ще важливіше — дивитися ці фотки чоловікам. Навіть колишнім.
Щоб згадати дівчину, в яку він закохався колись. Яка мучила його своїм міні і піснями гурту А-ha або “Браво”. Щоб у цій втомленій, повненькій жінці поруч побачити цю дівчину.

Почути звук стародавньої касети. Щоб вигукнути “Ого!”, щоб заграли заснулі гормони, щоб уночі не хропіти тупо, а зайнятися напівзабутою і важливою справою. Бо та дівчина нікуди не поділася насправді, вона ж тут, лише простягнути руку. Обійняти і сказати: “Як же я тебе люблю”.

Усі ці зайві роки, сварки і кілограми — обман. Їх не було. Ми такі ж юні, дурні, щасливі. Ну хоча б на годину. Хоча б на пів години.

Нам дуже потрібні ці фотографії з запорошених коробок.
Бо там, у глибині, у шафах-антресолях, заховано головне — наше кохання…
З інтернету.