Кожна зустріч з Вами – це зустріч з Добротою і Величчю людської душі…
Кожна зустріч з Вами – це зустріч з Добротою і Величчю людської душі. Нехай Господь наповнює Ваше серце радістю й вірою на щодень, на Многії благії літа! З ЮВІЛЕЄМ, ОЛЕКСАНДРЕ ВАСИЛЬОВИЧУ!!!
Всі ми – видавнича студія “ЗОРЯНа” маємо за велику честь – роботу над статею про Ваш шлях, яка опублікована у розділі “Філософія життя “, в книжці “Почесні громадяни Мукачева: дорогами випробувань до успіху і щасливої долі“.
В цьому матеріалі – джерело духу і волі, високості і духовної чистоти. З радістю ділюся статею тут – читаючи про сильних і хороших людей, самі стаємо сильнішими й кращими.
Олександр Сухан народився 2 лютого 1964 р. в с. Березинка Мукачівського району. Закінчив середню школу та Мукачівське ПТУ № 7.
У 1983 р., після важкої травми хребта, був паралізований, але, незважаючи на важкий вирок лікарів, почав займатися спортом. У 1988 р. Олександр виступив на перших Всесоюзних змаганнях серед людей з обмеженими фізичними можливостями і виборов дві бронзові медалі в гонках на інвалідних візках.
Весною 1991 р. брав участь у супермарафоні на інвалідних візках за маршрутом Москва – Київ – Кривий Ріг. Після завершення супермарафону стрибнув з парашутом у Москві на аеродромі «Тушино». Це було вперше в історії інвалідного спорту Радянського Союзу.
Восени 1991 р. виступив на чемпіонаті Європи з марафону і посів перше місце, показавши найкращий результат. Потім був запрошений фірмою «Мітсубіші» в Японію, на чемпіонат світу з марафону.
У 1992 р. Олександр брав участь у трансросійському супермарафоні Владивосток – Санкт-Петербург, був нагороджений президентом Росії Б. Єльциним орденом «За особливу мужність». Того ж року брав участь у сесії ООН в Нью-Йорку за підсумками десятиріччя з проведення роботи серед інвалідів. У 1993 р. його ім’я було занесено до Книги рекордів Гіннеса.
У 1994 р. разом зі спортсменами-інвалідами 15 країн брав участь у супермарафоні країнами колишнього Радянського Союзу під прапором ООН. Олександра призначено капітаном команди. Президент Росії Б. Єльцин нагородив його орденом «За мужність».
1995-го Олександр Сухан був нагороджений орденом «Почесна Відзнака Президента України». У 2000 р. він заснував благодійний фонд «Суспільство для всіх». Того ж року фонд організував супермарафон на інвалідних візках за маршрутом «Ужгород – Мукачево – Рахів» зі сходженням на найвищу гору України – Говерлу.
У 2001 р. О. Сухан нагороджений орденом «За заслуги» ІІ ступеня. У 2002 р. входив до складу паралімпійської збірної України із зимових видів спорту і брав участь у кубках світу з біатлону та гонках на лижах.
Майстер спорту СРСР з легкої атлетики (марафон) та майстер спорту України (гонки на лижах), член збірної команди України із зимових видів спорту серед інвалідів із ураженням УОРА, учасник VІІІ зимових Паралімпійських ігор (2002 рік). Після повернення в Україну всіх учасників Паралімпіади запросили для нагородження в Маріїнський палац, де Олександр особисто отримав з рук президента України Л. Кучми медаль «За працю і звитягу».
2002 р. був нагороджений дипломом як лауреат конкурсу «Кращий закарпатець 2001 р.» в номінації «За вагомий внесок у розвиток Закарпаття».
Від 2003 року працює за контрактом в збірній команді України на посаді спортсмена-інструктора з лижних гонок серед інвалідів з УОРА. У 2004 році взяв участь у марафоні на інвалідних візках за маршрутом: Великий Березний – Перечин – Ужгород – Мукачево – Берегово – Виноградово – Хуст – Тячів – Рахів – Ясіня. У 2006 р. обраний депутатом Закарпатської обласної ради.
2007 р. нагороджений орденом «За заслуги» І ступеня від президента України В. Ющенка, 2009 р. – орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня на день Соборності України. У 2010 р. О. Сухан – радник голови обласної ради з питань соціальної політики на громадських засадах.
2014 р. Олександру Сухану присвоєно високе звання «Почесний громадянин м. Мукачево».
У 2001-2020 рр. став одним із засновників і є членом правління Закарпатського регіонального центру соціально-трудової реабілітації та професійної орієнтації інвалідів «Вибір».
Протягом цих років О. Сухан проводить зі своїми колегами велику благодійну діяльність і реалізує благодійні програми в інтересах інвалідів, дітей-інвалідів Закарпатської області з метою ефективного забезпечення соціальної допомоги, комплексної реабілітації та оздоровлення інвалідів, дітей-інвалідів і людей похилого віку Закарпатської області.
ОЛЕКСАНДР СУХАН:
«Важливо не втрачати надії. Сьогодні важко – вірити у завтра. Не один раз я казав собі: “Ти повинен перебороти страх…” І примушував, і вмовляв себе надіятись, і не просто чекати, але ставити цілі і щось робити…»
Коли Олександрові було 19 років, він поїхав з бригадою на заробітки у Латвію. Молодий і сильний, він працював завзято і охоче. Ніхто тоді не міг передбачити, що під час роботи хлопець впаде з машини… Він зламав хребет, був пошкоджений спинний мозок… Відтоді половина його тіла паралізована.
«Це сталося в неділю – ми працювали на полях, збирали льон. Для цієї роботи погода дуже важлива, і тоді якраз було сонячно вранці…
Я отримав великий стрес… Розумів, що на ноги вже не встану, не хотів з цим змиритися, робив операції, вірив, що все-таки підіймуся, лікувався за всіма можливими методиками, зокрема за методикою Дікуля – відомого циркача, який після травми в цирку відновився…»
Протягом 30 років Олександр взяв участь у десятках марафонів, піднявся на Говерлу. Із задоволенням грає на гітарі, стрибав із парашутом, має багато нагород, орденів та медалей, обирався обласним депутатом – уперше в сесійній залі Закарпаття з’явилася людина, представник громади, на інвалідному візку.
Своєю найважливішою справою вважає реабілітацію та допомогу людям із фізичними вадами. Дякує за все Богові і прагне поділитися думкою, що віра завжди була і є основною рушійною силою. «Дуже прикро, – каже Олександр, – коли зустрічаєшся з песимістами, які зневірилися в чомусь. Ти приходиш, час свій тратиш, щось підказуєш, хочеш підтримати, а людина може відреагувати словами: “Та що ти мене вчиш?..” Потрібно зуміти перебороти себе й обставини. Віра важлива для усіх нас! Тому бажаю всім міцної віри».
ПРО ВИПРОБУВАННЯ І ПРО ВОЛЮ ДО ЖИТТЯ
Мені хотілося ходити, бодай з палицею. Я не хотів вірити, що до кінця життя буду в чотирьох стінах… Спершу був довгий період адаптації, коли я змирився з тим, що сідаю у візок… Перші півроку лікарі не давали гарантії навіть того, що я буду жити. Але я мав волю до життя…
Це була велика трагедія, особливо для мами. Мене привезли додому через півроку – я бачив сльози в її очах. Мені було соромно, що я завдаю біль своїм батькам. Я почав втішати їх і всіх своїх друзів, почав переконувати, що встану.
Чому поїхав на заробітки? Я повинен був йти в армію, нас уже готували до поїздки в Афганістан. І я подумав, що перед тим, як поїду служити, було б добре відкласти якихось грошей, щоб була якась «заначка». Щоб потім, повернувшись зі служби, якийсь транспорт купити: чи машину, чи мотоцикл… Там, у нашій бригаді, я був наймолодший…
Ця біда сталася зі мною у 83-му… Протягом 1983–87 років наші хлопці служили в Афганістані. Усі вони писали мені звідти. Я відповідав їм, наскільки міг. Писав, що коли вони повернуться, я зустріну їх на своїх ногах…
Був довгий період життя, коли я стидався свого тіла, не хотів визнавати, що я каліка… Але водночас я розумів і відчував й інше: чи соромно, чи не соромно, та я хочу вийти на вулицю, показатися людям, побачити людей. Це був хороший стимул для мене. Я постійно тренувався, піт з мене градом котився, і через цю працю виходили всі негативні емоції. Я давав собі такі фізичні навантаження, що на дурні думки мені вже просто не вистачало сил…
ПРО ГАРТУВАННЯ ХАРАКТЕРУ І ПЕРЕМОГИ
Спорт сам по собі – це стимул. Ти бачиш результат своєї роботи, бачиш, коли твої друзі гордяться тобою. Я тоді жив у селі Березинці, і мої друзі раділи, бачачи мене по телевізору: «Наш Сашко!..» Вони щиро вболівали й переживали за мене, і це було великим стимулом, щоб попри усю складність повернутися зі змагань додому призером .
У Києві після третьої операції я познайомився з учасниками «Прометея» – це клуб людей з фізичними обмеженнями. Це було у 1988 році. І вони запросили мене на I чемпіонат СРСР з легкої атлетики. Я вперше тоді виступив у складі київської команди «Прометей» і виборов дві бронзові медалі Радянського Союзу. Це були престижні нагороди, але вони дуже дорого мені коштували. На той час у мене був недосконалий старенький візочок, який постійно ламався, буквально розвалювався. Можливо, фізично я був добре готовий, але візочок був дуже слабким. Я переживав, щоб він хоча б доїхав… Не за себе переживав, не за свої сили, – за візочок… У мене всі руки були в крові, але я був щасливий!.. Здобув третє місце. Знайшов у собі силу волі доїхати!.. Нам усім (а нас було восьмеро) тоді одразу присвоїли звання майстрів спорту з легкої атлетики.
Це був старт. Потім мене почали запрошувати на змагання у різні країни Радянського Союзу.
Найголовніший етап змагань, супермарафон «Владивосток–Санкт-Петербург», – це 11 000 км. Завдячуючи йому, я потрапив у Книгу рекордів Гіннеса. Це було нелегко. З усіх спортсменів Радянського Союзу відібрали п’ятнадцятьох, а потім – 8 спортсменів, які взяли участь у марафоні «Москва – Київ – Кривий Ріг», а вже згодом з цих вісьмох обрали нас: мене, з України, і двох хлопців із Росії.
І от у квітні ми стартували з Владивостока… Траса пролягала через різні часові пояси, ми відчували зміну клімату, постійні навантаження. Квітень, травень, червень… Осінні місяці… А наприкінці жовтня вже всюди був сніг по коліна, одинадцять градусів морозу.
Це було надзвичайно важко. Але ми таки дійшли до фінішу в Санкт-Петербурзі і потрапили в Книгу рекордів Гіннеса. Загальна протяжність траси – 12 000 км.
Були настільки важкі моменти на маршруті, що ми втрачали свідомість. Влітку спека була +40. З нами постійно був лікар, але, попри все, було дуже важко. 1100 км ми йшли через масиви тайги, зліва – китайський кордон, справа – російський. У тайзі навіть з ведмедями зустрічалися, буквально у 25 метрах від нас вони були. Але позаду нас йшла така техніка, що тварини одразу від шуму тікали…
До фінішу тоді дісталися одиниці. Серед них був Олександр Сухан. «Це робилося не так для себе, як приклад для інших людей, які втратили надії на завтрашній день, – розповів Олександр. – Це все-таки робилося і для них».
– Що вважаєте своїм найбільшим досягненням?
Насамперед мені вдалося побороти свій комплекс «неповноцінної людини». По-друге, досягнув поваги у суспільстві, серед близьких, рідних. Завдяки спортивним змаганням трохи побачив світ, відвідав до 40 країн, отримав звання майстра спорту із зимніх та літніх видів… Дивна доля. Одне забрала – іншим збагатила. Ніколи б і не подумав, що мені вдасться стільки зробити. Лише нагород маю безліч – і українських, і закордонних…
– Чи було таке, що сили залишали?..
Звісно, в екстремальні ситуації потрапляв неодноразово. І під час сходження на Говерлу, і коли на візках проходили через тайгу. Часом від напруги навіть втрачав свідомість.
Однак мені завжди щастило, що поруч були люди, на підтримку котрих я міг розраховувати. Вони не скористалися тим, що мені погано. У спорті є конкуренція, однак не ціною життя і здоров’я інших людей – це слід пам’ятати завжди. У нашої команди була мета: дійти до фінішу в повному складі. Якось отруїлися їжею, лежали під крапельницею. А наступного дня знову крутили колеса…
Мій девіз у житті: «Ніколи не зупинятися на досягнутому».
ПРО СХОДЖЕННЯ НА ГОВЕРЛУ
Місяці виснажливих тренувань, ретельне планування маршруту та відсутність права на помилку, яка могла коштувати життя… В результаті Олександр підкорив гору Говерла, висота якої сягає понад 2000 метрів.
До вершини Говерли вели не тільки тренування, а й час, коли Олександр боровся з відчаєм. Для молодого хлопця, який у 19 років втратив здатність ходити, здавалося, все скінчено. Олександр згадує: «Після травми (а травма була дуже серйозною) я був у відчаї, бо коли людина фізично здорова, то ходить, бігає, грає у футбол, – а тут в одну мить усе в тебе забирається, і ти лежиш, і ти інвалід, безпомічний… Звичайно, на той час мені було дуже важко».
Але Олександр не здався: почав тренуватися і невдовзі досяг значних успіхів у паралімпійському спорті. Нині Олександр Сухан організовує спортивні змагання серед людей із особливими потребами та вчить їх жити й любити активне життя, у якому візок не перешкода.
ПРО ПОКЛИКАННЯ, ТРЕНЕРСТВО І РОДИНУ
Загалом я в спорті вже понад 30 років. У мене різні нагороди. І не тільки в спорті, але й в громадській роботі з людьми з обмеженими можливостями. Тому що, повертаючись зі змагань, я щоразу сильніше розумів, що у нас, на Закарпатті, потрібно зробити щось особливе, щоб привернути увагу суспільства до проблем людей з інвалідністю. Я сам проводив марафони, збирав наших людей. Звернувся за допомогою у вирішенні організаційних і фінансових питань до голови обласної облдержадміністрації Балоги Віктора Івановича, і він підтримав мене і допоміг організувати марафон «Великий Березний – Рахів» і сходження на Говерлу.
Певний час я навіть не думав про створення власної родини. Я стидався себе й щоразу забороняв собі навіть подібні думки. Я просто боявся створювати сім’ю, розумів, що це велика відповідальність. Думав собі: чи зможеш забезпечити родину?
На допомогу прийшли друзі (колись з цими людьми грав у футбол) – допомогли розпочати власну справу. Я вдячний їм і знаю, що для них, як і для кожної людини, це приємно – мати змогу допомогти.
І от коли я матеріально всім себе забезпечив, «став на ноги», мав роботу, зарплату, збудував будинок – відчув, що зможу. Ось тоді Бог і дає – коли ти готовий і відповідно налаштований. Познайомилися випадково. Оксана працювала у магазині, в який я частенько навідувався. І якось друзі мені сказали: дивись, мовляв, яка хороша дівчина! Була перша розмова, потім відчув зацікавленість з її боку, зав’язалися теплі стосунки, запросив до себе, вона – до своїх батьків… Оксана любить поратися на городі, вирощує квіти, утримуємо домашніх тварин. А я, в свою чергу, допомагаю їй у всьому. Ми разом вже багато років. Живемо і не сваримося. І це дуже добре.
ПРО НАЙВАЖЛИВІШЕ – НАДІЮ і ПІДТРИМКУ
Важливо не втрачати надії. Сьогодні важко – вірити у завтрашній день. Мені було важко і фізично, і психологічно. Не один раз довелося казати собі: «Ти повинен перебороти страх…» Я і примушував, і вмовляв себе надіятися на завтрашній день і не просто чекати його, але ставити цілі і щось робити.
Тренуватися – це як поїсти. Щодня. Зарядка – це мінімум. Мій хороший друг і тренер з Мукачева, Переста Олександр Михайлович, – хороший приклад для усіх нас. І це дуже важливо і водночас приємно, що є серед нас такі люди, на яких можемо рівнятися. Він підтримував мене у найскладніші моменти, і його велика заслуга – в тому, що не проходило й дня без тренувань.
На городі, позаду хати, зробили брусся, щоб я міг підтримувати себе в формі. Власне кажучи, до травми я завжди дружив зі спортом, був атлетичним. Мені подобалася гімнастика. Можливо, це теж мені допомогло.
Також потрібно сказати, що велика відповідальність лягає на близьких і рідних людей. Трапляється, що люди, самі того не бажаючи, можуть принизити словами: мовляв, йди, щось роби. Бувають різні моменти: іноді ти на піднесенні, іншим разом – ніби на паузі… Тому дуже важливо, коли тебе готові підтримувати на кожному етапі, духовно і фізично, коли готові поділитися з тобою добрим словом, терпінням, розумінням і сприйняттям.
Дякувати Богові, я відчував цю підтримку. Навіть бувало, що не так мене заспокоювали, як я підтримував і намагався у будь-якому випадку підбадьорити людину.
СКАЗАТИ НЕГАТИВУ «НІ!»
– Якби не травма, Ви б, мабуть, ніколи і не дізналися про існування «паралельного» світу, в якому живуть люди на візках?.. Чи вдається щось вирішити, зробити для них?
Я заснував громадську організацію, благодійний фонд «Суспільство для всіх». Основний напрямок діяльності – активна реабілітація людей з фізичними вадами, особливо тих, хто на візках. У нас є правило, девіз: «Навчився сам – навчи іншого». От ним і керуємося. Активний спосіб життя – основна методика лікування. Це спорт, рух, туризм, хоча для інвалідів слово «туризм» ще нове. Наше суспільство досі сприймає їх як людей, які не можуть самі про себе подбати, повинні сидіти вдома і не брати участі у суспільному житті. Це стереотипи, яких треба позбуватися…
– Чи вдається зламати їх? Що заважає?
Ментальність людей – це найгірше. «Інвалід» – це як клеймо, незважаючи на твій вигляд, роботу, родину. Тому з колегами відстоюємо права людей із фізичними вадами. Наприклад, за моєї активної участі в області проходить програма із безбар’єрності, аби вся наша інфраструктура була пристосована для маломобільної групи населення. А це ж не лише інваліди! Це й люди похилого віку, матері з діточками – вони також щодня стикаються з перешкодами, тротуарами, пішохідними переходами… Там, де люди йдуть нам назустріч, очевидні зміни на краще. Однак трапляються і такі, які нічого не бажають робити.
Нещодавно у Мукачеві звели новий багатоквартирний будинок. Я підійшов до виконроба і запитав, чому під’їзди не пристосовані для візків. А мені відповідають: «Тут інваліди жити не будуть!» Отака страшна аргументація.
– Чи вдалося щось змінити завдяки депутатству в обласній раді?
Звісно, всі ці питання піднімалися мною неодноразово – на сесіях, у комісіях. Вдалося чимало грошей закласти у бюджет для втілення програми безбар’єрності для населення. Однак це був лише початок роботи. Не знаю, як реагуватиме на це нинішня рада, однак я обіцяю: ми не дамо спокою депутатам! (Сміється – авт.) Зараз ми почали моніторити і доступність у транспорті. І виявляється, що жодної маршрутки, автобуса в області немає такого, аби був пристосований для людей з фізичними вадами, – жодного! Тому пишемо листи, звертаємося у Кабмін, Міністерство транспорту. На цьому не зупинимося, плануємо йти далі.
– Буває важко спілкуватися з негативно налаштованими людьми?
Слід сказати, що я людина комунікабельна і неконфліктна. Спочатку намагаюся пояснити все словами. Хоча, звісно, стикався з людьми, які брутально поводилися, натякали на те, що ми не маємо права щось вимагати. «Тут і для здорових не вистачає», – подібну фразу доводилося чути неодноразово, і від чиновників у тому числі. Я в такому випадку просто розвертався і йшов геть. Бо з людиною, яка налаштована негативно, не слід спілкуватися. А у звичайному житті таких – меншість. Наші люди зазвичай толерантні, привітні. Багато чого залежить і від самого тебе. Якщо ти незадоволений, роздратований, шукаєш винних – люди ставитимуться до тебе відповідно. Тому слід змінитися, а потім очікувати змін від інших.
– Що б Ви порадили людям, які опинилися у стресовій, безнадійній ситуації, коли здається, що життя вже втратило сенс?
Перш за все – повірити. Повірити у свої власні сили. Сказати – я можу! Починати з найменшого. Намагатися бути незалежним. Якщо можеш дотягнутися до чашки з водою – спробуй, дотягнися, не проси іншого допомогти. Почати з малого – дійти до великого. Друга важлива річ – це спілкування. Слід спілкуватися з тими, хто може дати силу, надію. Бо згадую себе. Приходили знайомі… і практично заживо хоронили – усім своїм виглядом, емоціями, словами. Сказати негативу «ні!» у своєму житті! Сказати рішуче: якщо ви хочете приходити до мене, то, будь ласка, змініть свій настрій, знайдіть слова, аби підняти мій дух. Інакше краще не йдіть взагалі. Можливо, це буде жорстко, але дуже багато залежить саме від оточення, від того, в яких умовах живе, перебуває людина. Я намагався, аби біля мене був позитив. Намагався сам бути позитивом. Тому люди до мене тягнулися, приходили і йшли лише з хорошим настроєм.
– Що нині у планах, які намітки на майбутнє?
Зараз шукаю друзів, колег, сподвижників, які працюватимуть зі мною у напрямку розвитку туризму для людей із фізичними вадами. Я вже організовував сплав по Тисі. Наступного року також планую велику екологічну експедицію. Наша група візьме з собою мішки для сміття. Ми не просто долатимемо гори і річки Закарпаття, а покажемо всім, чого не слід робити на рідній землі. Позбираємо сміття, зустрічаючись із мешканцями, будемо проводити бесіди, аби всі розуміли: тут далі жити нам, а також нашим дітям.
