Як мертвому припарки
Буває, з-за лісу не видно дерев, але трапляється і навпаки — з-за дерев не видно лісу. Зараз, мені здається, ми й присутні при цьому навпаки явищі, коли слідкуємо за топновиною з України: чи відбудуться там вибори — але під кулями, під бомбами та ракетами (такі вибори — нонсенс!), чи сенсаційно перебільшеними розбіжностями (зрада) між двома “З” – Верховним Головнокомандувачем Зеленським та Головнокомандувачем “отаманом” Залужним — чи патова ситуація на фронті, та й за свіжими зведеннями з полів боїв — чи не втрачаємо ми за всім цим глибинні та сутнісні явища?
Я про російсько-українську війну, яку стратегічно й історично програли від самого початку — замість замисленого бліцкригу з узяттям Києва та зміною обраного президента рашистським гауляйтером, СВО, як евфемістськи зветься в Ерефії проксі-війна, розтяглася на 20 місяців, і кінця їй не видно.
Вона програна і за безповоротними людськими втратами. На сьогодні – 306 860 російських трупів, і щодня додається ще по тисячі, коли рашисти намагаються просунутися на 50-100 метрів і взяти руїни Авдіївки суто для символічної звітності перед президентськими виборами. Так було і з багатомісячною облогою руїн Бахмута, на взяття якого пішло 20 тисяч російських військових (привіт покійнику Пригожину, це його “заслуга”), а навколо Бахмута знову запеклі бої. Дежавю? Ось — ось буде третина мільйона, а далі все більше й більше — чи це не програш війни? Яка цифра є для Кремля фатальною червоною рискою, перетин якої означає катастрофу? Як там у Бродського в його листі Одіссея Телемаку:
Мій Телемак,
Троянська війна закінчена.
Хто переміг — не пам’ятаю.
Мабуть, греки: стільки мерців
поза домом кинути можуть тільки греки…
Це окремий сюжет — як рашисти, не прибираючи з поля бою ні мерців, ні поранених, ідуть у нові м’ясні штурми просто по тілах своїх товаришів. Що вражає в цій убивчій та/або самовбивчій тактиці, то це разючий контраст між ставленням Кремля до гармат і гарматного м’яса, вибачте за застарілу метафору. Бронетехніку бережуть, особливо танки, яких дефіцит, тому і пускають у бій складські, списані та музейні екземпляри, зате жодного дефіциту з солдатами. Їх підвозять на танках і бронемашинах, висаджують і кидають у бій, беззбройних і без артилерійського прикриття — вважай, голих, а бронетехніку відправляють за новою порцією смертників.
Зі зброєю теж не блиск – “шахеди” поставляє Іран, а снаряди Північна Корея, зате всі спроби набрати людей за кордоном — від Сербії до Сирії скінчилися невдачею: кому хочеться вмирати за кремлівського придурка? Ось і набирають своїх — нацменів із віддалених і злиденних регіонів Росії, боячись нарікань титульної нації. Ще один фактор як свідчення поразки Росії в цій безглуздій війні проти України безпосередньо, а проксі проти Америки і Європи. А це головна причина, чому в цій війні Росія приречена на поразку. За аналогією — наріжне втручання США в обидві світові війни. Питання в тому, чи зможе Росія оговтатися від такого військового катаклізму.
Думаю, у кремлівських верхах цю кепську, відчайдушну ситуацію оцінюють більш тверезо, ніж палій війни. Зрештою, Іран і Північна Корея — це ті соломинки, за які хапається потопаючий. Прошу вибачення за mixed metaphor, як мертвому припарки. Це стосується й інших соломинок-припарок. Ті ж надії, наприклад, що з близькосхідної іскри розгориться світова пожежа.
Чудова в цьому відношенні офіціозна рашистська реакція на виступ Насралли, який з інстинкту самозбереження відмежувався від хамасівців: “пшик”, читаю я заголовок у “Московском Комсомольце”. А так сподівалися, що Хезболла втрутиться й Ізраїлю доведеться воювати на два фронти — тут уже буде не до української авантюри кремлівського волюнтариста. Типу димової завіси. Та й брати-араби щось не поспішають на допомогу палестинцям. А тут ще на додачу до двох американських авіаносців припливає з-за океану на Близький Схід ядерна субмарина. Загалом сотні томагавків, перед якими безсилі рашистські калібри та іскандери. Близькосхідну ситуацію вдалося купірувати, стабілізувати, а не гасити бензином, як сподівалися в Кремлі. Надії юнаків живлять, хоча кремлівський в’юноша увійшов у вік передсмертя.
І остання кремлівська соломинка-припарка на американські президентські вибори і повернення в Білий дім Дональда Трампа. Марні надії, які закінчаться непроглядним фіаско для Росії. Чи вже мені не знати Трампа, героя нашої з Оленою Клепіковою про нього книги? Він уже виявив повагу Зеленському: “Я дуже поважаю президента Зеленського… З ним зараз має справу адміністрація Байдена, і мені б не хотілося створювати конфлікт інтересів”. Приймати Трампа за дурня — це судити про нього по собі. А тим паче за корисного ідіота. Так, ніколи! Вважаю, якщо Кремль на той час не схаменеться, на нього чекає великий сюрприз, якщо Трамп знову стане президентом – він може виявитися крутішим за Байдена у своїй підтримці України.
Та й сама Україна не ликом шита. Нещодавній удар по судноверфі в Керчі та виведення з ладу носія калібрів новісінького корвета “Аскольд” (ось саме – “Аскольдова могила”!) навряд чи потребують коментарів. Весь Крим тепер велика мішень – від Севастополя і Джанкоя до Керчі та Кримського мосту, через що Росія змушена переміщати Чорноморський флот із Криму до Краснодарського краю і в Абхазію, щоб уберегти свої кораблі від долі крейсера-флагмана “Москва”.
А тут ще пішли в серійне виробництво українські дрони з тисячокілометровим прольотом – мало не здасться, до Москви дістає. Перспектива для Кремля не з веселеньких. Український воєнтолог полковник Олег Жданов, якого я час від часу (коли маю час) слухаю, прогнозує на недалеке майбутнє: “Війна набуває дзеркального характеру”. Ну типу як у Першому посланні до Коринтян: “Зараз ми бачимо все ніби крізь тьмяне дзеркало, тоді ж побачимо все віч-на-віч” (сучасний переклад). Думаю, це “тоді” настане навіть швидше, ніж ми сподівається.
Мої проплачені тролі і трольчихи, які коли поодинці, а коли під одним ім’ям ховається ціла команда, усе ніяк не вгамуються, відпрацьовуючи подачки з панського столу, і, звісно ж, докоряють Володимиру Соловйову-Американському, що зациклився, мовляв, на кремлівському паханові (скоріше, ніж пацанові), видаючи себе з головою: мовляв, не він один, є лиходії і страшніші, та інший захист Німцовича.
Тут я змушений внести невеликий, а може і великий коректив. У мене вже немає колишньої впевненості, що той, кого ми бачимо на офіційних церемоніях і хто незабаром може виставити свою кандидатуру на черговий президентський термін, є оригінал, а не його двійник. Тоді як реальний за віком і фізичним та психічним станом воліє відсиджуватися в бункері, борючись зі своїми хворобами, фобіями та іншими тарганами, бо зрушився за фазою, коли розпочав свою українську авантюру, яку програв від самого початку і продовжує катастрофічно програвати.
Нехай буде людина, яка видає себе за Путіна. Або колективний Путін. Та хоч Путін бренд. У будь-якому разі, всі кремлівські плани летять до біса. Туди їм і дорога. Незалік, як там зараз кажуть.
