Як путін майора Вихора обікрав
Спершу доведеться розповісти про фільм “Майор Вихор”, який пам’ятають тільки люди мого покоління.
На початку 1960-х популярний письменник Юліан Семенов (майбутній “тато Штірліца”) почув від поляків про запобігання вибуху Кракова і загорівся цією темою. У Москві, в архіві ГРУ, йому показали справу групи “Голос”, закинутої до Польщі влітку 1944 року. Її очолював українець Євген Березняк. Матеріали цієї справи лягли в основу повісті Семенова “Майор Вихор”, а потім, 1967 року, і фільму з тією ж назвою.
Фільм йшов у СРСР з величезним успіхом. Всесоюзна газета “Известия” надрукувала сенсаційну статтю “Здрастуй, майор Вихрь!”. Виявилося, що прототип героя не загинув, а живе в Києві і працює в міністерстві освіти.
Євген Степанович став мішками отримувати захоплені листи. До нього зачастили журналісти. Я зустрівся з ним у його квартирі на Печерську і почав із запитання: “Як ви стали розвідником?”
– Це вийшло абсолютно для мене несподівано, – сказав Березняк. – Я закінчив педінститут і не думав про іншу кар’єру. Коли почалася війна, мені запропонували залишитися в підпіллі в рідному Дніпропетровську. Вдалося влаштуватися рахівником у німецьку фірму, яка постачала пальне з Румунії на східний фронт. Потайки робив виписки з накладних: куди і скільки шлють бензину і дизпалива. Створив групу, яка поширювала листівки. Без спецпідготовки важко було замахуватися на більше. Після визволення Дніпропетровська мене направили в Підмосков’я, у розвідшколу Генштабу Червоної армії. Справжнє прізвище наказали забути: “Відтепер ви Михайлов”. Я сумнівався, що через погану пам’ять зможу бути розвідником. Але в школі за півроку мені довели, що пам’ять, як і м’язи, можна тренувати…
– Де знаходилася школа? – запитав я з цікавості.
– А навіщо це вам? – професійно насторожився Березняк. – На дачі Калініна, влаштує?.. Підготовка була серйозною: на двадцять курсантів – близько сотні інструкторів і викладачів. Нас учили стріляти без промаху з пістолетів і автоматів різних систем, ходити в лісах за азимутом, стрибати з парашутом, відриватися від “хвоста”… Ми опанували шифрування радіограм, передачу інформації через схованку, вивчили специфіку вермахту – від його структури й озброєння до знаків розрізнення. Випускні іспити були неабиякі. Наприклад, потрібно було, підробивши документи, легалізуватися за ними в Москві, попрацювати на підприємстві та добути там відомості, цікаві для ворожої розвідки. Я склав цей іспит на “відмінно”.
– А якби вас викрили?
– Довелося б викручуватися самому. Тільки при винесенні розстрільного вироку я мав право сказати, хто я насправді, і дати номер телефону для перевірки… У липні 1944 року мене відрядили в розпорядження 1-го Українського фронту, штаб якого розташовувався в Проскурові (тепер це Хмельницький). Там я скомплектував групу “Голос”. Навчання тривало і тут, але стало більш конкретним: так, ми щодня вивчали Краків за всілякими джерелами. Через місяць я знав цю старовинну столицю Польщі не гірше, ніж свій Дніпропетровськ. Краків був воротами до Сілезії з її вугіллям і металом. Крім того, він цікавив нашу розвідку як найбільший залізничний вузол: через нього безперервно йшли німецькі ешелони…
Серпневої ночі 1944 року літак із Березняком і його товаришами вилетів у напрямку Кракова, але через помилку штурмана групу викинули за 120 кілометрів від мети. Після приземлення не знайшли одне одного. Далі все було майже так, як у фільмі: задрімавши в лісі від втоми, Березняка схопив німецький патруль і передав у гестапо. Він видав себе за простого зв’язкового, у якого має відбутися зустріч із резидентом на краківській барахолці, – інемці привезли його до Кракова. Там у тюремній камері на стіні він побачив чийсь напис: Dum spiro spero – “Поки дихаю, сподіваюся”. Відтоді це стало для Березняка життєвим девізом.
Героя фільму супроводжують на ринку гестапівці в цивільному, розраховуючи схопити неіснуючого резидента. Шанси “Вихора” врятуватися тануть із кожною хвилиною, і раптом на ринку виник переполох: поліція влаштувала облаву! Гестапівці на мить розгубилися – і “Вихор” рвонув від них, розчинившись серед втікачів… Історія виглядає неймовірною, але це ж кіно… Однак у житті саме так і сталося: натовп у паніці поніс Березняка геть від гестапівців. Він дістався до явки в селі, де зустрівся, нарешті, зі своїми людьми.
Кілька годин поспіль я з неослабним інтересом слухав розповідь “капітана Михайлова”.
Про те, як він встановив зв’язки з польськими партизанами і замість суто розвідувальної групи створив на свій страх і ризик розвідувально-диверсійну.
Про те, як його хлопці захопили в Кракові інженер-майора, який намалював по пам’яті схему німецьких оборонних укріплень.
Про те, як за допомогою радистки Анки вдалося завербувати німця Гартманна, начальника відділення абверу (військової розвідки і контррозвідки). Від нього Березняк дізнався: центр міста заміновано, а рубильник розташований у старому форті в західному передмісті. Електричний ланцюг мають замкнути, коли в місто увійдуть радянські війська, щоб завалити їх уламками будівель. Отримавши від групи “Голос” ці відомості, маршал Конєв рушив війська не прямо в місто, а спочатку в обхід. Есесівців, які чергували у форті, захопили зненацька, і Краків уцілів…
Наостанок я тоді запитав, де Березняк, уже не “капітан Михайлов”, зустрів День Перемоги. Виявилося – у перевірочно-фільтраційному таборі НКВС № 174 у підмосковному Подольську. Він описав після повернення з Польщі все, як було, чим і накликав на себе біду:
– Слідчий бив мене по зубах і кричав: “Зізнавайся, гад, як зрадив! Від гестапо просто так ніхто не йшов!..”
Врятувала записка, яку Євген Степанович зумів передати в розвідшколу своєму колишньому викладачеві. Той письмово запевнив, що всі розвіддані групи “Голос” підтверджені бойовими діями. Випустили Березняка з довідкою: “Держперевірку пройшов”, – але за кордон, у врятований Краків, уперше дозволили поїхати лише двадцять років потому…
І раптом через сорок років після виходу фільму і знаменитої статті ті ж “Известия” оголосили рятівником Кракова і прототипом майора Вихря зовсім іншого розвідника – Ботяна. Я був тоді членом “Клубу читачів” цієї газети і звернувся до редакції зі здивованим запитанням: “Як же так? Ви ж самі собі суперечите!” Мені не відповіли, а ту саму тему негайно підхопили в Росії інші газети і телебачення. Стало зрозуміло, що всі вони виступили за вказівкою згори.
Олексій Ботян закінчив розвідшколу НКВС і деякий час командував на далеких підступах до Кракова диверсійною групою. Він розповів “Известиям”, що в підвалах королівського замку в місті Нови Сонч німці облаштували величезний склад боєприпасів: “ЗБИРАЛИСЯ (виділено мною – Л. С.) замінувати мости і культурні пам’ятки Кракова”. Один із диверсантів під виглядом вантажника вніс до замку міну і вклав її в штабелі зі снарядами. “Вибух прогримів 18 січня 1945 року, – продовжував Ботян свою розповідь газеті. – Вцілілими мостами Червона армія безперешкодно увійшла до Кракова. Його порятунок – найважливіше, що я зробив у житті”. Ось так!
Зауважимо: про рубильник, захоплення якого запобігло знищенню міста, – жодного слова. Тоді до чого тут “майор Вихор”, прототипом якого був урочисто оголошений Ботян?
Але не це головне. Війська Конєва вступили до Кракова 19 вересня. А напередодні німці, за словами Ботяна, тільки ЗБИРАЛИСЯ мінувати місто боєприпасами з Нового Сонча! Які ще потрібно було, між іншим, доставити до Кракова за 95 км! Наївне запитання: а скільки часу необхідно, щоб підготувати до вибуху сотні будинків і мости? У Києві 1941 року працівникам НКВС і саперам знадобився для цього при гарячковій роботі приблизно місяць…
Висновок очевидний: боєприпаси, підірвані в Новому Сончі 18 вересня разом із королівським замком, не призначалися для мінування Кракова. А отже, Ботян не має жодного стосунку до порятунку стародавньої польської столиці. Що не завадило путіну присвоїти йому 9 травня 2007 року звання Героя Росії “за запобігання знищення Кракова”.
Що ж реально було зроблено цим фіктивним “рятівником”?
Повністю зруйновано замок XIV століття, де король Владислав Ягелло готувався до битви з хрестоносцями під Грюнвальдом. Знищено старовинні твори мистецтва, які німці не встигли вивезти. Вермахт позбувся чималої кількості боєприпасів, однак на долю Кракова це ніяк не вплинуло. Слід було не підривати цей склад, а ЗАВАДИТИ німцям його підірвати, зберігши тим самим і королівський замок, і боєприпаси для 1-го Українського фронту, передові частини якого були вже поруч.
У процесі розкручування міфу про Ботяна зметикували, що зовсім не згадати про Березняка не можна, – адже поляки чудово знають, що саме він легендарний майор Вихор. І його нагородили тим же указом путіна, що Ботяна, але не Зіркою Героя, а… орденом “За заслуги перед Вітчизною” IV ступеня. Як пожартував один російський артист, отримавши такий орден, “чи то отечество четвертого ступеня, чи то мои заслуги”… Березняк, природно, не став отримувати цю знущальну нагороду.
Я запитав Євгена Степановича під час нашої останньої зустрічі, як пояснити таке рішення президента РФ. Він відповів дуже стримано, що Ботян – не з військової розвідки, а з рідного для путіна НКВС. Це пояснення мене тоді задовольнило.
Але через рік я почав розуміти, що не все так просто. У квітні 2008-го путін розговорився з Бушем: “Ти ж розумієш, Джордж, що Україна – це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій – це східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!”
16 грудня 2010 року, він відповів телеглядачеві, що росія перемогла б Німеччину і без України, “тому що ми – країна переможців”.
А 5 березня 2014 року заявив журналістам у Ново-Огарьово: “Ми не збираємося і не будемо воювати з українським народом… Я хочу, щоб ви однозначно розуміли: якщо ми ухвалимо таке рішення, то тільки для захисту українських громадян”.
У стислому викладі маємо, що росія здолала б Гітлера і без України, яка взагалі не держава, і якщо “ми” воюватимемо з українським народом, то тільки для його захисту…
Який же наївний я був, вважаючи, що путін обікрав Березняка тільки заради престижу чекістського відомства – НКВС! Він уже тоді вважав Україну історичним непорозумінням і думав про повернення “подарованих росією територій”. Легендарний герой-українець порушував усю його концепцію – ну і як же не спробувати його обікрасти, а заразом і принизити?
У росії ця фальсифікація історії, звичайно, спрацювала. Але не в Україні. І тим більше не в Польщі, де пам’ятають, хто є хто.
Закінчу цитатою з польської Вікіпедії:
“Євген Степанович Березняк, псевдонім “капітан Михайлов” (нар. 25 лютого 1914 р. у Катеринославі, пом. 24 листопада 2013 р. у Києві) – легендарний майор Вихор, один із найвидатніших розвідників Червоної армії. Герой України”.
