Їх там не було! НЕ БУЛО?!!!! Незручна Правда про “Собібор”
Не читав, але засуджую…” Щоб так не сказали про мене – “не дивилася, але…” – обмовлюся: я засуджуватиму (точніше, швидше обговорюватиму) не фільм “Собібор”, а те, що відомо про цей табір смерті. І про те, чому відомо мало. Або невідомо взагалі. Про те, чому Вайспапір із Розенфельдом не могли стати героями радянської країни.
Чому раніше про трагедію Собібора мовчали, а тепер раптом заговорили? І про що ж заговорили, нарешті?
Ви багато чули про Собібор? Багато знаєте про повстання в цьому
таборі, до речі, єдине успішне в історії війни? Про те, хто були сміливці, які посміли втекти, і як склалося їхнє життя після? Я не чула. Ця трагічна історія ніколи не була популярною ні в СРСР, ні пізніше. У школі ми про це не вчили. І ось вийшов фільм, який зараз рекламують на всіляких каналах. Пройшов закритий показ у Німеччині, в Ізраїлі.
Собібор – табір смерті на території Польщі
Проіснував півтора року (з 15 травня 1942 року до 15 жовтня
1943 року). Створено в рамках операції “Рейнхард” із метою масового
знищення єврейського населення Польщі (а також Нідерландів, Франції, Чехословаччини, СРСР). Було вбито близько 250 тисяч євреїв.
У таборі відбулося єдине успішне повстання в’язнів-смертників…
ЦЕ ФАКТИ. АЛЕ НЕ ВСІ.
То про що ж фільм “Собібор”? Відповідь на це запитання почула в ролику на першому каналі російського ТБ дочки Олександра Печерського, того самого, який організував повстання. Жінка надривно і по-радянськи пафосно сказала: – “…треба щоб люди знали, що таке фашизм”…
Правда? Фільм саме виключно про те, що таке фашизм? І який він жахливий? Знаєте, я народилася через 13 років після закінчення тієї війни, вихована на фільмах, книжках, спогадах про ці самі жахи. Як то кажуть, увібрала з молоком матері. До такої міри ввібрала, що мурашки по шкірі все життя. Напевно, “багато” про це не буває. І, можливо, ще одна історія про жахи фашизму не завадить.
Особливо у зв’язку з тим, що “фашизм зараз піднімає голову”. Пора оновити спогади. Тим більше, знайшовся ще один незаслужено забутий табір смерті.
АЛЕ… історія табору смерті Собібор це не тільки жахи фашизму (з ними-то все ясно). Це ще багато чого іншого, про що варто розповісти. І саме це все “інше” і було причиною того, чому про Собібор стільки років замовчували. Але знову і знову… нам показують про жахи фашистів.
І не показують про це саме “інше”… Так що ж залишилося “за кадром”, що змушувало мовчати про Собібор довгі роки?
Про що не говорить навіть тепер глибоко стара дочка Печерського?
У тій самій трагедії немає чорного (жахи фашизму) і білого (героїзм радянського лейтенанта). Там є таке багатоголосся сіро-буро-фіолетового, що не відмитися нікому. А відмиватися ніхто й не хоче. От і мовчать. Розповідаю. Детально. По пунктах. І, головне, чесно.
Перше
Почнемо з того, що в таборі з боку нацистів працювало 30 молодших офіцерів. И… 120 осіб охорони з числа червоноармійців.
Ніщо не применшує провину тих самих 30-ти фашистів. Але саме ці 120… НАШІ люди … вбивали, знущалися, били і ґвалтували. Це були так звані “травники”. Навчальний табір СС “Травники”.
Спочатку до нього входили радянські військовополонені, а з осені 1942 року почався набір добровольців із цивільного населення. Це були росіяни, українці, білоруси, прибалтійські та “туркестанські” добровольці, латиші, естонці, словаки та хорвати. Загалом було навчено в цій школі понад 5000 (п’яти тисяч!)
вбивць.
З числа НАШИХ людей.
Чи хочуть росіяни й українці знати про це? Про те, що 120 охоронців табору Собібор були “своїми” і ДОВІЛЬНО стали вбивцями?
Звичайно, ні. НАМ така правда не потрібна. Таку правду краще забути. Чи не так?
Друге
У таборі на момент повстання (14 жовтня 1943 року) було 550 в’язнів. 130 не взяли участі у втечі (їх одразу розстріляли), 80 людей загинули в перші хвилини втечі (табір був замінований по всьому периметру, і люди тікали мінним полем). 340 осіб змогли втекти. Нацисти влаштували облаву і ловили втікачів ДВА тижні. У результаті чого було вбито ще 170 осіб. Решта змогли втекти – одні на територію Білорусії, інші залишалися в Польщі.
Так ось, уже ПІСЛЯ припинення пошуку в’язнів-втікачів Собібора фашистській окупаційній владі було здано 90 осіб (!!!). Спіймали і… не врятовані, а здані (!) місцевими жителями. Чи хочуть поляки (більшість втікачів було видано саме в Польщі) згадувати про це? Звісно, ні. Полякам теж “не з руки” така правда.
Третє
Після того, як охоронці табору (нагадую: росіяни і українці) вбили спійманих утікачів, після того як місцеві активісти (нагадую: поляки та білоруси) видали владі тих, кому пощастило втекти – не підірвались на мінному полі та не бути вбитим нишпорками, – залишилося приблизно 50 осіб. В основному це були радянські військовополонені.
Вони потім воювали в партизанських загонах Білорусії, а потім, коли прийшли радянські війська… були засуджені (!!!) і відправлені воювати в штрафні батальйони “змивати кров’ю свою ганьбу”.
Ну, ви в курсі…. “У Червоній Армії немає військовополонених, є тільки
зрадники і зрадники Батьківщини”. Такими й були ті… із Собібора…
Чи хоче згадувати про це радянська/російська влада?
Звичайно, ні. І тому доля тих, хто врятувався від смерті в таборі смерті, залишилася “за рамками”. Вони ж були колишніми військовополоненими. Тими, хто здався.
А отже, зрадниками. Чого про таких згадувати? Чи не правда?
Четверте
Але й після війни… ті, хто залишилися живими, зазнали переслідувань і цькування. Ви забули – вони ж були ще й євреями! І той же Олександр Печерський, доблесний лейтенант, який організував повстання (єдине в історії війни успішне!), “заплатив кров’ю” за “зраду” (за полон), воював чесно і відважно… в повоєнному СРСР був звільнений з роботи і залишався п’ять років на утриманні молодої дружини (спасибі, що не розстріляний і не відправлений до ГУЛАГу), тому що почалася “справа лікарів”, яка, за великим рахунком, більше стосувалася євреїв, а не лікарів. Недарма вона носила іншу, точнішу назву: сіоністська змова.
У мемуарах “Це неможливо забути” Етінгер пише: “справа лікарів” була лише введенням до радянського Голокосту – масового винищення євреїв у СРСР. Плани “остаточного вирішення єврейського питання” в СРСР підтверджені багатьма авторитетними свідками”.
Чи хоче розповісти про цю сторінку своєї історії Росія (правонаступниця СРСР)? Чи зацікавлена влада (навіть сучасної Росії) у розкритті планів Сталіна щодо “вирішення єврейського питання”? Звичайно, ні. Тому й не фіг розповідати про життя звільнених в’язнів Собібора після війни.
Повертаюся до питання: чому ж історія табору Собібор і подвиг Печерського було засунуто в дальній кут? Чому пропагандисти вигадували фейкових, кажучи сучасною мовою, героїв, а цього, реального героя забули? Думаю, ви самі розумієте. Чи варто було заради євреїв, заради цих “безрідних космополітів” згадувати Собібор? Та й хто вони, ці євреї, що потрапили в табір смерті? Зрадники радянської Батьківщини, раз потрапили в полон… ВОНИ зрадники.
А ті сотні й тисячі тих, хто стріляв у спину своїм же, ті, хто добровільно йшов у навчальні центри СС, щоб вчитися вбивати… вони хто? Ах… ИхЖеТамНеБыло…
Тож ні Олександр Аронович Печерський, ні Вайспапір Аркадій Мойсейович (помер у січні цього року), ні Розенфельд Семен Мойсейович (живе в Ізраїлі) не годилися на роль героїв. З такими-то прізвищами. І по батькові. Куди вже… у “калашний” ряд…
Усі троє, мною перерахованих – колишні в’язні Собібора, прожили досить довге життя. Прожили без нагород. І без почестей. Коли Олександр Печерський пішов із життя (1990), ніхто в Ростові не підозрював, що поруч із ними жила така людина. Він фігурував не як герой, а як колишній полонений, як колишній в’язень табору. І не більше того.
Тільки 2016 року путін нагородив Олександра Печерського орденом Мужності. Посмертно.
І ось вийшов фільм. Здавалося б, чудово, нарешті… Але не поспішайте радіти. Про все, про що я написала, про те, про що ніхто не хоче згадувати, у фільмі не буде. У фільмі буде про те, як Олександра Печерського на подвиг мотивував товариш Сталін.
Ось так. Виявляється товариш Сталін надихнув Олександра Печерського на повстання. Ще чула захоплення інших кінокритиків, які напирали на те, що ТІЛЬКИ радянський офіцер міг підняти повстання в таборі смерті. Ось, що головне в цьому кіно. Те, що фашисти – це жах. І що справжні герої – радянські офіцери.
Уперше про Собібор світ дізнався 1987 року з фільму американського режисера Джека Голда, який зняв “Втеча із Собібора” за книгою Річарда Рашке.
Ох, знову ці янкі… Усі норовлять на хворий мозоль радянської людини натиснути, паразити. СРСР уже так приловчився, щоб не згадувати Собібор. А “америкоси” нагадали. Олександра Печерського зіграв Рутгер Гауер, який отримав за цю роль “Золотий глобус”.
Самого Печерського на прем’єрі фільму не було, хоча його й запрошували до США. Але… їм із дружиною радянська влада не дала дозволу на поїздку.
Не отримав Олександр Печерський ні почестей від Батьківщини, ні звань, ні пільг, ні навіть ось такої “хвилини слави”…
У 2013 році про Собібор дізналися в Росії, завдяки документальному фільму Леоніда Млечина. Щоправда, показ пройшов на якомусь другорядному каналі. І практично залишився непоміченим. Тема героїв, реальних героїв ТОЇ війни, як і раніше, залишається малоцікавою для пропагандистів Кремля.
Нехай громадяни Росії краще міркують про сіоністську змову, ніж про євреїв-героїв війни. Та й навіщо писати правдиву історію, в якій той, хто в уже “написаній” був героєм, може виявитися мерзотником.
Прочитала масу коментарів у мережах.
Сподобався один, який повністю відображає мої думки. Людина запитала: “Коли зніматимуть другу серію про Ароновича?” Ну, про те, як його у штрафбат, про те, як із роботи звільняли, про те, як він усе життя в комуналці прожив?
Не будуть. Ніколи не будуть. Як не розповідатимуть про те, що в таборах (не тільки в Собіборі) працювали добровольці з-поміж НАШИХ же військовополонених, про те, як здавали в’язнів-утікачів поляки.
Знову і знову розповідатимуть ТІЛЬКИ і виключно про жахи фашизму.
Але їх давно засудили. І суд був. І німецький народ не перестає каятися.
– А решта?
Як із ними?
Так і будуть відмовчуватися?
Так і робитимуть вигляд, що їх там не було?
