Якщо в людини немає віри в серці, то насильно її в голову не внесеш
Релігія в незалежній Україні
Перед початком своєї публікації хочу розставити деякі правові акценти релігійного питання в Україні.
Громадянам України добре відомо, що основним Законом в Україні є Конституція України, якою повинні дотримуватись всі, незалежно від політичних поглядів та віросповідання.
Стаття 35 Конституції України чітко виголошує:
«Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова…»
Виявляється для багатьох політиків, журналістів та, навіть, «релігійних функціонерів» Конституція України – це для «простого люду», а для названих мною представників «еліти» – «закон не писаний».
Варто пам’ятати, що Україна не тільки багатонаціональна країна, але й багатоконфесійна країна, в якій мирно уживаються десятки різних релігій, конфесій. Правда, на початку 90-тих років, коли знову влада дозволила греко-католицьку церкву, виникали досить жорсткі конфлікти між православними та греко-католиками за право власності на храми. Мені, як працівнику Мукачівської райдержадміністрації, дуже часто прийшлось розв’язувати ці конфлікти. Основна проблема — це була чисто мирська проблема: заробіток священників, а не боротьба за те – чия віра є справжньою. Тому й конфлікти вирішувались чисто мирським шляхом: під наглядом місцевої влади, між священниками, керівниками церковних «двадцяток» укладались угоди про почергове богослужіння в храмах. Такі договори діють і до нинішніх днів.
Не дивлячись на те, що «церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова…» церква не може бути ізольованою від суспільства. Політичні процеси, які відбуваються в Україні, мають вплив і на «політичні» процеси в самих релігійних організаціях. Зустріч Михайла Горбачова з Папою Римським під час Перебудови привела до зняття державної заборони на діяльність Української греко-католицької церкви та Мукачівської греко-католицької єпархії.
Після того, як Україна стала незалежною, почались певні незалежницькі процеси в православній церкві, яка була і поки ще є найбільшою релігійною громадою в Україні й канонічно підпорядкована московському патріархату, не дивлячись на зміну статутних документів. Сьогодні це Українська православна церква (УПЦ) з юридичною незалежністю від московського патріархату. УПЦ – це майже 8500 храмів та церковних парафій, 160 монастирів (дані взяті з вікіпедії – прим.).
Багато хто, читаючи ці рядки, може обвинувачувати мене в певних симпатіях до УПЦ. На це скажу так: поважаю релігійні погляди й переконання всіх, незалежно від віросповідання. Приведу тільки один цікавий момент з історії моєї сім’ї: мій батько Ілля Сікора при «чехах» був греко-католицьким дяком в Червеньові (Мукачівський район) і коли, в 1949 році, в моєму рідному селі Старе Давидково греко-католицький храм насильницьким шляхом зробили православним храмом московського патріархату, ні разу не відвідав церкву, молився дома. Мене і всіх моїх братів і сестер хрестив греко-католицький священник.
Хоча мій батько і був греко-католиком, але підтримував приятельські стосунки з православним священником отцем Іоаном Карбованцем, який в 30-ті роки минулого століття (Підкарпатська Русь) створив за власні кошти сільськогосподарську школу та православний монастир в Домбоках. Про монастир та отця Іоана Карбованця я вже писав на сторінках нашого видання.
Ще один цікавий історичний штрих. При Чехословацькій республіці, зі слів моїх батьків, греко-католики й православні жили мирно і дружно, допомагали один одному. Такий був менталітет і світогляд наших предків. Все змінилося з встановленням на Закарпатті (Підкарпатській Русі) радянської влади. Була заборонена греко-католицька церква, а православну церкву Сербського патріархату, без згоди вірян, зробили православною церквою московського патріархату, насаджувалась релігійна нетерпимість, а в школах атеїзм. На жаль, цей комуністичний світогляд так і не вдалося ще викорінити у багатьох наших громадян, навіть, за 30 років незалежності. Майже кожного дня можемо прочитати в ЗМІ про захоплення храму, який належить УПЦ, вірниками ПЦУ або про заборону діяльності УПЦ тими чи іншими обласними радами. Чим такі методи відрізняються від тих методів, якими діяла комуністична влада?
Якщо в людини немає віри в серці, то насильно її в голову не внесеш. Зміна світогляду – це тривалий і добровільний процес.
Продовжимо нашу тему. Після отримання незалежності, Філаретом була створена УПЦ Київського патріархату, яка при президенту Петру Порошенку була трансформована в ПЦУ Константинопольського патріархату на чолі з митрополитом Епіфанієм.
Сьогодні в Україні маємо три найбільш впливові церкви: УПЦ, ПЦУ та УГКЦ. Якщо діяльність Української греко-католицької церкви, як і діяльність Мукачівської греко-католицької церкви відповідає діяльності релігійної організації в демократичній державі, то це, навряд, чи можна сказати про УПЦ та ПЦУ, між якими сьогодні відбувається жорстке протистояння в стилі «добрих радянських часів».
Від цього протистояння дістають не тільки священнослужителі, але й адвокати, які виконують свій професійний обов’язок. Про одного такого адвоката буде й наша сьогоднішня розмова.
Олексій Фазекош: «адвокат диявола», «ставленик кремля», «соратник Медведчука»? Чи, просто адвокат, який професійно виконує свій обов’язок.
Заходимо в гугл. В пошуковому рядку пишемо «Олексій Фазекош» і находимо:
«Медведчук знайшов нового адвоката для митрополита Павла?», «Кремль відправляє на захист колишнього намісника Києво-Печерської Лаври голову Ради адвокатів Закарпатської області», «Адвокат диявола: закарпатський юрист захищатиме інтереси верхівки (УПЦ) МП», «Фазекош + Сидор. Сепаратисти Закарпаття гуртуються навколо МП» тощо.
Чому такий переполох на рівні всеукраїнських солідних і популярних інтернет-видань «Без Цензора нет», «Главком», «Духовний фронт України» тощо навколо скоромної особи, адвоката, голови Ради адвокатів України Олексія Фазекоша?
Не забуваймо, що в цих виданнях за такі замовні публікації треба добре заплатити.
Страх і розгубленість: «все пропало!».
Виявляється, що Олексій Фазекош ламає чиїсь «грандіозні плани» своїм професіоналізмом та авторитетом?
Можливо.
Візьмемо Ужгород. В центрі Ужгорода велично стоїть Хресто-Воздвиженський кафедральний собор УПЦ, настоятелем якого є мій добрий знайомий отець Дмитрій (Сидор), родом з села Брестово (Мукачівський район). У свій час закінчив фізичний факультет Ужгородського університету.
Щоб багато не говорити про моє відношення Дмитра Дмитровича Сидора, скажу тільки одне, що священнику не місце в політиці. Його амбіції та необдумані вчинки зробили дуже багато шкоди корінним мешканцям Закарпаття – русинам. Його сепаратистські вчинки, висловлювання зробили багато для того, щоб «патріоти» зараз називали всіх, хто вважає себе русином, сепаратистами.
Є багато запитань і про фінансування будівництва храму. І це, дійсно, може бути справою для правоохоронних органів. Але СБУ пішла найпростішим шляхом. Інкримінує отцю Дмитрію розпалювання міжрелігійної ворожнечі (ст. 161 ККУ). Дуже загальна стаття, без деталізації того, що можна вважати розпалюванням міжрелігійної ворожнечі.
Я думаю, що при професійному захисті отець Дмитрій може виграти справу. Ось цього скоріше всього і бояться ті, хто спить і бачить себе вже настоятелем, власником Хресто-Воздвиженського кафедрального собору з приставкою не УПЦ, а ПЦУ.
Хотів би порадити таким церковним «діячам», які своїми діями тільки ганьблять ПЦУ на Закарпатті: доводьте своїм прикладом служінню Богу й Україні, що ви справжні патріоти України, а не експропріатори чужого майна. Тоді люди підуть за вами.
Ні для кого вже не секрет, що отець Дмитрій, для свого захисту, уклав відповідну угоду з відомим українським адвокатом, головою Ради адвокатів Олексієм Фазекошом. А це, як видно, з процитованих мною заголовків публікацій, ламає всі плани «великих патріотів» і експропріаторів. Є від чого впасти у відчай. І писати різні брудні пасквілі в дусі Олега Ладижця, який довгий, час на початку 2000-них років був головним редактором самої гівнометної газети Закарпаття «Вісті тижня». Багато хто ще пам’ятає. В ті часи, зі слів Олега Володимировича та його компанії, я був корупціонером, насильником тощо. Епітетів було дуже багато. Комусь я тоді дуже заважав, як зараз заважає Олексій Фазекош.
Страх і розгубленість подвоїлась, коли Олексій Фазекош у своєму ютубпроєкті «Погляд Фазекоша» зовсім недавно зробив добротне інтерв’ю з митрополитом Павлом (Лебедем), намісником Києво-Печерської Лаври й повідомив, що збирається захищати митрополита в суді.
Невже митрополит Павло знову повернеться намісником в Лавру?
Деякі факти про громадську та професійну діяльність Олексія Фазекоша, про які писало наше видання
23.11.2021.
Рада адвокатів Закарпатської області надала грошову допомогу добровольчому батальйону “Срібна Земля”Лютий.
Олексій Фазекош призначений виконуючим обов’язки президента Спілки адвокатів України
«Добрими намірами дуже часто вимощена дорога до пекла»
Постскриптум.
- Україна демократична держава. Кожна людина, громадянин України має право на адвоката. Тільки в тоталітарній країні можна адвоката ототожнювати з його клієнтом. В правовій та демокрачній державі ніколи адвоката не отожнюють з його клієнтом, навіть, якщо підзахисний є вбивцею.
- Якщо у Верховній Раді України частина депутатів виявиться зрадниками та сепаратистами, то чи можна вважати всю Верховною Ради зрадниками та сепаратистами?
- Частина священників та прихожан УПЦ – зрадники і сепаратисти, то чи можна вважати всю УПЦ промосковською церквою і всіх її служителів зрадниками і слугами кремля?
- Депутати всіх рівнів від ОПЗЖ (крім Мукачівської міської ради та ще декількох місцевих рад), лідером якої є Віктор Медвудчук, продовжують приймати участь в роботі рад і голосувати синхронного з партією влади “Слуга народу”. Чому не приймається рішення про заборону діяльності таких депутатів, навіть тими місцевими радами, які проголосували за заборону УПЦ?
У правовій і демократичній державі, якою себе декларує Україна, не мають діяти подвійні стандарти, а тільки його Величність Закон.
шеф-редактор fenixslovo,com
Степан Сікора
