Пару слів про природу російського патріотизму
Ось сидить обиватель російський перед екраном свого думкозамінника, затьмарене обличчя суцільно запорошене похмурістю, очі на викоті, погляд відсутній і вбирає в себе всю духовну міць Вітчизни, що б’є в нього з екрана: “поповнилася стратегічним бомбардувальником, у січні на бойове чергування вийде “Адмірал Горшков, нищівна сила «Сарматов” не має аналогів у світі…”.
І росте, і шириться в ньому незрозуміле, але дуже спокусливе почуття, що він, особисто він і є частиною цих “цирконів”, “тріад” та “горщиків”.
І йому вже неважливо, що син його повернувся з війни без двох ніг, що виробництво його закрилося і роботи більше немає і не передбачається, що кредити платити нема чим, що живе він в аварійному бараку, що в одній лікарні на сто сіл обвалилася стеля напередодні. що опалення не дають, що туалету нормального у нього немає, що новий одяг (найгіршої якості) – це пожити голодним тиждень.
Голоси з телевізора навіюють йому, що він великий і так, без будь-яких цих матеріалістичних речей, що обтяжують душу. Наприклад, нормальний, людський клозет богопротивний – знає кожен парафіянин секти РПЦ, як Отче наш. Так ось. Він великий, він найкращий, тому що він – руський. Росіянин. Тому що його діди воювали, бо Гагарін у космос полетів, бо Пушкін 200 років тому вірш непоганий напівп’яний, лежачи в обіймах куртизанки, написав — ось тому сьогодні Іван Голодупий із зарплатою в 15 тисяч рублів, у країні, яка самостійно не може зробити навіть цвяха, повинен, просто повинен відчувати свою перевагу над рештою світу.
Жодних власних досягнень!
Цим можуть пишатися лише на бездуховному Заході.
Жодних соціальних досягнень держави! Медицина, освіта, наука, інфраструктура – цим нехай теж пишаються ці Гейропи.
Жодних прав, свобод, плюралізму. Це все теж породження згубного лібералізму та богомерзької демократії.
Лише з права свого народження на цьому шматку суші. Лише з права своєї національної приналежності. Лише з права заслуг предків. Тільки й тільки тому Іван краще за інших.
А ще берізки – абсурдний сурогат патріотизму. Березки російські. «Березушки». Здавалося б – просто дерева. Але ні. Березки ці теж змушують Івана почуватися особливим. І танки. Дерева та танки. На одних можна повіситись, сидячи в інших, — згоріти. А ви кажете, що немає вибору у мешканця великої імперії. Адже прекрасна альтернатива.
Російський патріот повинен самозречено поклонятися цареві, підкорятись покірно будь-якій своїй долі, сліпо віддати своє єдине життя і здоров’я в лапи влади, країни, вітчизни, батьківщини. І отримувати від цього спотворене задоволення.
І все це працює. Справно працює тут багато століть. І нічого міняти вони не хочуть. Ніжно люблять свої кайдани, мліють від своєї приниженості, тріумфують, коли хазяйський чобіт топче їх і втоптує, топче і втоптує.
Ставимо собі риторичним питання вкотре: як можна називати такий народ?
P.S. А ще їм ніколи й нізащо не соромно.
