«Ця історія має стати застереженням для кожного диктатора»
У 1985 році мені довелося супроводжувати прем’єр-міністра Шимона Переса, який вирушив з візитом до Бухаресту. Економічна криза Румунії в цей час досягла свого піка.
Дістати їжу було важко, ми ходили від одного закритого ресторану до іншого, доки не знайшли один, який працював. Там нам подали водянистий суп та черствий хліб. Надворі стояв тріскучий мороз. У «Інтернаціоналі», єдиному бухарестському готелі, де зупинялися іноземці, фойє освітлювалося трьома тьмяними лампочками. Опалення у номерах не було. Румунія була темною країною у всіх сенсах цього слова.
Нас, які супроводжували ізраїльську делегацію, журналістів, поселили на дев’ятому поверсі. У готелі був лише один справний ліфт. Помічники Переса сказали нам, що, мабуть, тільки на дев’ятому поверсі збереглися працюючі підслуховувальні пристрої. Самого прем’єр-міністра оселили у розкішному гостьовому будинку Компартії Румунії. Там він вів довгі бесіди з диктатором Миколо Чаушеску, якому було тоді 67 років.
Я побував у бухарестському Національному музеї мистецтв, вся експозиція якого була присвячена Миколі та Олені Чаушеску та їхнім дітям. Стіни були обвішані їхніми фотографіями, а зали – обставлені їхніми скульптурами. У вітринах лежали численні послання та почесні грамоти від місцевих підлабузників та іноземних лідерів, які немов змагалися один з одним у лестощі. Його називали «генієм Карпат», «далекоглядним лідером», «сміливим прапороносцем», «героєм із героїв», «архітектором національної долі». Чимало втішних епітетів дісталося і Олені, яка обіймала помітну посаду в румунському Політбюро.
Через чотири роки все в цій країні перекинулося. У грудні 1989 року, 33 роки тому, Чаушеску стратили, і прогнилому корумпованому режиму комуністичної Румунії прийшов кінець.
З гіркої історії сумнозвісної пари Чаушеску може зробити висновки кожен диктатор. Події в Румунії можуть служити уроком для кожного тирана.
«Скарати, а не судити Чаушеску та його дружину їхніх супротивників змусив страх, — каже Раду Йонід, посол Румунії в Ізраїлі. – Внутрішнє коло до заціпеніння боялося його магічної сили та впливу. І те, що він може повернутися до влади. Цей страх привів цих людей до рішення, що Чаушеску не можна залишати живими».
Йонід зазначає, що Чаушеску, який народився в 1918 році в селянській родині, був неосвіченою людиною. «Його мова була бідна, і вона припускалася безліч помилок, — каже посол. – Він насилу вимовляв навіть найпростіші слова».
Чаушеску розпочав політичну діяльність у 14 років, коли він вступив до забороненої тоді Комуністичної партії. Він служив зв’язковим, розносячи записки комуністів-підпільників один одному і кілька разів потрапляв до в’язниці. Незадовго до закінчення Другої світової війни Чаушеску було призначено керівником молодіжного крила партії. На цій посаді він вперше виявив властиву йому жорсткість. «На одній із зустрічей із молодими комуністами Чаушеску заявив, що вони не коштують жодного гроша, — розповідає Іонід. – Він суворо відчитав їх за те, що недостатньо жорстко борються із противниками компартії».
Наприкінці 40-х років, коли в Румунії встановився комуністичний режим, кар’єра Чаушеску пішла вгору. Він був призначений заступником міністра оборони, отримав звання генерала та став членом Політбюро. Наприкінці 50-х Чаушеску відіграв важливу роль у проведенні колективізації, коли всі румунські селяни були насильно загнані до колгоспів, як у Радянському Союзі. Він особисто керував придушенням протестів, що раз у раз спалахували, використовуючи при цьому танки і кулемети.
Коли в 1965 році помер перший керівник комуністичної Румунії Георге Георгіу-Деж, Чаушеску не вважався провідним кандидатом на звільнену посаду. «Але він пообіцяв багатьом людям підвищення та пільги, і вони проголосували за нього», — розповідає Йонід. Так почалися десятиліття диктатури Чаушеску.
Спочатку він продовжив лінію Георгіу-Дежа – Румунія під керівництвом Чаушеску проводила незалежну зовнішню політику та підтримувала широкі торговельні відносини із країнами Заходу. У 1967 році Румунія стала єдиною країною Східної Європи, яка не розірвала стосунки з Ізраїлем після Шестиденної війни. Фактично Чаушеску торгував євреями: в обмін на гроші він дозволяв румунським євреям їхати до Ізраїлю.
Переломний момент стався у 1971 році, коли Ніколає та Олена Чаушеску відвідали Китай та Північну Корею. «Вони захоплювалися культурною революцією Мао та масами, які беззаперечно підкоряються своїм лідерам, — розповідає Йонід. – У літаку, коли поверталися з поїздки, Чаушеску сказав, що те саме має бути й в Румунії. У відповідь член Політбюро Іон Ілієску, який супроводжував його в поїздці, заявив, що китайська модель Румунії не підходить. Присутня при цій розмові Олена обвинуватила Ілієску в «нахабстві», і незабаром після цього він був виведений зі складу Політбюро і переведений на роботу в місто Тімішоара, трохи далі від Бухареста. Через роки жителі цього міста відіграли важливу роль у революції, яка покінчила з режимом Чаушеску».
Згорілі тіла
Наприкінці 80-х років невдоволення румунських громадян почало наростати. «Підсилювало напруження і те, що в Радянському Союзі вже почалися реформи та перебудова, — зазначає Йонід. – А автократія Чаушеску у Румунії лише зміцнювалася. Водночас посилювалася і економічна криза».
Саме у Тімішоарі на початку грудня 1989 року спалахнули заворушення. Щоб придушити їх, Чаушеску направив у місто армію і секуритате. Сотні протестувальників було вбито. Олена особисто наказала завантажити їхні тіла на вантажівки та доставити їх у Бухарест. Там, у крематоріях, тіла спалювали, а попіл викидали у каналізацію.
Дехто намагався вмовити Чаушеску піти у відставку, але марно. Через кілька днів після початку заворушень йому здалося, що ситуація перебуває під контролем. 21 грудня Чаушеску організував у Бухаресті великий мітинг. У промові він пообіцяв робітникам підвищення зарплати, але було вже пізно. Натовп почав його освистувати. За наказом Чаушеску, армія і секуритаті почали стріляти в стихійно демонстрацію, що виникла. Десятки, а може, й сотні людей було вбито. Наступного дня міністр оборони Василь Миля наклав на себе руки.
Чаушеску призначив нового міністра Віктора Станкулеску, але той відмовився виконувати його накази. Так вчинив і начальник секуритаті Юліан Влад. Подружжя Чаушеску втекло з Бухареста. На вертольоті вони дісталися міста Снагов, і далі спробували продовжити шлях на машині. Але на блок-посту їх зупинили супротивники режиму. При спробі втечі подружжя затримала поліція.
У цей час у Бухаресті кілька представників нижчого ешелону партійного керівництва сформували Фронт національного порятунку. До його складу увійшов і Іон Ілієску, який свого часу заперечував культурну революцію китайського зразка в Румунії.
Побоюючись стеження та подальшої розправи, члени Фронту національного порятунку проводять наради у вбиральні міністерства оборони. Після гарячих і складних дискусій вони приймають рішення: подружжя Чаушеску треба віддати під суд і винести їм смертний вирок.
25 грудня 1989 року Ніколає та Олена Чаушеску постали перед суддями на армійській базі у Тирговішті. Їм було пред’явлено звинувачення у геноциді, розв’язуванні збройних дій проти власного народу, порушенні конституції, підриві національної економіки. Засідання трибуналу тривало годину з чвертю. Подружжя Чаушеску було визнано винними за всіма пунктами звинувачення. Відразу після цього їх було розстріляно. Так у Румунії завершилася 24-річна диктатура Чаушеску та його родини.
Уроки, які потрібно з цього винести
«Я добре знав Ілієску, – каже Йоанід. – І я питав його, чому вони розстріляли Чаушеску? Він відповів: «Бо ми його боялися. Ми боялися, що він втече або якимось чином зможе повернутися до влади». Мораль цієї історії полягає в тому, що коли народ повстає, а внутрішній політичний круг охоплений страхом, може статися все, що завгодно. Люди, незалежно від того, наскільки близькі вони були до диктатора, шукатимуть для себе вихід і зроблять усе, щоб його знайти. Ця історія має стати попередженням для кожного диктатора».
Яких ще диктаторів ви маєте на увазі?
«Згадайте Каддафі, шаха Ірану та інших. Коли люди виходять на вулиці, а репресивний апарат більше не хоче чинити вбивства і вирішує перейти на інший бік – з будь-яким диктатором може статися те саме».
Чому репресивний апарат може вирішити перейти на іншу сторону?
«Бо ті, хто в ньому служить, хочуть захистити своє власне майбутнє».
Тобто коли колишні соратники переходять на інший бік – це свого роду інстинкт самозбереження?
“Так, саме так”.
На вашу думку, це може статися і з Путіним?
«Я не збираюся обговорювати Путіна. Я дипломат, і тому я маю бути обережним».
Але ви ще й історик.
«Саме тому я намагаюся пояснити, які уроки слід винести з долі Чаушеску».
Як історик, чи ви розглядаєте можливість того, що Путін закінчить так само як Чаушеску?
«У мене є свої міркування щодо цього, але я не збираюся ними ні з ким ділитися. Я просто хочу сказати, що диктаторів відірвано від реальності. Особливо коли вони дозволяють своєму оточенню повторювати їх власну брехню. Тому що диктатори люблять брехати самим собі. Внутрішнє коло починає годувати їх цією брехнею, щоб догодити їм, і в результаті вони опиняються у паралельному світі, який має дуже мало спільного з реальністю. Це означає для диктаторів початок кінця. Але вони цього, звісно, не розуміють».
