Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.13
…Бурхливі події в Угорщині увірвалися і до нашої хати й теж вчинили революційний переворот. Велика політиканська і громадська активістка баба Фіскарошка хутко познімала зі стін руських вождів Леніна, Сталіна і Хрущова, занесла у свою потаємну комірчину, привалила порожніми мішками і всяким іншим непотрібом. Натомість зі схованки витягла портрети угорського регента Міклоша Горті, австрійського імператора Йовжку Ференца, хотіла в їх компаню і Гітлера втулити. Проте Йовжка Ференц, почувши про таке сусідство, перелякано заверещав, наче котяра, якому дверима хвіст защемили. А адмірал Горті скривився, ніби замість помаранчі йому в пельку всунули гнилого помідора. Далі щось таке сказав по-угорськи, що баба відтак цілий тиждень не могла перекласти на нашу бесіду, і від того в неї дуже розболівся зуб мудрості. До слова, у Фіскарошки вуйко Гітлер ніколи не викликав позитивних емоцій, тому фюрера знову засунула за бочку з капустою.
А ось портрети двох перших витерла вогкою ганчіркою, вставила у старовинні позолочені рами і вивісила на видному місці в хаті. Коли нові-старі вожді зручно вмостилися на стіні, баба Фіскарошка виструнчилась перед Міклошом Горті, скинула вперед руку і гаркнула чомусь по-російськи: «Готова к труду й обороне!».
Не встигла нарадуватися новим фюрерам, як на дворі загупало, хатою затрусило, і в кімнату, наче у переповнений автобус, втиснулась Пірошка-нейні [85] – дідова молодша сестра. Насправді її звали Іриною, але відколи вийшла заміж в угорське село Баркасово, перейменувалась у Пірошку, що по-українськи означає «Червона шапочка». Звісно, Червоній шапочці до Пірошки було, як бідній польовій мишці до гори Ловачки. Нагадувала дідова сестричка гриб-порохнявку з доісторичних часів чи коровиську на останньому місяці тільності. До того ж Пірошка була червонощокаста, з грубим і протяжним голосищем. У противагу своїй безмірній тілесній масі, дідова сестра була надто рухливою, швидкою на бесіду, а ще й генераторкою усяких ідей, особливо безглуздих. Кілька років тому Пірошка втовкла собі в голову, що дідо Соломон винен їй частку батьківського майна.
– Відріж собі шмат хати, вирви кілька дерев, начерпай води з колодязя, звали все на плечі та й неси у Баркасово – ти, нівроку, подужаєш, – порадив мудро дід Соломон.
Пірошка від такої майнової долі навідріз відмовилась – вона зажадала виплату грошима.
– Щас… Зачим слово, то й готово, – радісно розвів руками дід. – Сяду на свої яйця, заквочу і висиджу тобі золоті талярі.
Пірошка була невгамовною: майже кожного тижня валяндалась із Баркасова до нас на Небесі й виплакувала свою майнову долю. При цьому з’їдала все, що було в горшках, і випивала до краплини гірке, кисле і солодке. Баба з жахом підрахувала, коли Пірошка і далі з такою любов’ю навідуватиме нас, пожираючи їстівні припаси, нам треба спалити обійстя і чимскоріше тікати в глухі ліси. Адже кожен візит дорогої сестрички нам коштував щонайменше одного набігу монголо-татарської орди. Однак, як мовлять, Богонько нас милував.
…Якось Пірошка навідалась за ясиром того дня, коли ми відпустили душу з нашої свині. Добра чверть льохи одразу була спожита дорогою гостею. Іншу чвертину розчленували і розклали, щедро засоливши, у горшки. А половину туші віднесли в літню кухоньку і простелили на чисту скатертину на ліжку. Цю половину належало презентувати мукачівській тітці Моргіті, бо вона свого часу купила поросятко і постійно забезпечувала кормами.
І тут Пірошці-нейні дуркнуло в макітру залишитись у нас ночувати. Скоро он ніч, а вона, сигінятко, на ноги слабувата, а випила чимало і хтозна-що може статися з бідною родачкою в дорозі. Їй постелили в задній кімнаті, а ми всі з’юрмилися в передній. Вночі бабі Фіскарошці стало нестерпно парко. І було від чого: цілий день тут варилося, топився смалець, парилися гурки. Та й дід Соломон не давав склепити ока – безугавно хропів. Не те що хропів, а надривисто деренчав, як трактор, якого намагаються завести, а той люто огризається. Не витерпіла Фіскарошка і тихенько далася на двір у літню кухню. Натужившись, зняла свинську тушу з ліжка і переклала на дерев’яний стіл. Сама ж лягла у постіль і, не знімаючи простирадла, заснула щасливо сном праведника.
Тим часом Пірошка-нейні, дочекавшись півночі, коли всі наші спали, тихенько пробралась через сіни у двір і зайшла в літню кухню. Вона не знала, що на ліжку замість свинської туші лежать наші небожатко баба і з цікавістю дивляться дванадцяту серію сну. Не довго думаючи, Пірошка-нейні в потемках згребла бабу в простирадло, закинула за плечі і щодуху рванула навтьоки.
У ту мить, коли Пірошка замість свинської туші згребла Фіскарошку в простирадло і кинула за спину, бабі снилось, що падала з груші дідові на голову. Отож, коли нею струснуло, Фіскарошка сприйняла це за належне. Та коли Пірошка-нейні почала давати драла і бабою загепало, як на дикому мустангові, Фіскарошка зрозуміла, що сон щось затягся, пора би вже й прокидатися. Пробудження додало жаху – її хтось запхав у мішок, викрав і тепер шалено тікає. Бабі наразі одняло мову. Вона заціпеніла зо страху. «Совєтська безпека!., совєтська безпека!., совєтська безпека!» – раптом шугануло блискавкою і почало, немов колеса поїзда, ритмічно стугоніти в скронях. Фіскарошка багато начулася, як безпекаші серед ночі забирали людей, і ті більше ніколи не поверталися. Жах ще більше сплеснув під серцем, і баба, задихаючись у простирадлі, почала гамселити викрадача кулаками по спині.
Удари, видно, додавали викрадачеві тільки духу, бо тікав він із Фіскарошкою чимдалі, тим дужче. І коли баба вчергове попрощалася зі світом білим, злодій враз зупинився, бехнув ношею об землю і, тяжко дихаючи, присів. Баба тихенько висунула голову, вилізла із простирадла. Велетенська постава, схожа на стіг сіна, сиділа спиною до неї і відхекувалась. Баба обережно роззирнулась і зрозуміла: Небесі далеко позаду, а вона на березі Кривуліни: «Будуть топити, – знову обпекло думкою. – Це ж точно безпекаші!»
І аби якось задобрити безпеку, Фіскарошці нічого мудрішого не прийшло в голову, як стати струнко і на весь голос крикнути: «Ученіє марксізма-ленінізма жівйот і побеждаєт!» Ефект був вражаючим. Постать притьмом здригнулася від страху, подалася вся вперед і бехнулася у води Кривуліни.
– Гойте, люди, спасайте! Топлюся! – пролунав, як із ста бочок, на всю ніч гучний голос Пірошки-нейні.
З тих пір – а це вже пройшло більше двох років – дідова сестра в нас не з’являлася. А нині, видно, революційні вітри подіяли і на неї.
– Слава Ісусу, – прогуділа Пірошка, навзгинці переходячи через поріг.
– Навіки слава, – відповіла баба на привітання й тут же їдко додала. – Можна би вже, паніко, й ноги вам попелом посипати – давненько в нас не були.
– Ой, і не кажи, дорога невістко. Рада би душа, та ноги болять, – почала гладитись по товстелезних, як дуби, стегнах Пірошка.
– Та не кажіть, – сплеснула руками Фіскарошка. – Коли тікали’сьте зі мною, я того і не помітила. Най вам буде нівроку, як молода лошиця. А коли’сьте бехнулися у ріку, то думала’м, што почнеться Ноїв потоп.
Пірошка-нейні зле очиськами лупнула, проте вдала, що не дотямила, про що баба, і почала зовсім з іншої новти:
– Дуже переживаю за вас, Марько, і за братця Мішка. Не глухі’сьте – чуєте, що у світі чиниться. Не ниська-завтра мадяри й американтоші будуть тутки.
– А ми што, мадярам межу переорали, а од амерічан кури з дідом крали?
– От-от, Марько, про межу я й хочу казати, – закотила очі Пірошка, наче чекала підказки зі стелі. – Народ пам’ятає, як ви із Мішком у комуністи поступали, як колгоз робили. То все лежить на олівцеві, штось і вам сесе припам’ятається. А мадяри сього не простять. Чірк-чірік і ауфідерзеєн, – повела пальцем по шиї Пірошка.
На якусь мить баба геть розгубилася і відчула, як неприємні дрижаки підступають до грудей, породжують під серцем страх. Так тривало всього десяток секунд. Фіскарошка стріпонула собою, як качка, коли випірне з води, і, як завше бувало в скрутні хвилини, дух її спалахнув.
– Слухай, гурко надута, із якої гузиці ти викукнула така розумна? – мовила Фіскарошка, грізно підходячи до Пірошки.
– Я вам, дорогі родаки, лем добра желаю, – підняла руки Пірошка. – Я про те… от ви заплатите гроші… мені заплатите за мою долю майна. І ми з моїм Яношом замовимо перед мадярами за вас слівце. Ого! – тут Пірошка аж припіднялася і гордо губу закотила. – Ви не знаєте, як люди честують мого Яноша. Як лем наші прийдуть, його точно біровом [86] зроблять, а може і над цілим районом начальником покладуть. І ми можемо вас, як заблудлих овець, спасти од мотуза на шиї.
– Як у нас кажуть, раз красно дякую, доки не заріжеме паця, а там дальше увидиме, – мовила саркастично Фіскарошка. – Лем авби не вийшло задом наперед і нам пак прийдеться спасати вас.
Пірошка смачно гигикнула.
– Ой, торгуєш рано зубами. Почекай, бо ще роса не висохла.
І баба подалася у свою потаємну комірчину, а звідти занесла до хати щось важкеньке, загорнуте у мішковину. Поставила на стіл, розгорнула… І Пірошка побачила металевий ящик із зібраною антеною і навушниками. Це була німецька рація. Її дід Соломон ще в 1944 році зняв із підбитої німецької бронемашини – в ґаздівстві все пригодиться. Десяток років рація кіптюжилась серед бабиних скарбів у секретній комірчині, і ніхто про неї не згадував. Але як пригодилось тепер!
– Ви што мені тикаєте усякими фінтіфлюшками? – контрабасом озвалась Пірошка.
– А ти хоч знаєш, што сесе означає?
– Та мені най буде і цісарський чобіт, – огризнулась Пірошка.
– Ти, небого, не далеко втікла, – погодилась баба. – Це направду цісарський подарок. І лишили нам його великі люди із-за границі, коли война кінчалась, і руські сюди заходили. Сесе є шпійонський передавач.
– Та йдіть ви, Марьо, до мари, – сахнулась перелякано Пірошка. – Таке скажете, што челядині роги на чолі виростуть.
– Небого, тримайся за чоло, бо дальше скажу, ще більше. Так от, ті великі люди із-за границі лишили нас тутки, на Небесі, в секреті, авби’сьмо робили з дідом шпійонами на амерічан і на англічан.
Пірошці от почутого потьмарилося в очах – кілька разів стріпонула головою і застигла із нажаханим обличчям.
– І ви… в. в…ви… чинили так? – промимрила.
– Ще й як! Всьо, што тутки робилося, ми нараз передавали за границю, – мовила спокійно Фіскарошка. – А тото, што ми з дідом записувалися в комунішти, то нам спеціально наказали із-за границі:
– І ви не боялися?
– А чого боятись? От, коли хочеш, позерай…
Фіскарошка хутко вийняла антену, натягла на голову навушники, задля більшого ефекту щось покрутила настроювачем, повертіла якісь регулятори. Далі прокашлялась, взяла до рук мікрофон і твердо повела:
– Товаріщ Черчіль, ви мене добре чуєте?! Так, сесе на связі… ви уже упознали хто?.. Дякую, маємо’ся дуже файно. Доповідаю, що вшито держимо із дідом під контрольом. Як і договорювалися із Вами, товаріщ Черчіль, скоро розоб’ємо комунішту в Мадярщині, потому виженемо їх із Закарпаття і чекаєме вас на гостину. Маємо вам много про що розказати, бо туйки є деякі люди, што нам з дідом дуже жизнь портять і мішають шпійонити на вас. Но даюся цілювати, і на сьому будьте здорові, хенде хох і ауфідерзеєн!
Баба поважно зняла навушники, зібгала антену й, обернувшись до Пірошки, ніби між іншим, додала:
– Із амеріцьким презідентом связь буду мати пізніше… вечером.
Пірошка-нейні, побачивши і почувши, що демонструвала баба, геть отетеріла і тільки лупала очиськами, шукаючи захисту й розради. За ті кілька хвилин, доки Фіскарошка була на «шпійонському зв’язку» із Черчілем, вона на літ двадцять постаріла і на очах здрібніла, схуднувши на добрих півцентнера.
– Та пак, Марько, ангели би з вами говорили, а кого то ви мали на язику, што вам із дідом жизнь портять і мішають шпійонити? – запитала вже тоненьким голосочком Пірошка.
– Знамо кого, – мовила, діловито складаючи шпіонське причаландя, баба. – Знамо, што тебе. То, што ти хотіла украсти мене.
– На мою веру! – упала на коліна Пірошка. – Я перепутала тебе, Марько, із свинею…
– То зарахуєся тобі як покушеніє на жизнь тайного лиця при ісполненії ним секретних порученій, – вела своєї Фіскарошка.
Кількаразове перебування баби в буцегарні підкувало її, бо сипала такими термінами, що навіть бувалі зеки подивовано ворушили вухами.
– А по-друге, ти нам грозиш колгозами. А хто на первомайські ніс у Мукачеві на демонстрації бородатого Маркса, а на октяберські – Леніна? Хіба не твій Янош? Аби’м лем так ясне сонечко виділа, як на власні очі не бачила! Хто він у тебе? Ветврач, маржинський дохтор, бикам і кнурам яйця вирізує? Но, як прийдуть наші, позерай, авби і йому яйця не відтяли, а тобі шмондю не підстригли.
Фіскарошка, розпашівши, била себе в груди і чимдалі ставала втіленням неминучої кари і торжеством світової справедливості.
– Марько, Йсусик з вами, а доля стелиться під ногами, – хутко почала одягатись Пірошка. – Та я ліпше писком оріхи буду товчи, як про вас десь недобре слово… Будьте здорові!
Пірошка рвонула до дверей, але в останню хвилину глянула на стіну і, побачивши портрет імператора Ференца Йовжки, забула пригнутися і з усього розмаху влупилась головою об одвірок. Бідна Пірошка тільки встигла зойкнути і, навіть не оговтавшись, вирвалась на двір і пустила з усіх сил ноги на волю.
Баба Фіскарошка, сховавши «шпійонське» причандалля в комірчині, зайшла в хату. Знову виструнчилась перед портретом адмірала Горті, підняла руку в піонерському вітанні і рявкнула: «Готова к труду і оборонє!».
Надалі ж хутко понишпорила в шухляді стола і вийняла зібганий папірець. Це була довідка про те, що Фіскарошка два тижні черговий раз відсиділа в мукачівській тюрмі. Наче дорогоцінну реліквію, розгорнула її, ніжно розгладила і вклала в рамку поруч портрета адмірала Горті.
– Я тоже великомучениця і жертва совєтської власті, – прокоментувала свій вчинок Фіскарошка.
До мукачівської буцегарні кілька місяців тому бабу завів великий талант до поетичного слова. Річ у тім, що мукачівська партійна газета «Прапор перемоги» оголосила конкурс віршів про разючі переміни, які сталися за літа совєтської власті на Закарпатті. Переможцю обіцяли винагороду – сто рублів і путівку в піонерський табір «Синяк». У нашого чоловіка, коли запахне поживою, притьмом вибухають такі таланти, що й древні мудреці повмирали би із заздрощів. Тим більше, Фіскарошку тому так прозвали – красномовною ораторкою, – бо завше славилась смачною бесідою, а в напливі піднесення могла, як молотарка, безугавно сипати цілі промови віршами. Аж тут таке щастя, та ще й за товсті гроші й путівку в піонертабір. Того ж вечора був народжений поетичний шедевр «Переміни у три зміни».
Усе те писалося-рихтувалося увечері, коли на мене почала нещадно давити дрімота, то я мало що запам’ятав, хоч деякі рядки все-таки врізались у пам’ять:
Переміни сипляться, як злива,
Котяться горами, полями,
Вся жебрач пуста і вошлива
Раз лем стала товаришами!
На фермах хайдер і бардак,
Всіх погнали на демонстрацію.
Даже дідо, криволабий неборак,
Вмісто корчми і курвів
Біжить на політінформацію.
Дід Соломон запротестував, мовляв, він уже давно по гулящих дівках не шльондрається, то чому йому ображати те, що вже давно чесно і мирно дрімає в ногавицях. Баба у відповідь товкла Соломонові, що не його мала на увазі, а діда політичного.
– Так ти, Марько цукрова, любиш лем гуляющих із партєйними білетами, – образився дід. – Думаш, як залізний комунішта, то і в ногавицях в нього залізно?
– О, мамко мармаладові, остолопе повчанський, так ненавиджу тебе, як свої гріхи, – скреготнула баба зубами.
Після довгої дискусії дійшли обопільної згоди, що вислів «за курвами» баба викреслить і залишить тільки «корчму». І буде так: осяяний ідеями Леніна, дідо, вмісто корчми, біжить скажено на політінформацію.
– Свят, свят… прости, Йсусику, а який осел в сесе повірить, авби я та й вмісто корчми на політінформацію, – перехрестився дід.
– Слухай, борсуку килавий, тобі не один мінден, куди тебе нечистий носить – по курвах чи по корчмах. Главноє, штоби гроші за стихотвореніє заплатили, – постукала баба Соломона по чолу.
– Та не дуже і єдно, – опирався дід. – Якщо по курвах, то мені належить більша частина грошей із твоєї премії. Мені од женщин тепер ніякого удовольствія, а наоратися на них треба ого-го-го! А в корчмі – ніякого труда, а удовольствія – море!
Баба на цей раз не втерпіла і щосили влупила рецензента-опонента дерев’яною ложкою по потилиці. І дід припинив поетичні дебати.
Лист із творінням Фіскарошки, певне, ще й не встиг добігти до редакції, як на фамільному Олімпі розпалилась пекельна дискусія, як, кому і скільки перепаде із бабиної премії. А про те, що Фіскарошка обов’язково переможе, жодна із фамільних кебет навіть не сумнівалась.
– Думаю, мамо, добре розумієте, што всьо життя я не буду на яйцях сидіти – пора би і женитися, – рішуче заявив молодший брат нянька Петро.
– Онучі в зуби і вперьод! – рявкнула тітка Моргіта.
– Та я ж ногавиць порядних не маю, – на диво спокійно відповів вуйко Петро. – А чоботи ще ті доношую, що мамка під кінець войни у німецького офіціря вкрали.
– Будуть, будуть тобі, Петрику, ногавиці. Лем до того, як женитися, дивись, авби яйця не загубив, – великодушно мовила баба. – Якихось двайціть рублів виділю.
– Ага, ага, я так і знала! – заверещала тітка Моргіта. – Килошові на ногавиці грошики є, а я із дітства ще не мала спідньої білизни. Коли роздіваюся, то ладна голову межи ноги од ганьби спрятати.
– А ти роздівайся в темноті, то ніхто й не увидить, што ти гола, – порадив щиро нянько.
– Я маву на увазі, коли в дохтора роздіваюся, – ображено закотила губу тітка.
– А ти найди собі м’ясника – він не на спідньоє більо зариться, а на тілеса.
– Закрийте писки! – дала команду баба і, співчутливо глянувши на Маргариту, запитала: – І кілько то коштує?
– Ви мені дайте із тої премії хоть п’ятдесят рублів, то я пак уже сама собі виберу.
– Так, Петрові на ногавиці – двайціть рублів, Моргі-ті – п’ятдесят, – почала лічити баба.
– Мамо, вам што – у голові печені кури квочать, – раптом зойкнули мої нянько. – Я з сиротами сам, як вівця серед вовків. Куди не вернуся, усюди біднота зуби сушить.
– Кілько тобі, Мішку? – перебила баба.
– Та хотя би п’ятдесять – на чоботи, сорочки.
– Да-а-а, – простогнала баба. – Премія сто рублів, а туйки уже набігло сто двайцять. Якось тото плюси з мінусами розбігаються.
– Мамо, ви менше слухайте, лепавого ковдуша [87], – грізно глянула тітка на мого нянька. – Він, якщо треба, украде собі. А нам Богонько того таланту не дав.
– А што, злодійство – то не є робота? – витягнувся, як пітон, батько. – Злодієві сороки в шапку несуть!
І тут батько запустив мискою в дорогу сестричку. Маргарита віртуозно відхилилась, і по голові дістав дід Соломон.
– Но та тут, як усе – діти б’ються, а вітцю на голові когути несуться, – незлобливо зреагував Соломон.
Інцидент із дідовою головою остудив інші голови, і приступили до останнього ребусу – як бути з путівкою у піонерський табір.
– Як бути, – стенув плечима батько. – Дамо її Митькові, дітвак заслужив, – нянько з ніжністю погладив мене по мудрій голівці.
– Мамо, майте ще хоть жменю пасулі в голові! – аж підскочила Моргіта. – Та сей збийвіч не лиш табір спалить, а й усіх піонерів потопить. Отоді, дорога мамко, ви воістину дістанете премію. Сталінську – двадцять п’ять годів сибірського лагеру. Сесе на ліпший случай. А так, може, – капут, аншлюс і мотузку на шию.
При цьому дорога тітка Маргарита дивилась на мене такими очима, як римляни на Нерона, коли той спалив торговий центр міста.
Засторога тітки згамувала бажання нянька і Фіскарошки відправити мене на відпочинок у колі совєтських піонерів. Тітка, може, хоч трохи й пересолила страху, але і я – що правда, то правда – не яблучко із райського саду, а скоріше – замаскований змій-спокусник. Тим більше фамільний досвід показував: відправ мене бодай на короткий час у пансіонат із ангелятами, у благородних створінь за айн момент почнуть замість крильцят хвостики рости.
– Но, а што – тогди відкажемося од путівки? – запитала розгублено баба.
– Ні, ми нашого діда Соломона туди відправимо, – порадив щиро я. – Підріжеме йому труси, на шию пов’яжемо тітчину червену хустку, сунемо в руки трубу і – маршірен, діду, за совєтську власть!
– А чого? – просвітлено сказала Фіскарошка. – Діда можна би і в піонерлагірь. Він і так всю жизнь не виходив із дітського возраста.
– Ви, мамко, не дуже смійтеся, – попередила тітка. – Якщо хто і заслужив путівку на отдих, то мій Володько. І так сиротою росте, без вітцівської любові. Усі ви проти нього!
Володько – мій двоюрідний брат, мешкає з тіткою у Мукачеві. Маргарита постійно кпинить бабу, бо, мовляв, та не дала їй вийти заміж за руського офіціря. Від нещасливої любові до нього нібито і пішов Володька. А в родині кажуть, що бреше тітка, нагуляла синка – й сама не зна від кого. Коротше, Володька ніякий там не сердешний сиротина, а звичайний байстрюк, а по-нашому – смолавий копилець.
Після довгих дебатів фамільна рада винесла остаточне: з майбутньої літературної премії Фіскарошки двадцять рублів піде вуйкові Петрові на штани, п’ятдесят рублів тітці Моргіті на спідню білизну, авби голову не губила перед дохторами. Ну і тридцять рублів розділять баба із дідом: Фіскарошці на будюгови, тобто труси, а дідові на багов, тобто махорку. Нам же із няньком дісталась велика фіґа з маком – якщо нам дуже пече, най собі вкрадемо. Колгоз великий, а ночі довгі і темні. Отож, Богонько вам у поміч, дорогі родаки!
У якому лахмітті б не ходила, яких би збитків і принижень не терпіла, але рано чи пізно Справедливість торжествує й отримує жезл переможця. Так сталося в нас із няньком. У той час, коли безбожна рідня тішилась новенькими ногавицями, будюговами, спідньою білизною, а тітчин копилець розучував піонерський марш, я з няньком, аби доказати сімейці, що ми теж не безталанні, ночами носили міхами із колгозного поля все, що трапилося під руку – овочі, фрукти, зерно, а одного разу навіть свинча пригнявили.
За кілька ночей ми стали вдесятеро багатші від бабиної премії, проте жаль і образа давили нас нестерпно. Яка несправедливість! І тут явилася Справедливість! Вона приїхала на військовій полуторці з Мукачева. Машина долізла до середини Небесі і розсердилась: кілька разів невдоволено фуркнула, потім голосно вилаялась і вмовкла. І Справедливість, пожурившись, затягнулась махоркою, смачно виматюкалась і рушила у бік нашої хати пішки.
Баба Фіскарошка саме оповідала дідові Соломонові, якими красними снами вона розродилась цієї ночі.
– Виходжу я, Мішку, ніби на двір. А на нашій черешні, наче білі голуби, янголики сидять. Рядочком так сидять і, головне, на кожній гілочці. А я собі думаю: спасибі тобі, Господи, що дав грішній сиротині увидіти дерево, на якому живуть янголи.
– О, сесе, Марько, чудотворне, велике знаменіє, – мовив подивовано дід. – Коли в сон праведниці залетить янголик, та ще й білий – благая вість чекає челядину.
У цей час луснула хвіртка й у двір увійшла по-бабиному благая вість, а по-нашому із няньком – Справедливість. Вона була у військовій формі, висока, з пістолетом на поясі і ледь не до землі довгими руками. А супроводжував її сільський голова на прізвисько Пірат.
– Ой, Мішку, твої би слова та й Богонькові у вуха – іде до нас благая вість. Видати, пани начальники мені премію за стихи несуть! – радісно закококала Фіскарошка й закрутилась по хаті давати ладу.
У двері постукали і, згинаючись у три погибелі, через одвірок до кімнати увалилась Справедливість.
– Капітан госбезопастності Скварцов! – рявкнула Справедливість, навіть не привітавшись по-християнськи. – Здесь жівйот Марія Міхаловна Нємєц?
– Так, паночку, тутки проживає она, – ледь не гепнула чолом об підлогу Фіскарошка.
– Ізвініте, но с такой фамілієй, мать єго за ногу, можна садіться в кутузку лєт етак на двадцять!
– Но, панику, я по-дівочому урожденна Німець, а по мужеству… то єть… дорогому мужу… я – Марія Михайлівна Слов’янин, – гордо мовила Фіскарошка, любовно дивлячись на діда.
Госбезопасна Справедливість і далі вела своєї:
– Дівная фамілія – Нємєц… А ти, старуха, нє родствєніца какому-нібудь фріцу… фашисту… может, і Гітлєру?
– Уваруй [88] вас Божіньку, пане-начальнику, із Гітлєром я нигда на одній купині не сиділа. А от із Гітлєркою то колись родичалась. Не буду брехати, бо все село знає, Гітлєрка – то є моя кума. Айбо я з нею дуже рідко виджуся, бо та Гітлєрка – така брехачка, якшто штось не збреше – нігда не засне і дістає запор.
Госбезопасна Справедливість, здавалось, виросла ще на півметра й обернулась до голови сільради. Той, ледь не лізучи у вухо, почав, лякливо озираючись, щось гаряче шепотіти. Очевидно, вкотре пояснював черговому мукачівсьму начальникові, що в нашому селі люди збіглі, дивакуваті і поприліплювали одне одному різних прізвиськ, в тім числі й усіх історичних особистостей. Приміром, Гітлєрка – не мати, не сестра і не дружина триклятого Адольфа Гітлєра, а звичайна сільська жінка на прізвище Жидик.
– А ето тоже нє намного лучше, – буркнув капітан.
Далі безпекашна Справедливість витягла із планшета аркуш паперу із бабиним віршем і запитала:
– Ето ви напісалі в газету стіхотворєніє?
Фіскарошка, згадавши янголят на черешні у своєму сні і дідове пророкування про благу вість, певне, подумала, що мукачівський начальник щось не втямив. І ось тепер розшукує її, аби пересвідчитись в її особі й тут же вручити літературний приз – сто рублів і путівку в піонерський табір. Тому, виструнчившись, як на піонерській лінійці, чітко відрапортувала:
– Стіхотворєніє мойо, собственноручного проізводства! Називається: «Переміни у три зміни», авать як тепер у народі кажуть: «Вперед на всі боки – виполнимо п’ятирічку за чотири роки!»
І вся, наче порцелянова лялька, засяяла од щастя.
– Ну вам свєтіт не одна пятілєточка. І єйо уж ви, Марья Міхаловна, думаю, і за лєт едак десять нє виполніте, – мовив вельми спокійно безпекаш, смачно затягуючись махоркою, і вже різкіше додав. – Понятих сюда!
І в туж мить, наче з повітря, явились двоє невідомих, тримаючи за руки пана вчителя Фийсу. Той ошелешено лупав очима і, замість привітатись, зопалу вигукнув:
– Міклош Горті паскуда, а Гітлєрові капут!
– Ето ми і без тебя, гражданін хорошій, знаєм, – махнув безпекаш і пояснив. – В хатє гражданкі Марьї Міхаловни Нємець…
– Перепрошую пана, то вже давно було і забулося, што я Німець. Я теперка єсьм Слов’янин по любимому мужу! – палко вигукнула баба.
– Тєпєрь ето уже нє імєєт значєніє, хоть осьол, хоть козьол, – відрізав безпекаш і продовжив до пана Фийси. – Сєйчас ми в прісутствії вас проведьом обиск с целью поісков прєдмєтов антісовєтской пропаганди і другіх матєріалов, компромєнтірующіх совєтскую власть. – Пріступайте! – махнув до помічників.
Нишпорки, як сторожові пси, зачувши «фас!», шмигонули по хаті, перетрясували скрині, перевертали ліжка, рилися у білизні, одежі.
Дід насампочатку обшуку, збагнувши, що пахне сухарями і буцегарнею, зробився дуже заклопотаним. Схопив притьмом підручник з історії КПРС, який пан Фийса подарували йому для самокруток, сів у своєму закапелку біля печі і почав заглиблено читати вже наполовину викурену книгу. Помітивши, що безпекаш весь час продірявлює його очима, підняв голову, зняв окуляри і, тикнувши пальцем у книгу, поважно сказав:
– Історія Комуністічеськой партії. Дуже милоє і благопріятноє чтеніє для сердца і душі.
І знов заглибився у «милоє і благотворноє чтеніє».
Тим часом нишпорки, відсунувши старовинний кухонний шкаф, по-нашому креденц, виявили потаємний сховок, в ньому – десятилітрову корчагу самогонки.
Упевнившись, що це не якась отрута, а ядрена сливовиця, нишпорки питально глянули на Справедливість.
– Пока отложіть, но у протокол не надо! – почухала потилицю Справедливість.
Діда, який ледь не на колінах умовляв бабу зранку дати якогось ліка на опохмільну душу, віднайдена в бабиній схованці корчага не те що здивувала. Таке потрясіння хіба що переживають фанатики, які наприкінці життя водномить втрачають віру у свого ідола. Бідним Соломоном почало лихоманити, чоло вкрилось потом, а з повік несамохіть зірвались сльози.
– Што с тобой, старік? – запитав безпекаш, помітивши, як дід різко відірвався від «милого і благопріятного сердцю і уму чтенія».
– Та, пане начальнику, читаю і дуже переживаю, яка тяжка і трагічеська судьба була у комуністичної партії.
Безпекаш вмить нашорошився.
– Конечно, доки не побідила всіх своїх видимих і невидимих врагів, – ледь не плачучи, додав дід.
Пан учитель Фийса, що досі непорушно стигли у вікні, немов манекен із жовто-синього гіпсу, вздрівши в руках нишпорки корчагу сливовиці, немов воскресаючий Лазар, кілька разів повільно кліпнули. Далі миттєво поміняли колір лиця з байдужо-приреченого на ошелешено-відчайдушний і протяжно-боляче, немов породілля, простогнали. Адже нині вранці в’єдно із дідом Соломоном пан Фийса, цілуючи Фіскарошчині ручки, благали хоча би сльозинку сливовиці на спраглу душу, а та присягалась, що не має ані краплі.
Щоправда, ані пан Фийса, ані ближні не могли втямити, коли баба присягається, а коли словоблудить. Нині вранці пан Фийса почули з вуст Фіскарошки: «Аби’м собі дітей не виділа, якщо в домі водиться крапля паленки». Насправді, баба скоромовкою мовили: «Аби’м сові дітей не виділа». «Собі» вони так вправно міняла на «сові», що підміну ніхто не помічав.
Тепер пан Фийса, гамуючи страждання, не втримались і страждальним голосом прорекли:
– Сказано же, лукаві і лжеці в гієні огненній лживими язиками будуть розпечені сковороди лизати і смолою киплячою безчесні роти заливати.
– Чєво, чєво? – запитав, нерозуміюче, безпекаш.
– Міклош Горті паскуда, а Гітлєр капут! – видали чомусь Фийса і виструнчились.
– Завьолся, как прокажонний попугай, – цвіркнув зле безпекаш.
Увесь цей час Фіскарошка безмовно стояла біля одвірка і, не розуміючи, спостерігала, що коїлось у хаті. Стояла якась безпорадна, зіщулившись, як потріпаний градом соняшник на тоненькій ніжці. Уперше в житті я бачив бабу таку нещасну і безпомічну. Видно, вона чекала на щедрий дар долі і налаштувала духовний стан на торжество, а тут дістала велику фіґу з перцем та ще й по носу. Раптом один із нишпорок натрапив на шкатулку, в якій Фіскарошка зберігала різні цяцьки, і висипав її вміст на підлогу.
Побачивши там серед всяких дрібниць аркуш паперу, розгорнув його і од несподіванки присвиснув.
– Ташь капітан, смотрітє, – простягнув начальникові аркуш паперу. – Ето же зашифрованая карта, ех сукі!
Безпекашна Справедливість настільки випулила очі, що, бачилося, ті луснуть і вилетять з орбіт.
– Да, куда голову не поверні – одні врагі, – з холодним притиском зробив висновок начальник.
І тут же таким ядучо-палючим поглядом обвів бабу, діда і пана вчителя, що тих від страху так заціпило, наче кожен з’їв водномить по корзині часнику. Соломон ще глибше занурився в лабіринти «трагічеських» історій комуністичної партії – аж книгу на вуха натягнув. Баба почала шмигати носом і цорконіти зубами, а Фийса нічого не знайшов розумнішого, як знову палко вигукнути:
– Міклош Горті – паскуда, а Гітлєрові – капут!
На цей раз вже судома скривила безпекашного начальника. Побачивши, як капітаном пересмикнуло, пан Фийса безвинно, як школяр, запитали:
– А што, пан начальник, я не правду кажу?
– Штоб ти сдох со своєй правдой, – гаркнув безпекаш і далі так паскудно вилаявся, що у всіх вуха обвисли. – Ето надо же так опитно і хітро зашифровать. Сразу відно – наука лучшіх діверсіонних центров, – чухав себе за потилицю капітан, розглядаючи, як на його думку, шпигунську мапу. – Тонкая і художествєнная работа.
Насправді, це був дійсно художній витвір, проте не диверсійний. Десь півроку тому Фіскарошка відзначала свої іменини. Соломон і пан Фийса заздалегідь налаштували душевний стан і фізіологічні органи – шлунок і горлянки – для масної гостини і щедрих «возліянь». Проте баба, всадивши гостей, подала на стіл товчену картоплю з кислим молоком, а на десерт квашені огірки з грушевим узваром. На цьому гостина закінчилась, бо баба пригадала, що в той травневий день, коли вона викукнула на світ, вдарив мороз і спалив увесь урожай садовини і городини. Тому, аби не накликати подібну біду на людську голову, Фіскарошка віднині вирішила у всі свої дні народження дотримуватись найсуворішого посту. А ось у дні народження діда Соломона і пана Фийси історія ніяких катаклізмів не зафіксувала, то най обоє щасливчики і ставлять їй, Фіскарошці, щедрі столи з масними закусками і міцними випивками.
– Слухайте, пане Фийсо, давайте подаруємо бабі якийсь такий подарунок, авби був достоїн її мудрості, – запропонував Соломон і тут же висловив пропозицію. – Намалюйте бабиного портрета, але такого, аби всі лускали зо сміху.
Оскільки пан Фийса мали хист до малярства, ще за старих мадярів опанували по європейських столицях модернізму, то і бабин портрет вийшов модерним. На білому аркуші паперу чорною тушшю була намальована величезна сідниця з очима на ягодицях, величезним ротиськом внизу і довгими, як антени, вухами. І що най-дивніше – сідниця справді вражаюче була схожою на бабу. Навіть сама Фіскарошка визнала це, бо сплюнула і, перехрестившись, мовила:
– Хіба я справді така паскудна?
І тут дід Соломон висунув ультиматум: або Фіскарошка викупить художнє творіння од Фийси за літру сливовиці, або її подобу покажуть усім бабиним доброзичливцям.
Такого Фіскарошка не чекала і пішла на капітуляцію: портрет викупила за літру сливовиці, сховала на дно шкатулки і забула.
– Так што здесь, мамаша, нарісовано? – обережно, наче дорогоцінний манускрипт, підніс малюнок безпекаш Фіскарошці.
– Хіба не видите што – велика гузиця, – простодушно відповіла баба.
– Што, што?! – отетерів начальник.
– Якшто казати культурніше, по-панськи, – велика сідниця, авать перебачниця, перебачте на слові, – поправилась Фіскарошка.
– А кто ето нарісовал?
Баба глянула на пана Фийсу, а той одразу позеленів від страху і затрусив, як страус, головою: «Не я, Марько, не я!»
– А хіба я пам’ятаю, – стенула плечима баба. – Та пак було давно. І вообще я не знаю, відки та бумага взялась.
– Господі, все агенти развєдок до тошноти прімітівни – нє помнят, нє знают, нє відєлі. Дєд, а ти случайно нє знаєшь, што ето такоє? – звернувся із Фіскарошчиним портретом начальник до Соломона…
Далі буде…
Початок читайте:
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.1
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.2
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.3
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.4
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.5
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.6
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.7
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.8
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.9
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.10
