Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.5
… Того дня до нашої школи з перевіркою наскочили мій улюблений інспектор пан Годя. Для них вже стало ритуалом, як тільки переп’ють, мчать на опохмілля трясти вчительські й учнівські душі. А оскільки наша школа була найближче до Мукачева, то пасли пан Годя наші душі вельми часто. На превеликий жаль, цього разу пан інспектор не доповзли до нашого класу, а задовольнилися першокласниками. А далі, замкнувшись у кабінеті з директором школи на прізвисько Сусанін, гамували опохмільну жагу, або ж, як казали, гонили кози моравські. Організм пана Годі мав дивовижну властивість: тільки-но інспектор випивали, через кожні п’ять хвилин, як навіжені, бігали до туалету по-мокрому. Це я зауважив ще коли складав злощасного іспита про походження людини.
Отже, остограмившись, внутрішні води понесли пана Годю із кабінету. Але…
По дорозі до шкільного туалету, що був далеко за школою в кукурудзі, пан Годя пролітали повз хімічний кабінет. За хвильку перед цим, скориставшись відсутністю пані Динамітки, на дверях кабінету я крейдою хутко написав: «ОО-М» – тобто туалет чоловічий. Шалено несучись коридором школи, погляд пана Годі прикипів до «ОО-М».
«Но то є мудрий хлоп, – подумали про Сусаніна пан інспектор. – Знає, як підмастити губу начальству!»
Із цим щасливим одкровенням пан Годя забігли до хімічного кабінету. Тут хутко почали нишпорити за унітазом, але того ніде не виявилося. А під стіною, витягнувши лебедині шиї, гордо шикувалися величезні скляні колби. Не завдаючи собі клопотів, пан Годя схопили одну з них і з великим задоволенням почали пі-пі-пі… Тим часом пані Динамітка, помивши після чергового уроку в потічку скляний посуд, із високо піднятою головою несла його на таці в кабінет. Із педагогічним достоїнством відчинила двері свого кабінету, і тут постала ситуація, гідна пензля автора відомої картини «Не ожидалі?!». Пан Годя, – в одній руці міцно тримаючи женило, в другій скляну колбу, – рвучко обернулися на голос дверей. Але чи ошелешені несподіваною з’явою пані Динамітки, чи притлумлені горілкою, пан Годя зреагували вельми оригінально. Вони галантно поклонилися і, показуючи очима на колбу, сказали: «Перепрошую, пані, але ви сюди не втрапите».
Пані Динамітка, роззявивши рота, кілька разів ковтнула повітря, щось белькотнула, а далі в’єдно зі склянками і пробірками гепнулася на підлогу.
Почувши про цей прикрий інцидент, пан директор озвіріло закричав: «Де той збийвіч, я’му яйця відріжу!». І кинувся до класу. Проте за мною тільки вітер через вікно заспівав. І ось вам наслідок:
– Подумаєш, най наш випердок іде гуси пасти, – передражнювала пана Сусаніна баба, ніяк не вгамуючись із клятими гусьми.
– Писати Митрик знає, читати знає, а більше на якого фраса. Попа з нього не буде, дяка тоже, а на міністра йому і не треба, – торочив собі під ніс дід Соломон, куняючи біля печі.
– А тій шари [54] рогатій што треба? – понесли раптом баба на Динамітку. – Подумаєш, увиділа голий линдик пана інспектора, но та й што? Нараз в обморок падати? Тать коби і я так, то більшу половину жизні пролежала б безпам’ятна.
Тут Фіскарошка осіклась, вдарила себе по роту і крадькома глипнула на діда.
– Так, так, Марько, – підтакнув куняючи Соломон, не особливо заглиблюючись у зміст бабиних слів.
І Фіскарошка понесла далі:
– Можна подумати, што чеперава [55] Динамітка вообще нигда в жизні чоловічу серсаму не держала. А їй што – дітей у кузні наклепали чи, може, колгозним комбайном намолотили? – грозила кулаком у вікно Фіскарошка.
Дякуючи адвокатським талантам моєї бабусі, напрошувався висновок, що у прикрому інциденті з линдиком пана Годі винуваті всі, крім мене. Більше того, я – безвинна жертва, на яку невідомо за що постійно падають усі гріхи земні.
– Солодка моя дитино, ой невчасно, не в добрий час тебе мамка породила, – мовила схлипуючи дорога бабуся Фіскарошка, тулячи мене до себе і гладячи по мудрій та безгрішній голівці.
Потім якусь хвильку мовчки і напружено дивилася у вікно, наче намагалася зловити думку, що випорхнула в небеса, і додала:
– Щи ся той світ не вродив, який би тебе, дитинко, оцінив і полюбив!
Солодка моя бабуся Фіскарошка! Ніколи не забуду, як, будучи в гостях у нанашки Жофії на прізвисько Кутузовка, Фіскарошка безцеремонно почала перчити її дітей – і злі шелюги, і кривопиські гунцути, і роти немиті, і содомські жівани [56]. Сигіняшна Кутузовка здивовано, але терпеливо слухала-слухала, перелякано кліпаючи єдиним оком, а потім бочковим голосом прогуділа:
– Та ви, Марько, ліпше попозерайте на свого пекельного кочегара, першого помочника люцифера, – і тикнула пальцем мені прямо в чоло. – Хіба він ліпший за моїх?
– О, туйки ви, кумо, не праві! Коби наш Митрик був такий недобрий, як ваші бандіти, я би то нараз увиділа і такого би’ му апостола прочитала, што вмер би від ганьби і переживання, – відрізала бабуська, голублячи мене поглядом.
– О, ваш херувим би дуже заганьбився. І так запереживав, так запереживав, як індюк, коли свиню зуби заболять, – відповіла нанашка Кутузовка, блимаючи єдиним оком.
Сентенцію баби Фіскарошки про мій невчасний прихід у цей світ і його не вельми велике захоплення од моєї персони згадую постійно. Вельми пророчими виявилися її слова.
Народився я на Небесі – так називали один із присілків села. І народився в Осінь Великих небес. Саме такою – Осінню Великих небес – залишилась у пам’яті людей остання осінь перед приходом червоних на Закарпаття.
Такого дива ніхто не пам’ятав. Ще й не встиг погаснути серпень, як погожого ранку, на Успеніе Пресвятої Богородиці, небеса довірливо притулились до гори Ловачки, якось розімліли і попливли-розгулялись по світу.
Небеса голубими стогами вкрили навколишні гори, пагорби та обійстя людські.
Небеса, тихо шелестячи, текли руслами давно вимерлих рік.
Небеса затопили навіть колодязі, і жінки кожного ранку, черпаючи воду, витягали повні відра усміхнених і мудрих небес.
Небеса були настільки первісно чисті, що здавалися нерозгадано-піднесеними у своїй неповторності.
Небеса пахли. Небеса пахли бузком і полуницями. Ані до того, ані опісля ніхто ніколи не чув, щоб небеса пахли. І тим бузково-полуничним духом пропахла вся Велика Осінь. Полуницями пахли яблука і груші, виноград, картопля, гарбузи, стиглі кукурудзи. Навіть діти, які народжувалися в пору Великої Осені, пахли бузком і полуницями.
Минали дні, а небеса розлягалися все нижче і все більше топили ліси, поля, близькії далекі села.
Небеса підійшли до землі вже настільки близько, що навіть птахи не мали сили підняти їх на своїх крилах. Щороку, відлітаючи у вирій, птиці піднімалися на недосяжну висоту і вже звідти, печально курликаючи, слали останні поклони землі. А в рік Великої Осені птахи, придавлені небесами, летіли настільки низько, що крилами чіплялися стріх, дерев, кров’ю позначаючи свій вічний осінній шлях.
А небеса підповзали дедалі ближче, і вже бачилося, що Великий Творець взяв землю на долоню і наближає її до своєї зіниці. І то вже не небеса, а Велике Око розглядає пильно не тільки те, що коїться на осінній землі, а й у збуджених людських душах. І побачене, видно, не вельми потішило Великого Творця, бо Великою Печаллю в останню осінь Великої війни огорнулося Велике Око Небесне.
Бувальці поговорювали, що небеса настільки близько підійшли до землі для того, щоб душі невинно убієнних на війні не довго блукали в пошуках воріт Вічності.
Того осіннього ранку мої, святили би ся, мамка помаленьку собі прошкували до гори Ловачки збирати виноград. Йшли вони через Єрусалимські горби – так називали черідку пагорбів за нашим присілком – і ласкаво говорили зі мною. Так, так, вони говорили зі мною, хоча я ще тихенько дрімав собі в мамчиному лоні. І ось мамка йшли собі Єрусалимськими горбами і тихенько говорили зі мною.
Я до смерті не забуду тих мамчиних слів: вони були пухнасті і ніжні, як мицьки на весняних вербових прутиках, м’якенькі, як персики, і пахучі, як груші-медівки. Кожне з мамчиних слів, торкаючись мене, осявало маленьке єство і наповнювало його ніжною музикою. Далі слова, подібно краплям ранкової роси, ласкаво омивали мене, пахуче дзвеніли, і кожне з них світилося своїм неземним, але дуже теплим кольором. Це були слова без звичного земного змісту – вони скоріше нагадували оте невимовне щемне тепло, яким нас облагороджує Великий Творець.
Я навіть пам’ятаю, що кожне мамчине слово було відчутне на дотик. І я торкався мамчиних слів пальчиками. Вони, слова, здивовано розкривали очі й усміхались мені. І взагалі все мамчине лоно було велетенським суцвіттям пташиного щебету, голосом якогось дуже солодкого дощу і того безмежного дива, що зветься щастям, з яким тебе чекають у цьому світі.
Усе життя буде метатися блудна моя душа в пошуках того блаженства, яке відчув і пізнав під материнським серцем. Але найчастіше порожнечею, холодом, безвір’ям і зрадою відлунювалися мої марні пошуки. І ось тепер, коли дуже тяжко, лягаю на теплу землю, притуляюся щокою до неї і чую в ній давно забуту мелодію материнських слів, їх кольори, запахи, тепло. І вірою та надією повниться моє серце. Я знаю, коли покину цей світ скорботи, знову повернуся до материнського лона, і мені там теж буде так само добре, безтурботно, незрадливо і щасливо, як під материнським серцем. Але це вже буде лоно матері-землі…
І тепер мені від жалю до себе так само рясно-рясно падають з очей сльози, як того осіннього ранку капала свіжозварена самогонка в обійсті Ілька Слов’янина на прізвисько Барон Калошня.
Барон саме пробував первак, коли мамка минали його обійстя.
– Анночко, не хочеш причаститиси – така люта, як огень, – припросив до частунку барон мамку.
– Йой, Ільку, мали бисьте совість, куди мені до паленьки, – відповіла мамка знічено.
І тут я, почувши голос барона, нашорошив вуха і вдихнув носом повітря, що подали мені мамка із земного світу. Чимось нестерпно-бентежним запахло мені – то був дух молодої самогонки-сливлянки. Я собі мислю, що тої миті в мені прокинулись і заграли родові гени, і я войовничо захотів у світ. Мамка не на жарт перелякались: цілий тиждень я ангелятком грівся під серцем, не подаючи ознак великої стурбованості, а тут раптово почав копатись і лускати руками в живіт, як грек у ворота нещасної Трої.
– Йой, дитинко, почекай ще маленько. Прийдеме додому, а там буде легше, – вмовляли мене мамка.
Але я, скуштувавши запах сливовиці, підскакував, наче жеребець – мені нестерпно хотілось випити.
Коли не стало сили терпіти, мамка сіли під виноградний кущ, заплакали і почали молитися до Діви Богородиці. І, видно, Марія Богородиця змилостивилася й прийшла на поміч страждущій породіллі. За молитвою мамка й не спом’янулась, як вигулькнув, наче пуцьвіріньок із гніздечка, власною персоною я. Мамка, побачивши мене, так перелякалися, що ледве бесіди не лишилися. І тут Богородиця – моя заступниця, змилостивилася вдруге: в ту хвилю до своєї винниці післала нанашку Кутузовку.
– Йой, Анцько, мала бись долю, та ти, виджу, уродила, – проказала вже добряче п’яна Кутузовка.
Мамка ледве спромоглась на бідну посмішку й кивнула у знак згоди.
– Но, тать туйки нічого страшного ніє, – мовила Кутузовка, виймаючи із-за пазухи наполовину відпиту пляшку сливлянки. – То, Анночко, не каждий день із жоною трафляється – можна й потерпіти.
Далі нанашка звідкись дістали ножа, промили його самогонкою і спритно відрізали мені пуповину.
– Мачка’го знає, Анночко. Ви такі із чоловіком красиві, а відки це мальфеня взялося, – мовила Кутузовка, передаючи мене мамці в руки. – Такий, най ся не приказує, якби із воронячого гнізда випав.
Можливо, я й не був великим симпатягою – чорний, як вороненя, торомбатий [57], як нігер, зморщений, як печене яблуко, з великими й допитливими, як у мальфеняти, терновими очиськами. Але для мамки…
– Но, нанашкульо, чом ви так нефайно говорите? – ледь не заплакала мамка. – Та ви ліпше попозерайте на сесе божественне янголятко. Тать такий красивий, якби в квітах переспав, – ніжно тулила мене мамка до серця, все ще сидячи під виноградним кущем.
– Но раз тобі дуже красний, то милуйся, а я пішла на винобрання, – мовила Кутузовка і ковтнула з пляшки за мої народини.
Нанашка, звісно, запропонувала горілки і мамці, але та відмовилась. Почувши пропозицію випити, в мене знов гаряче стрепенулися родинні гени. Я закричав і простягнув до пляшки рученята.
– Буде злодієм і бандітом, – проконстатувала Кутузовка. – Ще й не встиг на світ вилупитися, а вже тягне руки до чужого. Будь здорова, Анцько!
На сім слові Кутузовка обернулась і пішла своєю дорогою. А мамка ніяк не могли вирішити, повертатися додому, а чи перепочити і йти зі мною на винобрання.
Мамка мої були дуже акуратні й великою ґаздинею слова. Вони усвідомлювали, що на неї чекають, – руки тепер на винобранні дуже потрібні. Отож, трохи відпочивши, вони загорнули мене у фартух і помаленьку подибали на виноградники під Ловачку. Тут поклали мене під виноградний кущ і гукнули рідню.
Чесно зізнатися, наша сімейка була не у великому захопленні од моєї з’яви на світ. Як і годиться, трішки полюлюкали, пойойкали, поприплювали мене, аби не зурочити, і далися до роботи. Ось тільки баба Фіскарошка не могла одірвати від мене очей: і здивування, і захоплення, і обожнювання, і радість, і навіть трішки розчарування світилось у них. Потім взяла мене на руки, розгорнула фартух, з ніг до голови обдивилася і лиш тоді полегшено, але твердо прорекла:
– Істину кажу – то є тверда наша файта! Буде з нього або великий злодій, або міністер.
І пішла собі по роботі. А я тим часом все глибше осягав і проникав у світ, у який щойно звалився.
Ось я лежу під виноградним кущем. Для мене, крихітного, він видається велетенським деревом. А на тім дереві печальними осінніми ліхтарями звисають стомлені грона. Пронизані сонцем ягоди грають на кетягах бурштином і світяться такою добротою й ласкою, як очі небесних ангелів. А ось трохи ліворуч – величезне зелене небо, густо встелене пахучими сонцями. Це айва припарадилась щокатими плодами, збираючись на весілля осені. А їй, молодій дівці-відданиці, зіперлась на плече стомлена від рясноти старенька бабуся-яблуня. Можливо, ці джонотани, що велетенськими червоними бджолами густо обліпили згорблену постать дерева, – останні діточки бабусі-яблуні. Тому старенька з якимись острахом і любов’ю пильнує за кожним своїм плодом-дитятком, щоб випадково не виронити його з рук.
А внизу, за деревами і плантаціями, розляглася аж лінива од ситості долина. По її зеленій щоці голубою сльозою повзе і повзе вічно якась усміхнена у своїй самотності Латориця-ріка. На її лівому березі, на невеличкій горі, немов велетенський коровай на селянському столі, знімається і пишніє Мукачівський замок. Я роззираюся, оглядаюся, намагаюся все це увібрати у свідомість і весь час чую над собою чиєсь дуже обережне дихання. Піднімаю з-під виноградних грозен очі і застигаю з роззявленим ротом – наді мною ніжно нахилилась наша ласкава мамка – гора Ловачка.
– Слава Йсусу Христу, я вже туйки, – вітаюся із горою.
Вона по-материнськи ніжно усміхається і поглядом показує вверх. Я дивлюся в небеса і бачу, як над мам-кою-горою кружляє зграйка ангелів. Один із них раптом відділився од гурту, розправив крила і плавно опустився біля мене.
– Це твій ангел-хранитель, – сказала мені добра гора Ловачка.
Ангел став переді мною на коліна, склав молитовно руки і щось благально прошепотів. Потім погладив мене по чолу, і я, змирившись із цим світом, умиротворено заснув.
А через тиждень мене охрестили. Хрещеними батьками обрали барона Калошню, який спровокував моє десантування на цей грішний світ, та нянькову двоюрідну сестру Юльчу Кемакову на прізвисько герцогиня Едінбурзька. Як це завжди водилось у нашому роді, хитрі Данки хотіли однією палицею влупити по головах двох дурнів – охрестити мене і щільніше наблизити одне до одного барона і герцогиню: вони вже кілька років пробивались амурними стрілами, а до весілля не доходило. На думку кебетових Данків, моя поява на світ і священнодійство хрещення мали розбудити в серцях підтоптаних любовників хвилюючі емоції. Барон і герцогиня, мислили мої родаки, мають, ледь не кинувши мене посеред дороги, бігти до церкви вінчатися. Не відаю, яку гаму почувань і емоцій збудив я в серцях хрещених нянька й мамки, але задум гукануватих Данків втілився у життя – барон і герцогиня таки кинули мене посеред дороги. А було це так…
Несучи мене після хрещення додому, барон Калошня і герцогиня Едінбурзька, звісно, не могли проминути корчму Пітя Жидика. Після церковного освячення, за традицією, мусило йти і світське хрещення.
Барон замовив собі й герцогині горілки і пива. А мене, щоб не заважав чаркуватися і чаруватися, поклали на стіл у прибудові корчми. Випили за мене, потім – за мамку, за нянька. І тут барон висловив мрію, чи не обзавестися найближчим часом вже і їм з герцогинею таким потятком, як я.
Але не дурний казав: бабі на язик краплю горілки – і полетіли у голові всі стрілки. Почувши про мрію Калошні, герцогиня, аж підскочивши, ляпнула: «Та нам, Ілечку, і не треба довго чекати. У мене скоро буде…». І поплескала себе по ледь округлому черевку. Барон отетеріло подивився на герцогиню і просичав:
– Я тобі не клепав!
– Та то не ти, Ілечку, – знову ляпнула шалена герцогиня. – То мене в Лавках…
І тут, збагнувши, якого дурного гороху намолотила, герцогиня розревілася. Плачучи і каючись, пані Едінбурзька розповіла жахливу історію про те, яку наругу над нею вчинила нечиста сила.
Виявилося, кілька місяців тому герцогиня з матір’ю зібралися на весілля до стрийка Штефана. Але по дорозі мамку дуже вже скрутило… Отож герцогиня мусила йти сама.
– Як, у Лавки сама! – заричав барон. – Там же єдні жівани і курваші!
– А мамка мені дали пищалку, – безвинно мовила Едінбурзька. – Вони сказали: «Кедь, Юльчо, хтось над тобою буде збиткуватись, ти лем свисти у пищалку».
– Я так і знав! – сплеснув руками Калошня.
Коротше, за словами герцогині Едінбурзької: «Коли весілля закінчилося, всіх дружок поклали спати в кухню. Я штось довго ся вертіла, вертіла і раз лем виджу – через вікно лізе штось дуже лохматоє і страшноє. встановилося коло мене. Я нараз хотіла запищати, айбо, думаю, дівок побуджу. А нечисть почала мене мацати. Я – шусть рукою, а в нього, най ся не приказує таке корінище… Я так ся напудила, що зомліла. Коли прийшла до тямки, страшилище вовсю мною теліпало. Но я, знамо, зчинилася, што сплю, нич не чую, бо не знала, які мислі у страшилища в голові. Думаю собі лем єдно: «Но райбай, так райбай, авбись яйця стратив». І чинюся, што далі сплю.
– Но, а пищалка? Для чого тобі мамка пищалку давали? – репетував барон.
– Но коли нечистий утік, я так уже запищала, що всі перепудилися, – сказала герцогиня.
– Могла ти вже, небого, не лем пищати, а й гузицею верещати, – плюнув барон Калошня, різко розвернувся і вилетів із корчми.
– Ви таке дурне чули, Пітю: «З ким поведешся – од того й забеременієш?», – сказала до корчмаря Юльча. – Можна подумати, што в мене іншої жури немає, лем усе в пищалки свистіти.
І грюкнувши пивною гальбою об прилавок, кулею і собі помчала за бароном Калошнею.
А я і далі лежав собі тихенько на столі у прибудові корчми. У цьому приміщенні, що слугувало інколи за столову для міського панства, пахло для мене якось дуже таємниче. І я не відав, чи милуватися, а чи осточортіло плюватися. Тільки згодом збагнув, що то так до нудоти плісняво пахла влада. Вона постійно крутилася по буфетах, закусочних і пахла іржавими оселедцями, папіросами «Біломорканал», прілими пряниками, маринованою килькою і перегаром «Московської» чи… Доки я, спеленаний на столі, дотямлював, чим ще пахла влада, прибіг найменший Жидик і сповістив нянька: телиться корова. Пітько, навіть не здогадуючись, що у прибудові на столі лежить новохрещений Данко, хутко замкнув корчму і дременув додому.
А бідна моя мамка стояли на воротах і заламували руки, куди поділися новоспечені кумове із хрещеником. Тут уже увірвався терпець і бабі Фіскарошці. Одяглася і попрошкувала до церкви. Але по дорозі йшла попри обійстя барона й уздріла, як Калошня рубає дрова.
– Ільку, качка би тебе копнула, а де наш малий лилик? – запитала перестрашено баба.
– Но та я пак відки знаю? – розвів руками барон. – Я їх із Юльчею лишив у корчмі.
– А што, наш малий вже п’є, найся не приказує? – перехрестилася Фіскарошка.
– Я тої ганьби не переживу! Я ся вдавлю авать утоплю! – раптом хряснув сокирою об дерево барон Калошня. – А ви, Марько цукрена, скоро біжіть і Юльчі межи ноги пищалку забийте!
Отетеріла баба, дивлячись, що барон не в’яже і не плете, хутко побігла до сестри Полані на прізвисько Вашінгтонка – матері Юльчі. А там почула, що герцогиня вернулась домів доста давно. Наплакалася і мінут заз двайчіть фешанула [58] собою в Лавки глядати якусь нечисту силу.
І тут уже спохватилися всі Данки. Лемент стояв такий, якби з небес доправди падали татари на конях. Бідний барон Калошня, рятуючись від праведного гніву Данків, зо страху скочив у колодязь, схопився за ланцюг і висів на ньому, тремтячи, як гівно на мотузці. А жертву нечистої сили – герцогиню Едінбурзьку, коли б Данки схопили в ту мить, даю ніс на відріз, втопили б у туалеті. І тут комусь спало на думку пошукати мене в корчмі. А та виявилася з колодицею на писку.
– Даю вам слово, я не крав вашого хлопчика! У мене своїх, як вошей, повно, – біг поперед юрби розлючених Данків корчмар Жидик, якого ледве знайшли під Ловачкою.
Коли відкрили корчму, я тихенько спав собі на столі. Збоку стояв величезний ящик, у якому ріс пишний олеандр. Його крона, наче мамка, схилилася наді мною й усміхалася мені десятками квітів. Вони, гейби рожеві ангелятка, зграйками сиділи на гілках і божественно пахли. Я міцно спав і вдихав-пив ті запахи заморських квітів.
І мені снилась земля Єрусалимська. Порепана і гаряча, як житній хліб, Єрусалимська земля. Земля, по якій ходив Христос.
Земля, по якій ходив Христос, пахла квітами олеандрів. Квітами, схожими на рожевих ангелят…
…Гнів, занесений моїм дорогим няньком зранку в нашу хату, почав помаленьки вивітрюватися. Баба рубанула востаннє долонею повітря і твердо сказала:
– Най виключать нашого Митрика із школи! Але попам’ятайте, ще прийдуть такі часи, що і Динамітка, і той довбанутий директор Сусанін будуть за нами бігати і на колінах просити, авби наш дітвак вернувся до школи. А ти, Митьку, головне, не дуже переживай, бо апетіт утратиш! – суворо наказала мені.
А я, звісна річ, так переживав у ці хвилини за школою, як баран, коли вовк удавиться кісткою.
– Але й сидіти дома не будемо, – мовила далі. – Богонько нам подарував красну днину – йдемо у Мочар крумплики [59] обгортати.
– Як, ми лем двоє? – насторожився я, бо до роботи теж не мав великої дяки.
– А чого двоє – троїчко: я, ти і дідо.
Вістка про моє виключення зі школи через хімію і Динамітку так вразила діда Соломона, що після потрясіння і великих переживань він знову солодко заснув біля печі.
– Діду, вставайте! – тормошу його за плече, переживаючи, що мені доведеться трудитися з мотикою і за Соломона. – Вставайте! Доки думаєте дрихнути?
– Митьку, ти не кричи так на дідика, – зласкавилася баба. – Він тому так много спить, бо тренірується перед смертю. Ти знаєш, кілько там треба буде спати?
– Но та тогди, давайте, викоплемо йому в саду яму, то най там і спить.
– А чому в ямі?
– Авби вже заєдно не лем до сну, а й до землі звикав, – кажу діловито.
Дід потихеньку встав із свого трону з-під печі і, вмовляючись, мовив сам же до себе:
– Мусиш, Мішку, мало кістками погриміти, бо крумплики, нівроку, любиш їсти.
Далі підійшов до вікна і, щось думаючи своє, сказав:
– Ади, вже тягнеться до нас водяноє-неправое. Такий нездалий, гіби цілу ніч із псами зайців гонив по винницях.
Фіскарошка й собі кукнула у вікно і від щирого серця вліпила діда межи плечі.
– Ти, борсуку нехрещений, як так можеш говорити за пана Фийсу? Він што – рівня тобі, пас свині з тобою? – розгнівалася.
Коли пан Фийса навідувався до нас, з ним заходила вся позитивна і негативна енергетика. Ще здалеку починали танцювати на прив’язі собаки, реготали свині, розліталися від страху кури, перелякано кричали в сінях відра – весь світ приходив у незримий, але напружений і впертий рух.
Цього разу пан Фийса увійшов до хати тихіше кишенькового злодія. І вигляд мав такий, немов його щойно відкопали з могили, – весь ніби висічений із каламутного льоду.
– Марько, ваш Сталін – сатана? – запитав тихо, навіть не привітавшись.
– Пане Фийсо, Богонько милосердний з вами – про што ви кажете, – ледь не захлинулася з несподіванки баба.
– Ваш Сталін, Марько, – сатана. Сатана, світом человічеським ще не знана, – вже твердо сказав пан Фийса і безсило опустився біля дверей на долівку.
– Хрест на мені, хрест на тобі. Свят… свят! – почали баба кидати на себе і на пана Фийсу хрести. – Ви не боїтесь таке страшне говорити? Маєте гріх неспасенний – таке про вождя, про отця нашого таке говорити.
– То не я казав. То говорив дорогий Микита Хрущов. Най Богонько його довго на світі подержить, бо правду має, – луснув п’ястуком об одвірок Фийса.
Баба схопилася за голову, присіла на ослінчик і мала такий вигляд, ніби небеса впали водномить перед нею і розлетілися на друзки.
– Вшиток світ говорить, як праведник Микита Хрущов сими днями вивів на чисту воду злодія й убивцю Сталіна, – продовжував Фийса. – Я своїми вухами нині слухав по радійови з Лондіна. Там таке, Марько, говорилося, таке говорилося про злодіянія сатани Сталіна.
Тут пан Фийса не витримав і тихо заплакав. Баба як скам’яніла на ослінчику, так і не ворухнулась.
– Е, пане Фийсо, не беріть собі дурноє до голови, а горячоє до яєць. Чим би не бавилися пани – лем би не було войни, – висунувся, як ховрах із нори, дід Соломон. – Ви ліпше уповіште, ци ви знали, як большевики паскудно називали палиньку?..
– Што-што, Мішку, ви казали? – промлявив отетеріло пан Фийса.
– Ци ви знали, як паскудно большевики назвали паліньку, а ми з вами ту гидоту тепер мусимо пити.
Пан Фийса нерозуміюче похитав головою.
– Так обисьте знали – однедавна большевики паліньку обізвали нечистим духом і лом… лом… якимось фрасовим ломом. І тепер, видати, сісі паліньки і вина лем будуть вредити нашому здоровлю.
Бідний Фийса якимось благальним поглядом глянув на бабу, і тою відразу підкинуло. Схопила тістокачалку і як вперіщила Соломона знову межи ті бідні межиплечі.
– Як лем тобі язик у роті не звариться од такої паскуді. Світ перевернувся, такоє горе, а тобі все лем шалениці в голові? – осудливо мовила баба.
Бідний дід притих, як заєць під капустою, і винувато, голосом куріпочки проказав:
– Так було все, пани єден другому в очі плюють, а жебрака по голові товчуть.
Але баба вже не слухала діда, вона віддала йому частку свого гніву і тепер спокійніше повела мову:
– Пане Фийсо, а може, ви обізнались, штось не те почули. Не про того, нашого любимого вождя Сталіна.
– О ні, Марько, я англіцьку знаю так, як материнську бесіду… Лондін не бреше! – підняв догори пальця пан Фийса. – А ще я заходив до вашого Штефана – він тоже чув Амеріку на українській бесіді. І тоже казав, што вшитко чув, як Микита давав копанці Сталіну.
– Якшто правда, што вже і наш Штефан казав, то я вже і не знаю, што говорити, – розвела безпорадно руками Фіскарошка.
Штефан – найстарший син баби Фіскарошки, мій стрийко. Про нього в родині дуже рідко велася мова. А коли й заходила – дуже обережно і навіть якось неохоче. Бо як знала говорити Фіскарошка про Штефана: «Е-е-е, розум майте, то пасуля не з нашої файти». А дід Соломон казав ще так: «Тото потятко заблудилося і до нашого гнізда прибилося».
Удався Штефан на рідкість тямовитим, гострим на розум і твердим на характер. Із самого дитинства прикипів до книжок і був найкращим учнем школи. І як не дивно, ним гордилися не так Данки, як учителі.
Під кінець навчального року в школи краю навідувались пани із Праги для виявлення здібних селянських дітей. їх відбирали і відправляли на подальше навчання у Прагу, Братиславу, Брно. Згодом із них ставали відомі у світі вчені, митці, лікарі, полководці, дипломати і радники президентів.
У цей щасливий список розумних жебраків потрапив і малий Штефан. Більше того, побачивши родинні нестатки, дідові навіть ще й призначили щомісячну грошову допомогу. За те, що держава забирала старшого сина-помічника. Дід стенув плечима, махнув рукою, а баба аж зраділа:
– Та най іде з Богоньком! Хоть не буде нас своїм розумом дражнити і постоянно моралі читати.
Відмінно закінчивши гімназію, Штефан успішно навчався на філософському факультеті Празького університету. Штефанові світило велике майбутнє, але й досі ніхто не може втямити, коли і яким фрасом наш стрийко, як казали баба, знюшкався з комуністами і став фанатичним апостолом їхньої віри. І коли охоплена дурманним червоним полум’ям закарпатська молодь кинулась у сорокових роках через кордон до Радянського Союзу, він був серед перших.
Про літа, проведені в Союзі, стрийко Штефан не любив, а може, боявся оповідати. Але одного разу – це вже по кількох роках од війни – ми відзначали якесь родинне торжество. Штефан трохи випив, розчулився і почав захоплено розповідати про біле диво інею, з яким зустрівся, коли перетинав кордон.
Він переходив кордон якраз напередодні Різдва Христового. І хоч у цю пору в горах вже давно ґаздує зима, того року, як це часто є в Карпатах, тут надовго забулася сльотаво-смолава осінь… Було темно, із прогнилого неба лило. Аби не збитися з дороги, Штефан вирішив передрімати ніч у закинутій вівчарській колибі. Тут потихеньку і забувся у молодому сні. А прокинувся від білого і пухнастого, як овеча шерсть, світла, що безугавно лилося і лилося тихими струменями знадвору. Висунув голову з колиби і завмер: за ніч дощ перестав, під ранок захухукали північні вітри і здули заляпану стару осінь кудись у долину. А натомість весь світ помолодів і зацвів рясним, багатим квітом інею.
Штефан швидко одягнувся, зібрав речі, вийшов із колиби, глибоко вдихнув повітря і від побаченого завмер.
Навколо, як багаті верховинські ґазди, сиділи тихо в білих гунях [60], старі і мудрі гори. А під їхніми грудьми, мирно посапуючи, досипали, немов діти, гурти дрібніших гір і пагорбків. І на всіх невимовною білизною сяяли, теж зіткані з пухнастого інею, новенькі гуні.
А ще нижче у сріблястих кожушках, немов колядники, завмерли юрби дерев. Ці колядники-дерева теж мали дивовижно білі обличчя, довгі-предовгі пухнасті вії і тільки й чекали Віфлеємську звізду, аби тисячоголосим хором заколядувати.
Штефан потирав від незвично-чистого сяйва очі, і йому весь час здавалося, що за один короткий сон з осіннього сльотавого світу він потрапив у країну білого благоденства. Країну, де народжуються, живуть і вічно царюють білі-білі гуцульські ангели.
Усе тут було для нього казково і незвично. Он, у самому низу, в межигір’ї, немов синя жила на руці старого лісоруба, пульсує і тихо жебонить річка. Ні, вона не просто шелестіла водами, плюскотіла хвилями. У цій білій країні гуцульських ангелів річка весело неслась поміж горами і дзвінко колядувала. Підстрибуючи на перекатах, плигаючи від каменя до каменя, вона, ця янгольська річка, верховинським дівчам швидко бігла, щоб устигнути донести в долину різдвяні пісні. Й аби ті пісні давніх і добрих пастирів нагадали грізним царям цього світу про народження Спасителя, що всі теперішні суєти їхні – то є марнота марнот. Що вічною є звізда Віфлеємська, котра світлом своїм у зневірених душах запалює Віру, Надію і Любов. І вічним є той, хто прийшов у цей світ із словами на вустах: «Я мир вам приніс!».
І така божественна тиша єднала різдвяне небо і землю, що, виділося, торкнешся її легенько перстом – і вона, свята тиша ця, з переляку скрикне, розіб’ється-розсиплеться мільярдами іскринок інію і білим мовчанням затопить простори земні.
І молодому Штефанові здалося, що це біле диво, в якому він прокинувся, – не просто природнє диво, а провидіння, знак Долі, що він іде шляхом Істини. Вмить радістю вибухнули його груди, і навперегінці з веселим криком Штефан полетів у долину, з якої починався і на півсвіту тягнувся загадковий комуністичний світ.
– Браток, ти би краще додому повернувся, – порадив Штефанові молодий прикордонник-українець, коли стрийко вийшов на охоронця.
Штефан не те що не послухався, а навіть образився: він стоїть біля воріт щастя, а йому показують дорогу назад. І ось на цих словах стрийко умовк. Проте всі достеменно знали, яким пеклом обернувся для нього сподіваний рай: Львівська буцигарня, далі безконечна дорога в сибірські концтабори, золоті копальні на Колимі. Звідси його і ще кількох закарпатських доходяг-скелетів відкопали серед війни і відправили в Бузулук, де формувався корпус генерала Людвіга Свободи.
Із війни Штефан вернувся весь осяяний орденами і медалями та з відірваною по лікоть правою рукою. Приїхав із тою ж фанатичною вірою в комуністичне месіанство. Дуже швидко оженившись, покинув родину і почав з однодумцями твердо і настійно клепати нове життя, що мало привести закарпатців до незрозумілого їм світлого майбутнього. Проте сталося навпаки – нове життя знову привело Штефана у сталінські концтабори.
Це сталося на сільських зборах, де йшла гаряча агітація за створення в селі колгозу. Штефан сидів серед уповноважених у президії під портретом нянька Сталіна і вів засідання. Невеликий сільський клуб роївся, гудів, свистів: одні хотіли в колгоз, інші – зарікалися від нього. Серед розпалу пристрастей стрийко встав, хотів луснути по столу, але якось невдало розмахнувся і культею – напіввідірваною рукою – зачепив над собою портрет Сталіна. Той зірвався зі стіни, луснувся об підлогу – і бризками розлетілося скло. Вмить все стихло. Скам’янілі очі натовпу застигли на розбитому портреті.
Наступної ночі до обійстя Попелюків – родинного гнізда дружини стрийка – під’їхав «чорний ворон», і Штефан безслідно зник. А повернувся через п’ять років, коли, царствічко йому небесноє, золотий Микита Хрущов копнув у гузицю злодія Берію й одправив його в пекло гарячу смолу жерти.
Ось тої пори, яку тепер називають хрущовською відлигою, із Воркути повернувся стрийко Штефан. Але вже ніколи не показувався на люди – сидів днями в комірчині, перечитував томища Леніна, Маркса, Енгельса, Сталіна. І від нього ніхто слова жодного не чув!
Одного разу баба послала мене віднести стрийкові торбу перших грушок-медівок – він їх дуже любив із дитинства.
Удома у стрийка нікого не було, і я відкрив комірчину сам. Й одразу відчув липкий і солодкувато-пліснявий сморід. У комірчині було темно, і коли очі призвичаїлися до сутінків, побачив стрийка Штефана. Він сидів навпочіпки у глибині комірчини за велетенською сіткою, сплетеною павуками. У тому павутинні нагадував велетенську приречену муху, яка з останніх сил рветься на волю, ясно бачачи, як до неї підповзає страшний павучище.
А навколо стрийка, наче трупи воронів, громадилися чорні томи Леніна, Сталіна й інших ідолів комунізму. І я тільки тоді збагнув, від чого нестерпно смерділи книги. Вони смерділи зітлілим часом, павутинням і мертвими мухами. Але що найбільше приголомшило – над стрийком, засипаним по шию чорними трупами книг, у золотій рамі, начищеній до лиску, висів портрет Сталіна.
– Стрийку, туйки баба вам передала грушки-медунки, – простягнув я руку з торбою через павутинні ґрати.
– Скажи бабі, моїй мамці… скажи їй, що в неї найдобріше серце у світі, – мовив якимось павутинним голосом Штефан.
Прийняв від мене торбу з грушами і більше не промовив жодного слова.
Далі буде…
Початок читайте:
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.1
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.2
