Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.4
…Трішки посукані, потовчені, помолочені, але ситі, напоєні і щасливі повертаємося горбами із гостини додому – баба із тяжким вузликом гостинців попереду. Золота і мужня жінка, моя дорога бабуся! Як її не помолотила Мікроба, але Фіскарошка своєму пропасти не дала – вузлик вихопила з-під носа супротивниці і гордо несе додому. А що – пироги, відбивні, гурки, голубці і всяка інша смакота не винна, що їх готували такі буйні ґазди. «Иппен’ми в гузиці», – весь час повторює Фіскарошка. Позаду неї, як шия за гусячою головою, теліпається дід Соломон. А за ним, як коров’ячий хвіст, волочуся я, весь час голублячи розтовчений ніс. Перед цим поміж горбами пробігся прудкий осінній дощик, пахне дуже щемно опалим листям, вмираючою травою і вогкими хмарами, що злодіями хутко тікали за Лавоцькі гори.
– Сесе, Марько, самі небесики за тобою плакали, коли Мікроба задушити тя хотіла, – каже жалісливо дід.
Фіскарошка поклала на землю вузлик, обернулася до нас, взялася за боки і твердо, наче відрубуючи сокирою, мовила:
– Все, Мішку, капут і фертик! Купуємо пса!
– Марько, на чім слово, то й готово. Нараз купуємо, – підняв кулак дід.
– Айбо такого великого, як теля!
– Ні, Марько, такого великого, як бика!
– А на яку біду вам такого псища? – не витерплюю я.
– Ми його будемо держати до нашого храмового свята, а як Мусолініще із Мікробищою прийдуть на гостину, ми того пса напустимо на них, і він їх з’їсть, – рішуче мовила баба.
– Так, Марько, так! – загорівся лютим вогнем дід. – Я сам спущу на них того звіра і буду уськати: «Кусь їх, бобі! Кусь їх, бобі!».
Така відданість дорогого чоловіка ошелешила бабу.
– Но за сесе, Мішку, мушу тя погостити, – мовила розчулена Фіскарошка. І тут же попередила. – Не бійся, пити будемо не з нашої.
«Наша» – це пляшка самогонки, яку за традицією із гостинцями завжди давали господарі гостям додому. Фіскарошка хутко підголилася і витягла з-під сукні півлітру. Яким чином бабі вдалося під час бійки злинити зі столу пляшку горілки – ані один детектив світу не відгадає.
– Сідаймо, Мішку, мало погостимося, – щиро запросила баба, – і про Митька не забудь. Коби не свята дитина, нюхала би я фіялки вже з того боку.
Доки дід наливав у невідь звідки добуті погарчики, баба розв’язала вузлик і розклала на землі перед нами відбивні, голубці, тіста.
– Ви що – мало нажерлися на гостині? – запротестував я, потерпаючи, а що буду їсти узавтра, якщо дід із бабою перемелють усю добрятину.
– Птфі, дитинко, на тому би сталося, – сплюнула Фіскарошка. – Ми што не ґазди собі. Поріжеме завтра всі кури, виб’ємо зайців.
– І порося заріжеме, коли треба, – додав дід.
– Я напечу білого хліба – такого, як гори, і будемо гоститися, – заявила баба. – Мішку, бери пий!
Дід з бабою цоркнулися і випили, закусили, очі солов’ями заспівали.
– Я, Марько, хочу з тобою потанцювати, – піднявся дід і опустив у поклоні голову.
– Приходіте свататися – ми не будемо прятатися, – теж галантно вклонилася Фіскарошка.
І почалося тупання, гупання і скакання під вічний соломонівський мотив: «Коби не Маруся, я би не женився…».
Гіп! Гоп! Фириги – не мириги…
Дід крутив серед дороги бабою, як жебрак бідою, баба дідом, як відьма мітлою.
– Но за такий танець, Марько, я мушу тебе, ороньова, тоже погостити, – тяжко дихаючи, мовив дід, відпускаючи Фіскарошку. – Ньит, ньит, не з твоєї і не з нашої.
Соломон розстібнув піджак і витягнув з-за пояса півлітру – теж невідомо як добуту під час веремії. Знову цоркнулися і, як мовить дід, «смачно тринькнули». Знову закусили. Дід став геть войовничим:
– Но, най лем прийдуть до нас ті лавоцькі лупіндароші[46]! А в нас пес, як біка, як віл…
Соломон так розпалився, що вже й віршами заговорив у гнівачці.
– А дай собі спокій, Мішку, – раптом, замислившись, мовила Фіскарошка. – Хіба ми дябли, як Наполійони, аби людей псищами уськати й чоботищами копати. Не треба нам великого звіра, хіба невеличкого песика, авби малінько настрахати.
– О-о-о-о, Марько, яка ти у мене мудра, – сплеснув ледь не на всі небеса руками Соломон, – я точно так, як твоя головка, думаю. Ми не звірі, айбо маленького песика треба!.. Я першим загойкаю: «Кусь їх, бобі! Кусь їх, бобі!». І най песик гавкать, айбо я буду держати його за повідок.
У честь несподіваного повороту подій тепер уже Фіскарошка запросила діда до танцю:
– Но, Мішку, за такий танець типир я мушу тя погостити із своєї, – ледве дихаючи од увиванців, сказала.
Випили.
– Ти знаєш, а твій братцьо Микула дуже ядрену паліньку варить, текла би з каменю, – мовила баба, витираючи губи після чарки. – Така гладенька, як олія, а пахняча, як цукрові грушки.
– А-а-а, Марько, тото вшитко наша файта, – підняв гордо догори голову дід. – Ми такі, такі фатьови, що камінь озьмемо до рук – він нараз хлібом стане. Сесе тому, що в нашої родини дуже добрі серця. Наші нянько, най будуть прощені, коли, приміром, дуже крали, то тричі хрестилися, а на сповіді про все попові призналися, – тут дід не витерпів і пустив сльозу.
– Недобрі ми, Мішку, з тобою люди. Грішні такі, що й не знаю, як земля нас носить, – посмутніла і собі баба.
– Недобрі, Марько, ой, недобрі і грішні, – охоче погодився Соломон і тут же нашорошив вуха. – А чим так тяжко ми согрішили?
– А тим, што ваша файта така золота, а ми її псами хочемо замордувати, – затремтів у баби голос. – Люди нас як янголів прийняли. Накормили, напоїли, а ми їм псами будемо вертати?
– Марько моя діамантова! – впав дід на коліна перед Фіскарошкою. – Ластовки би співали з твого ротика, я тоже так думаю. Люди нам свої душі під ноги стелили, а ми ще самі почалися.
Дід з огидою і осудом подивився на мене. Велике щастя, що бійка почалася не з моєї вини, інакше вони б учинили наді мною польовий трибунал.
– Прости нам, Богоньку, – підняла пристрасно до неба голову баба. – Закрий очі на ті наші гріхи і затули вуха від тих дурних слів, щось почув із наших писків.
– Божіньку, пусті наші словеса не приймай на небеса, – щиро попросив і собі Всевишнього дід.
– Я, Мішку, думаю, нам треба вертатися і попросити в Микулки й Анціки прощення, – раптово осяйнуло бабу. – Впасти перед ними на коліна, посипати голову попелом і просити, просити і ще раз просити.
– О, Марько моя медова, цукрена, цитронова і мармеладова, – розжалобився дід. – Я хоть із сього міста на колінах вернуся в золоті Лавки-Лавочки і так буду бити чолом перед дорогим Микулкою і Анцікою, што звіздочки їм й удень будуть світити над двором.
І тут же почали пакуватися, аби вернутись у Лавки. Безмежним було моє терпіння спостерігати це, але коли вони направду надумали вертатись в Лавки, тут уже я не витерпів. Став перед ними на дорозі, розкинув руки і закричав:
– Лем через мій труп вернетеся до Лавок! Здохну тут, а вас не пущу назад!
– А сесе чому, гнидо килава! – вилупила очі Фіскарошка.
– А тому, що все кінчиться тим, що ви знову поб’єтеся! – з твердою певністю мовив я.
Мої дорогі родаки глянули одне на одного і призадумалися.
– А ти знаєш, Марько кремова, наш Митько має правду, – раптом мовив дід. – Ми вже й так натруджені. Ноги нас болять. Ліпше завтра підемо.
– То й опохмелитеся. І знову писки собі наб’єте, – підсумував я.
– Ну, добре, Мішку, – згодилася баба. – У Лавки вертатися уже ниськи не будемо. Але щи малінько собі дербализнемо і потанцюємо.
А в цей час над нами твориться диво Господнє… Заходить сонце, і над Лавками після недавнього дощу починає на все небо всміхатися осіння райдуга. Спершу якось розгублено, непевно, а далі раптово стрепенулася, підхопилася і, наче її підняли буйні і хмільні від свята лавчани, засяяла на увесь світ, з’єднавши барвисто-весільною аркою осінні овиди. І над нами постали, сяючи і мерехтячи кольоровими колонами, велетенські ворота, через які, здавалося, можна потрапити до раю.
Із гори Ловачки випорхнула зграя галасливих птахів. Підхоплених вітром, їх занесло прямісінько в райдугу.
І тут сірі, непримітні птахи раптом, потрапивши в кольоропад, почали розцвітати в небесах. І бачилося вже, що то не птиці, а квітучі божі ружі, вишикувавшись у довгу вервечку, летять пишною зграєю через сяючі небесні ворота до раю.
Баба, роззявивши рота, якусь мить дивилася на це неймовірно красиве видовище, а далі схилила голову на плече діда і, схлипуючи, сказала:
– Ось так, Мішку, єдного красного дня і ти піднімешся туди, – вказала пальцем у небеса. Мороз ня б’є, ночами не сплю, коли здумаю, як ми будемо розлучатися.
– І сам не знаю, за що мене, великого грішника, Богонько так полюбив і подарував на все життя тебе, дорога Марько, – почав сльозитись і Соломон. – Я такий щасливий у Бога, що все життя ти йшла зі мною. Слава і дякую тобі, Божіньку, за мою Марьку, – підняв молитовно до райдуги руки дід Соломон.
– Ти, Мішку, не журися. Коли прийде твій час, я сама оцими ручками закрию тобі оченьки, – мовила тихо далі баба. – Одна-однісінька тебе і помию, і чисту сорочку натягну, і руки на грудях тобі схрещу. Абись постав перед Богом, як достойний челядник, як ґазда, а не якась жебрач.
– А чого се дідо має вмирати першим? – питаю я.
– Він мусить вмерти першим, бо наш дідико дуже добрий, а тому слабенький… Якшто зостанеться сам, згине без мене, і нікому буде його навіть на ослін покласти, – не знімаючи з дідового плеча голови, журиться баба.
– Божіньку, за що ти мені дав таке щастя? – обнімаючи бабу, вкотре запитує в небес дід Соломон.
– Абисьте лем і направду не вмерли од того щастя, – сказав я.
– Слухай, збийвіче, а ти що мішаєшся, коли старші говорять? – раптом спохвачуеться баба і легенько дає мені по потилиці. – Казала я тобі, Мішку, кілько вовка не годуй, він усе буде ліс хвалити. Видиш, зла наполійонівська кров – і хоть ти умри.
– Нич, Марько, прийдемо думів, накрутимо йому вуха, – твердо обіцяє дід Соломон.
І піднявши із землі клунки з останками гостини, дід із бабою, ніжно обнявшись, ідуть до нашого села. Я йду позаду й умиротворено дивлюся, як вони піднімаються на один із пагорбів. І тут опиняються у навстіж відчинених воротах райдуги.
Зливаючи один одному свої гарячі почуття, дід і баба не помічають, як їх з любов’ю огорнула-увінчала осіння райдуга. Вони і далі, не звертаючи ні на кого уваги, ідуть собі, зізнаючись одне одному в коханні. А мені весь час здається, що то не просто райдуга над ними, а всемогутній Богонько відчинив для моїх дідика і бабки свої квітучі ворота, і вони йдуть помаленьку на чесно заслужені небеса.
Так уповідано
– Божіньку великий, ще лем літо уцірькнуло зуби[47], а вже така жара, що все боюся, авби тобі, діду, яйця не попарилися, – каже в’їдливо баба Фіскарошка Соломонові, що апетитно роздивляється довкола себе після смачного сну.
– Я, Марько, вчора чув по радійови, шо сесе тому так жарко, бо до нас урвалися горячі вітри з Африки, – каже флегматично Соломон.
– А не казали в радійові, чи сісі африканські вітри не принесуть із собою до нас і негрів? – запитала Фіскарошка.
– Сього, Марько, я не чув… – стенув безвинно плечима Соломон. – А што, може бути і такоє чудо?
– У сьому курвацькому світі вшитко може статися, – каже баба. – В сорок четвертім році, як типир говорить «галя»[48], до нас подули червені вітри із Востока. І видиш, результат – ті вітри до нас нанесли тілько большевиків, што нигда-шуга звідси вже не вивітряться.
Дідо глибокодумно чеше потилицю і мовить протяжно:
– Ти, Марько, в нас великий філозоф. Кедь тя случайно москалі хоть на двадцять п’ять годів заквасять за твою мудрість у темницю, даву линдик на одрізаніє, што ти би намного більше книжок настругала, як Владьо Ленін, Йовжка Сталін і Карла Маркса вмісті взяті.
– Того нигда не станеться хотя би по тій причині, шо твій линдик уже давно на колгозній пензії. Із нього такий вояк, як із баби козак, – вжалила Соломона Фіскарошка.
А далі вже з любов’ю додала:
– Ти ліпше уповіш, што ся тобі вночі снило. Так крехтав і йойкав, што подумала, ачей босоркані на тобі літають.
– Не знаю, коли і шо ти чула, айбо мені вже пару днів дуже красні і багаті сни родяться.
– А ну ж розкажи і нам із Митьком. Може, і нам штось із того багатства перепаде.
– Так-от слухай, Марько ороньова, сниться мені, лежу я гейби на воротах, а із двору Гітлєрки виходить пишна пані. А така красна, як помаранча, – дід Соломон аж плямкнув губами, ніби й сам скоштував щойно скибочку помаранчі. – Підходить та солодка пані до нашого двору й каже: «Одчиняйте, Мішку, ворота, бо до вас щастя йде на гостину». А я, знамо, звідаву: «Що за щастя і відки воно преться?». А помаранчова паніка засміялася радостно, як зелена неділя, і каже: «А што ви, сватику, мене не впознали? Я і є вашоє щастя!»
– Гоп-стоп, триндо [49]! – перебила владно рукою баба Фіскарошка. – Ти ліпше скажи, в якому сесе сні прийшло до тебе помаранчове щастя – у передполудняшньому, полудняшньому, пополудняшньому, вечірньому, нічному ци ранішньому. Поскілько ти спиш майже двайціть чотири години на добу, то сесе дуже важно знати, авби вирахувати, коли сесь сон може збутися, – мовила замисливо баба, хутко обскубуючи картоплю до сніданку.
– Но само знамо, шо каждому нормальному мужчині паніки сняться над рано.
– Ага, сесе значиться, що помаранчова паніка тобі сміялася в ранішньому сні, – задерла уверх голову баба, щось прошептала і твердо мовила: – Щастя припреться до нас сьогодні.
Не встигла Фіскарошка розгадати віщий сон Соломона, як на східцях перелякано загриміли відра, заверещали сінешні двері і в хату палаючим смолоскипом влетіли мої солодкі нянько.
– Рогата свиня до школи більше не піде! – істерично заволав він на порозі.
Мені стало моторошно. І як не парко було під периною, мене враз обдало морозом. Вістка про те, що рогата свиня, тобто я, позбавлена відвідувати шкільні заняття, не на жарт перелякала і бабу. Проте, як це водилось завше, вона миттю схопила себе в руки, опанувала ситуацію, кинула орлиним поглядом кудись у Всесвіт і хижо запитала:
– А чого сесе би наша рогата свиня… прости Господи… наш Митрико до школи не ходив?
– Бо так уповів мені Іван Сусанін, директор, – ледь не плачучи, констатували мої золотенькі нянько. – Стрів мене перше на вулиці і каже: «Якшто ще раз увиджу вашого розумного міністра у школі, то поміняю’ му голову на гузицю! Най іде гуси пасти, там йому місце».
– Так і казав? – перепитала з іронією баба.
– Так і казав – гуси пасти!
– Но позерай лем ся, який у нас Сусанін вумний, – зі злою посмішкою мовила Фіскарошка. – Най наш міністер іде гуси пасти! А шо, гуси – не тварі Божі? – раптом сердито рявкнула баба. – Шо, наш Митрик і гуси – послідня худоба на землі? А ци знає Сусанін, шо гуси, святили би ся, спасли колись великий варош Будапешт?
– Не Будапешт, а Рим! Гуси Рим спасли! – не втерпів я і вигулькнув із-під перини.
Історія, як я вже неводнораз згадував, була моєю коханою наукою. І хоч як мені не було жахно від мого нянька, як істинний лицар, я не міг дати кохану в образу.
– Не варош Будапешт, а Рим гуси спасли… од варварів, – ще раз підкреслив інтелігентно я з-під перини.
– То єден фрас. Просто там, де був Рим, раньше стояв варош Будапешт, і гуси спасли його од большевиків, – не дала собі сісти на голову баба.
І тут же обернулась до Соломона, зміряла його нищівним поглядом і, передражнюючи, прошипіла:
– Так сесе і є твоя помаранчева паніка? Так сесе вона нам такоє щастя приперла, а ти, бугаю червлений, щи їй і ворота одчинив. Ну почекай, будеш ти в мене двайціть чотири години на добу не спати, а воші ряхувати! Наспиш мені всяку варохобу, а дітвак най терпить.
Фіскарошка не втрималась, схопила залізну лопатку для жару і смачно вперіщила бідного Соломона по хребту. Нянько не стали чекати дарунку для себе і прожогом вилетіли з хати, не забувши зачепитися на східцях за перекинуті відра.
Бідака дід зіщулився перелякано в кутку біля нерозлучної подруги печі і тільки винувато кліпав.
– Най ваш міністр гуси йде пасти! А не з’їв би ти пессьої солонини і запив молоком із жабиної цицьки, кривопиский Сусаніне? – ніяк не могла вгамувати своєї гнівачки баба Фіскарошка. – Видите, всі людські копильці святі, лем наша дитина їм сліпак на очах. Най так і буде – Митрик у школу більше не піде!
– І не піде, Марько ороньова! – підбадьорився у кутку Соломон. – Хоть би за ту школу дітвакови щось платили. Хай би і невеликі піньозі. А так задарма ходить до науки, то щи їм і недобре. О, то є большевицькі зарази!
Я ж в цей час сумирно лежу під периною. Після вердикту своїх сімейних адвокатів, що я зовсім задарма, вірніше б мовити, «на Боже», ходжу до школи, а наді мною кляті большевицькі вчителі ще й збиткуються, на мене напали такі жалі, що сльози не те що покотились з моїх стражденних очей, а бризнули, наче із великодньої поливачки.
Із своєї гіркої планіди я прийшов до фатального висновку: всі мої біди починаються вранці, коли ще сумирно лежу під периною, або на початку навчального року, коли у шкільну програму вводять новий предмет.
Ось і нещодавно на наші школярські голови впало ще одне щастя – наука хімія. Уособлювала її височезна, худюща, безбожно нервозна і криклива пані вчителька, прозвана за свою вибухову натуру Динаміткою. І хоч пані Динамітка таїла в собі для моєї не менш вогненебезпечної персони приховане лихо, хімія мені, як не дивно, дуже сподобалася. Вірніше, полюбилося саме слово – «хімія». Воно продзвеніло в моїй душі кришталевим дзвіночком. Це слово було тепле, як парне молоко, сріблясте, як листя клена, і пахло духмяно, як перезрілі лісові суниці. А коли дізнався, що хімію називають ще «єгипетською наукою» і вона має такі ж давні й могутні корені, як і моя кохана історія, я зрозумів, що переді мною відкриваються двері у світ, де живуть одні дива і таїни.
Адже хімія – подумати тільки – це наука про перетворення. І в ту ж мить народилась мрія – перетворити мого мученика-вчителя пана Фийсу на цапа й оженити його на нашій козі Танкістці. Але цього треба навчитись. І я кріпко почав цімборувати з хімією.
Не минуло й кілька днів, як після уроків я, захеканий, влетів до хати. Баба саме пили воду.
– Бабо, ви знаєте, що п’єте? – навіжено закричав я.
Фіскарошка зо страху ледь не захлинулась.
– Ви п’єте аш два о! – закричав я.
Баба зойкнула, вода їй бризнула через ніздрі, і старенька зайшлася диким кашлем.
– Яку… яку… мару я п’ю? – нарешті спромоглася запитати.
– Ви п’єте аш два о! – повторив я, натискуючи на кожну літеру.
Фіскарошку перейняв такий страх, що горня їй випало з рук на підлогу, руки затрусились, і вона, йойкнувши, опустилася на ослінчик.
– А я тепер, Митрику, не помру? – заплітаючи зо страху язиком, запитала благально.
– Не бійтесь, фрас вас не возьме. Сесе так по-вченому, по-хімічному, вода називається: аш два о!
– І ми тепер не похворіємось, якшто будемо пити сісю гашпарівку [50]? – все ще не ймучи віри, питала баба.
– Бабо, ви што: ниськи із пеца впали? – уже розсердився я. – Ви ж усю жізнь пили її.
– Айбо я пила воду!
– Так, пили воду. А вона по-вченому називається аш два о. Така її хімічна формула.
Фіскарошка, змірюючи мене підозрілим поглядом, підійшла до відра з водою, нахилилася, понюхала, далі зачерпнула пальцем і піднесла краплю на язик. Поцмокала, поцмокала, видно, щось вельми її збентежило, бо…
– Будеме, Мішку, завтра колодязь чистити од усякої хімії, – рішуче сказала Соломонові.
Дід, що досі спостерігав мовчки із-за печі, їдко хихикнув.
– А ви, діду, не дуже смішкуйтесь, – попередив суворо я. – От ви всю жізнь сидите коло пічки, а знаєте, чим ви дихаєте?
– Божим воздухом живу і дихаву, – прорік протяжно Соломон.
– Ой ні! Ви дихаєте це о два – вуглекислим газом, що йде з пічки. Він дійсно отруйний, – ошелешив я діда.
Соломон спробував припіднятися, але в поперек йому наче кола встромили. Так і закам’янів наш дідо напівприсядки біля печі, до того ж ще й руки розкинув, немов городнє опудало. Далі розкрив широко рота, випулив очиська, ковтнув кілька разів повітря і почав задихатись.
Попри велику житейську мудрість, яка межувала із не менш космічною лінню, мамка-природа нагородила Соломона дуже буйною фантазією. І коли я вимовив «це о два», дідові замість повітря уявились довкола мільйони величезних кругів і коліс у вигляді букви «О», які він мусить спершу ковтати, а потім ними дихати. Соломон беззвуко ворушив ротом і на очах почав синіти. І тільки термінове втручання любої дружини Фіскарошки врятувало діда від задухи. Коли Соломонові почала вже йти з рота піна, баба з усього розмаху втеліжила його поліном межи плечі і цим, видно, вибила йому з голови буйну уяву. Дід глибоко зітхнув і далі вже не звертав уваги на різні круги і колеса, які шалено вилітали із печі і крутилися довкола його рота. Він сів собі на любий ослінчик і глибокодумно прорік:
– Сеся совєтська наука, попам’ятайте моє слово, не би до розуму, а в темні хащі і блуди всіх нас заведе.
– Ой, маєш правду, Мішку! – засокорила і собі баба. – Ми при цісарю Францові Йовжкові, царствічко’му небесноє, нигда такої паскуді не вчили в школі.
– Інтересно би знати, а як большевики по-вченому називають шпірітус, паленьку і вино? – запитав сам себе Соломон.
– А я можу узнати! – бойовито випалив я.
Наступного дня, повернувшись зі школи, я посадив рядочком діда коло баби і з неприхованою зверхністю вченої людини почав з ними просвітницьку бесіду, вивідану од Динамітки:
– Почнеме з того, що основа алкоголю, як ви кажете, – шпірітус, по-стародавньому – сесе дух.
– Нечистий дух, – підхопила Фіскарошка. – Шпірітус – нечистий дух.
– Сесе, Марько, позераючи в кого він уселиться, – підкорегував делікатно бабу Соломон. – Приміром, коли той дух прийму на душу я, то він нараз стає святим. То каждий знає, же коли я дербализну шпірітусу – із мене ангелики говорять. А от ти, Марько, заквасиш – нараз чорти із твого писку вискакують.
Дід не встиг доплести думку, бо Фіскарошка вліпила його п’ястуком по тім’ю.
– Видиш, ще лем почула про шпірітус, а сатана їй уже руки розв’язав, – заскімлив дід.
– Хімічна формула шпірітусу «це два аш п’ять о аш», – продовжував я. – А по-вченому шпірітус називається метилкарбіналом.
– Як, як?… лом… лом… лом? – перепитала Фіскарошка. – Но, на мою веру, я сесе вже давно підозрювала – коли переп’ю, точно, як би ня по голові ломом потовкли.
– А ну ж, ану ж лем іще раз уповіш, як тота зараза називається, – промимрив і собі ошелешений Соломон.
– Ме-е-е-ти-и-илка-а-арбіна-а-а-л-о-ом, – проспівав протяжно я. – Отак по-вченому називається шпірітус.
– Господи великий, што не придумають кляті большевики, авби лем порядочний продукт споганити і чесному чоловікові апетит іспортити, – ледь не заплакав із розпачу Соломон.
– Чого ви, діду, весь час у вшиткому вините большевиків? Тать тото не вони придумали, то – вчені.
– Мовчи! – гиркнув Соломон. – Таку паскудь можуть придумати лем большевики. На мою правду, – продовжував дід, – я того лом… лом… ломаного шпірітусу більше в рот не возьму. Кедь уже пити, то лем вино, пиво і паленьку.
– Е-е-е, діду, не журися. Коли ми з тобою ті шпірітуси пили, то їх так ще паскудно не називали, і оно нашому здоров’ю не дуже нашкодило, – заспокоїла баба.
Фіґлі-фіґлями, але слово «метилкарбіналом» збурунило в душі Соломона цілу гаму неприємних емоцій. Те слово в його уяві малювалося слизьким, як розчавлений слимак, колючим, як старий їжак, а до того ще й смерділо гнилою цибулею і страшним перегаром. Метилкарбіналом гидкою гусеницею заліз із вух дідові в горло і почав нестерпно жалити і пекти. Соломона почало тягнути на блювоту, він захлинувся кашлем і крізь гикавку запитав:
– А пан Фийса знали, што у шпирта такоє паскудноє ім’я?
– Шо пан Фийса? Пан Фийса – чоловік учений і, видати, мав знати, – кажу я.
– Но буде пан Фийса в нас не шпирт, а гарячу смолу більше пити! – пригрозила баба в бік обійстя мого дорогого вчителя.
– Не гнівайся, Марько, пан Фийса, може, би був нам і сказав, айбо його, видати, большевики залякали, – мовив гірко дід, приходячи до себе від кашлю.
Із тих пір дід Соломон, коли п’є десь у гостях чи в корчмі, конче запитає, чи немає в паленьці або вині того вченого «шпірітусу», що кінчається «ломом». А коли вип’є, сплюне та обов’язково промовить:
– Видите, люди добрі, що тоті закляті большевики не придумавуть, лем би чесній челядині жізнь отруїти.
Подібно до того, як панна хімія нанесла невиправної шкоди психічному здоров’ю Соломона, так само жорстоко вона дуже скоро спопелила ніжні паростки і мого кохання до неї. А все почалось із благих намірів, котрими завше устелена дорога нашого чоловіка до пекла.
На День учителя баба Фіскарошка приготувала для улюбленої вчительки хімії букет із семи пишних троянд. Вони казали не лише про сім кольорів веселки, а й про люблячі серця кожного із семи членів нашої могутньої родини до пані Динамітки, яка зуміла в моїй блудній голові, як сліпа курка у сміттю, віднайти світлу зернину хімічного таланту. Але, як я вже не раз знав, мамка-природа, яка чомусь не злюбила мене од першої хвилини появи на світ, на моїй житейській дорозі вперто і настійно підсувала паскудні «свині». Так було і на цей раз.
По дорозі до школи я вступив у конфлікт із кількома псами, від яких ледве відбився букетом. Потім нечистий висадив мене на грушу баби Анці Петрової, за що був частований по хребтянці кілком. Далі дорогу перебігла кішка. Кидаючи в неї каменем, трапив не у паскудну тварь, а у вікно нанашки Гітлерки і мусив тікати од її гніву через кукурудзу. А вже в самій школі, хтось зачепив мене, когось я ненароком луснув у потилицю. І можете уявити, яким виглядав букет родинної вдячності: три троянди я десь загубив, а інші мали такий вигляд, якби їх в окропі ошпарили. Ось ці чотири троянди-каліки я врочисто й підніс пані Динамітці, виголосивши здравицю в честь її свята. Та замість очікуваної радості обличчя пані вчительки так перекривило, наче її вкололи в сідницю трояндовим шипом. Вона з якоюсь огидою взяла покалічений букет, кинула на стіл, зневажливо фиркнула, наче генеральська кобила, й зі злою іронією процідила:
– А що – не могли мені вже заєдно і гроба подарувати?
Як виявилося згодом, пані Динамітку ошелешили не квіти, які мали вигляд, ніби їх силоміць щойно вийняли із писка корови, а те, що їх – чотири. Перебачте, а звідки мені – ще тільки початкуючому сільському аристократові – було знаття, що парне число квітів несуть покійникам. Отож я вельми зачудувався із слів пані учительки: «А що – не могли мені вже заєдно і гроба?». Проте, будучи улюбленим учнем, із піонерською готовністю відповів:
– Не журіться, паніко учителько, буде вам і гріб!
Старша челядь не дасть збрехати, колись на Закарпатті колиска і домовина були неодмінними на кожному обійсті. Домовина, по-нашому – деревище, покоїлася на горищі, а колиска – в хаті, десь у закуті біля печі.
Деревище, а в ньому всі похоронні причандалля, готували собі заздалегідь люди старшого віку, авби не завдавали по смерті родині, і так обтяженій горем, ще більшої жури. Наша сім’я і в цій традиції була оригінальною: труною кожен член родини запасався ще замолоду – як тільки переставав рости. Тому горище бабиної хати нагадувало склад похоронного бюро. Моя рідня в більшості використовувала їх як тверду валюту. Якщо, приміром, вуйко Черчіль зичив від тітки Маргіти банку оселедців, у заставу клав свою домовину. Дідова труна дуже часто за самогонні борги переходила у власність баби Фіскарошки. Із деревищ мали непоганий зиск і наші кури: у них вони гніздилися, неслися і висиджували маленькі пітята-курчата. А найефективніше домовини використовували мої дорогі нянько – у них вони надійно хоронили добро, так тяжко і з великим страхом крадене з колгозу.
Отже, повернувшись зі школи, я одразу заявив:
– Бабо, паніка вчителька казали, авби ми привезли їй гріб!
– Вона шо – впала із печі на голову? – витріщила пульки Фіскарошка.
– Не знаю, відки впала – з пеца чи з дуба, – стенув плечима я. – Паніка вчителька дуже красно вам подякувала за чічки, а пак уповіла, шо чи не могли би ми їй подарувати ще й гріб.
– Но та што, діду, прийдеться конфіскувати твоє деревище, – розвела руками Фіскарошка.
– Побив мене Мінден [51] – коли яка напасть, то мусить лем упасти на мій гріб! – запротестував Соломон.
На що Фіскарошка зреагувала поетичним шедевром:
Наш дідо най не свище –
Фрас не возьме його деревище.
А коли штось – то не буде й гріх,
Коли діда задінеме в міх!
– Я не хочу вмісто гроба в міх, – знову запротестував Соломон. – Якщо мене закопають в землю в міху, я там можу задохнутись. Та й міх може промокнути, а в мене ревма од мокроти, знаєш, як кістя буде ламати.
– Но та коли будеш, діду, у земли лежати, то не лем на кістя, а й на голову мож ся насрати. А по-друге, Мішку, не журися – іщи нико на сій землі не лишився.
Відтранспортувати деревище великих зусиль не коштувало. Вуйко Черчіль рік тому змайстрував і подарував мені в день іменин візок-самокат. Це було диво техніки на чотирьох гумових колесах. На них майстерно закріпив широкий і довгий ящик, збитий із ясенових дощок, а спереду Черчіль вмонтував справжній руль з американського «студебекера». Оскільки наше обійстя гніздилося на Небесі – найвищому присілку, а до того ж і на найвищому горбі найвищого присілка, – візок для мене був не просто презентом Черчіля, а дарунком самої долі. Сідав собі біля воріт, відштовхувався, а далі мчав, немов шалена шаркань [52], через Палестину, Бразилію, Аргентину і зупинявся аж біля церкви у Ватикані.
Отож, ми хутко зняли із горища дідове деревище і прив’язали мотузками на візок. Дід від великої образи навідріз відмовився їхати. Але це нас не вельми зажурило. Я сів на гріб спереду, баба вмостилась позаду, міцно вхопившись за мене, і Соломон штовхнув візок. Я, свистячи од радості, а баба, репетуючи од страху, летіли верхи на домовині, як татари, через Палестину, Бразилію, Аргентину… Розліталися по вулицях кури, ховалися по будках пси, верещали, вилітаючи на дерева, коти. Побачивши гріб на колесах і нас з бабою верхи на ньому, із жахом хрестилися по дворах і вулицях люди.
У Ватикані, біля самого собору, я трохи не справився з кермом, і ми з усього розгону влетіли у ворота нанашки Гітлєрки. На нещастя, Фіскарошка на тому тижні побилася з нею в черзі за хлібом. Ворота, звісно, розчахнулися і впали. На гуркіт із сіней прожогом вискочила Гітлєрка. Побачивши в себе у дворі гріб на колесах, а на ньому свою люту супротивницю Фіскарошку з онуком, Гітлєрка ледь розум не згубила.
– Ти, льондро коростава, уже мені гріб сушиш? – заверещала Гітлєрка, – живою хочеш мене у землю! А на тобі, босорканьо килава, на! На! На!
Тут Гітлєрка обернулась, задерла сукню і почала плескати по голій сідниці. Побачене мене дуже потішило, а бабу приголомшило. Вона, розкривши рота, якийсь час ловила здивовані ґави. Потім миттєво оговталася, сплеснула руками і, дивлячись, як Гітлєрка лупцюється по оголеній сідниці, радісно мовила:
– Йой, дорога кумо, які тучні і красні маєте лиця, ачень напудрилисьте їх. Лем не плескайтесь, небожко, так по губах, бо всю помаду розмажете.
Гітлєрка завмерла, далі підскочила, притьмом прикрилася і шугонула до хати – видно, за мітлою. Ми не стали чекати «гостинців» – розвернулись і помчали далі.
Коли візок зупинився на рівнині, я встав, подав бабі мотузку і сказав:
– Но што, бабо, я віз вас з гори у долину, а тепер уверх тягніть мене.
Хата Динамітки стояла аж на Балканах, і од Ватикану ще треба було відкраяти добрячий шмат дороги вгору. І доки Фіскарошка дотягла візок із домовиною, а на ній і мене, так захекалася й упріла, що, виділося, з неї ось-ось мокрим голубом дух вилетить.
Я погрюкав по хвіртці, і з хати вийшов чоловік Динамітки – пан Дийжа на прізвисько Піфагор.
До 1944 року пан Дийжа був у нашій школі директором, водночас викладав арифметику і геометрію. Оповідали, що замолоду Піфагор вчився в університетах Рима, Відня, Будапешта, і його добре знали в математичному світі. Я на власні очі бачив кілька його книг, виданих у Празі. А ще казали, що пана Піфагора ось-ось мали забирати в Будапештську академію… Але тут руські вояки принесли свободу, і все майбутнє Піфагора гевкнулося й пішло льондром [53].
По якомусь часі після приходу руських пана Дийжу викликали до Мукачева на бесіду, а направду – для перевірки на благонадійність. І тут виявилося, що Піфагор зовсім не знає російської мови. Італійську, угорську, англійську, французьку, німецьку, словацьку, чеську, польську Піфагор лускав, як горіхи. А ось по-російськи, хоч трохи і розумів, але не міг вимовити ані слова. Це вельми вразило комісію. Її голова видав такий вердикт:
– Товаріщі, перед намі абсолютно неграмотний чєловєк – он даже русского язика нє знаєт!
І далі продовжив:
– Тєпєрь ви відітє, как сволочі фашісти іздєвалісь над етім бєдним закарпатскім народом – ані даже діректорамі школ ставілі неграмотних тіпов.
Після такого вироку бідному панові Дийжі вже не те що директорство не світило, а й звичайне шкільне віконечко не блимало. Його взагалі позбавили права вчителювати. І тепер «неграмотний тіп» із дипломами кількох університетів, знанням десятка мов пас колгозні свині. І це тільки по великому блату його влаштував туди наш вуйко кривоокий Пірат. За його ж порадою Піфагор взявся активно вивчати російську мову.
Цілими днями з торбою словників і книг ходив бідака Піфагор пасовиськом і, отетеріло дивлячись у небо, зубрив слова й правила. Але, очевидно, через те що його генна свідомість не сприймала російських правил, душа пана Піфагора не бажала прийняти тієї мови. Тим часом Піфагор вивчив китайську, японську, кілька арабських і навіть мову якогось африканського племені, а російська вперлася йому в голову козою – і ні на крок уперед. Піфагорові бачилося, що по-російськи вже навчились кожне дерево і кущ на пасовиську, не кажучи вже про його підопічних – колгозних свиней.
Пан Піфагор, побачивши нас із бабою, підійшов до хвіртки і шанобливо поклонився. Він був високий, міцно скроєний і, на перший погляд, мало чим відрізнявся від селянина. Але акуратно зачесане назад чорне волосся, довгі, біло-воскові і доглянуті пальці рук, аристократичні риси обличчя, якась невимовна туга і задума у глибоких голубо-зелених зіницях – все говорило, що перед нами людина шляхетного роду. І, звичайно, одежа – хоч і добряче поношена, але завжди випрасувана, в лінієчку штани, накрохмалена сорочка, начищені черевики. І найголовніше – краватка. У ній пан Піфагор навіть свині попасував.
– Дорогі Марько, ви хотіли якоїсь помочі од мене? – запитав пан Піфагор, зі страхом косуючи на гріб.
– Та ні, пане вчителю, ми самі вам поміч привезли, – опустила голову Фіскарошка. – Ваша паніка просили, авби ми їй гроба подарували.
– Не знаю, дорога Марько, айбо, наскільки я знаю, я ще не збираюсь вмирати, та й моя Іцука ніби ще хоче малінько пожити, – мовив знічено Піфагор.
У цей час із-за стодоли з корзиною тучнощоких яблук якраз і вийшла пані Динамітка.
– Іцуко, подь лем сюди! – покликав дружину Піфагор.
Пані Динамітка з повною ношею підійшла до хвіртки.
І коли побачила нас із презентом, щоки їй спалахнули, як джонотани в корзині.
– А сесе што щи за троянські коні? – вирячила здивовано очі.
– Тать наш Митько казав, же ви дуже просили, авбисьмо вам гріб. Сесе не подумайте, што якась взятка. Сесе лиш вам, од чистої душі, – засокорила баба Фіскарошка.
– Ви мені гріб од душі? – ошелешено запитала Динамітка. – А матір вам у душу!
На одміну від Піфагора пані Динамітка була далеко не голубої крові, а вельми емоційна, не стримана в бесіді і вогненебезпечна.
– А што, паніко! – щиро здивувався я. – Коли я вам подарував чічки, хіба ви не казали, што ми могли би вам і гріб подарити?!
Корзина із джонотанами випала Динамітці з рук – тучнощокі яблука сито і неохоче покотилися-поваландали двором у траву. І тут під пані вчителькою водномить зірвалося щонайменше сто кілограм динаміту – вона як підскочить, як заверещить, а далі блискавкою шугонула до буди і випустила пса-вовкодава.
– На мою веру… на мою веру! Марько, тікайте! – заволав Піфагор.
Звичайно, цього вже нам і не треба було особливо радити. Я притьмом вилетів на візок, баба Фіскарошка з усієї сили підштовхнула його, а далі й собі перепілкою порхнула на гріб позаду мене. І ми полетіли з Балкан з такою шаленою швидкістю, що нас би не те що собака, а й татарська стріла не наздогнала.
Із того Божого дня пані Динамітка почала мене чомусь люто не поважати. Мало того, що на кожному уроці згадувала всі прізвиська мої, які уособлювали всі гидотні тварі і нечисті духи, вчителька навішала на мене ще й хімічні клички – «іржавий ферум», «смердючий нітроген», «криволабий плюмбум», «шкірьоокий гафній», «шалений стронцій».
Крім енциклопедії нечистот земних і небесних, я став ще й ходячою таблицею хімічних елементів Менделєєва. Проте знущання тривали недовго – доки, як знала казати Фіскарошка, «у нашому Митькові не завоятив “сербський дух”» – бабин натяк на балканські корені діда Наполійона…
Далі буде…
Початок читайте:
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.1
