Сім друзів Путіна. Олександр Подрабінек – про помічників диктатури
Друзів у Путіна чимало і в Росії, і в усьому світі. Серед них є друзі як свідомі і цинічні, які все добре розуміють, так і несвідомі – раніше таких називали “корисними ідіотами”. Других, треба визнати, більше, ніж перших.
Головний путінський друг, його опора та підтримка – російський силовик, готовий на що завгодно заради гарної зарплати та надійного соціального статусу. Він принципово аморальний, і немає такого путінського доручення, яке він відмовився б виконати.
Другий путінський друг – задавлений своєю нікчемністю російський обиватель, який звик у всьому покладатися на начальника, вождя, господаря та вищі сили. Він відчуває хронічний недолік самоповаги і намагається компенсувати це почуття своєю причетністю до грандіозних подій та великих, на його думку, людей. Він вважає за краще не думати, не сприймає аргументи і засвоює тільки ту інформацію, яку йому щодня подають на телевізійній тарілочці з кремлівською облямівкою.
Третій друг не такий великий, зате впливовий. Він належить до політичного братерства державних діячів, і це приналежність визначає його поведінку. Він заглядає Путіну у вічі і бачить там його душу, зве його “другом Володимиром”, приймає від нього квіти і навіть танцює з ним на вечірках. Понад будь-які протоколи він готовий обійматися з ним під телекамерами і демонструвати дружні почуття та ділову близькість. Після закінчення своєї каденції він не проти зайняти тепленьке містечко в раді директорів якоїсь російської корпорації, де легально отримуватиме мільйони вкрадених бюджетних грошей за зроблену раніше роботу.
Четвертий друг холодний і розважливий. Він бізнесмен, і йому все одно, чий він друг чи ворог, його цікавить лише прибуток. Він щодня платить Путіну за газ близько мільярда доларів, на які Путін веде війну в Україні. Це зараз в Україні, а потім війна піде далі, доки не зжере з тельбухами самого бізнесмена з його успішним бізнесом. Але він не думає про майбутнє, йому важливі лише сьогоднішні котирування. Він з подивом дивиться на компанії, які йдуть із російського ринку. Він їх не розуміє. Для нього це просто бізнес, нічого особистого. Він щиро вважає, що має право отримувати прибуток з чого завгодно і будь-яким способом, не думаючи про наслідки.
П’ятий друг Путіна вважає себе його ворогом. Він голосно викриває Путіна, але при цьому безсоромно відтворює наймерзенніші постулати кремлівської пропаганди: Путіна обрав народ, Путіна підтримують 86 відсотків населення Росії, більшість у Росії вітає війну з Україною. Якщо запитати цього п’ятого друга про джерела його обізнаності, він або помнеться у відповідь, або оголосить це загальновідомим фактом, або пошлеться на розповіді знайомих та російські соціологічні дослідження. Самий наївний зробить круглі очі та запитає: “А хіба це не так?” І залишиться при своїй (кремлівській) думці незалежно від того, що насправді відбувається сьогодні в Росії.
Володимир Кара-Мурза, який сидить зараз за політичним обвинуваченням у московській слідчій в’язниці, надіслав мені листа, в якому зокрема пише: “Листів приходить дуже багато, щодня пачками – пишуть з усієї країни, в основному незнайомі люди. Вкотре переконуюся, наскільки брехлива офіційна пропаганда про “всенародну підтримку”, і наскільки наївними є багато людей на Заході, які це повторюють”.
Шостий друг Путіна – рідний брат П’ятого. Він багатоликий, старомодний і простий як граблі. Усі проблеми сучасного світу він зводить до національного питання. Далі етнічних показників його аналіз не йде. У Росії він зневажливо висловлюється про українців як про неповноцінну націю в неповноцінній державі. В Україні він таврує росіян як націю рабів та гнобителів. Національність пояснює все. Путін про такого друга, мабуть, навіть не мріяв. Розуміючи безперспективність спроб роздмухати в Росії національну неприязнь до українців, він надав військовій агресії ідеологічного характеру: оголосив українську державу нацистською. У Росії ця дурна ідея особливого успіху не має через її очевидну нісенітниці, але шостий друг Путіна за неї вхопився і додав нацизм у букет українських національних характеристик. В Україні він повівся так само, додавши фашизм до властивостей російського національного характеру. Така дружня підтримка є цінною для Путіна тим, що пояснює війну не цивілізаційним конфліктом між авторитаризмом і демократією, а звичайною національною ворожістю. Це хоч і старе як світ, але звично і зрозуміло. За такого розкладу Путін у найгіршому для нього випадку вважатиметься жертвою національних забобонів, а не ідеологом нового тоталітаризму та організатором злочинів проти людства.
Сьомий друг Путіна – це окрема пісня. Він живе на Заході, користується всіма благами демократії, ні на що не змінює свою свободу, але при цьому оспівує російську диктатуру. Що коїться в нього в голові, навряд чи хтось зрозуміє, але факт залишається фактом. Він прилітає до Путіна зі США, щоб узяти в нього інтерв’ю і потім зняти про нього проникливо брехливий фільм. Він приймає з рук Путіна російський паспорт і отримує в дар квартиру десь у Мордовії, але жити все-таки залишається в Європі. Можливо, він у міру меркантильний і за облизування господарських чобіт отримує належний йому пряник, але здається мені, що не це головний мотив його обожнювання російського батога. Йому хочеться трошки соціалізму навіть не стільки для себе, скільки в пику західної демократії, на яку він з якихось причин сильно ображається.
Вся ця “чудова сімка” забезпечує президенту Путіну та його авторитарному режиму відносну стійкість. Можливо, насправді друзів у нього більше, а це лише ті, яких добре видно.
Олександр Подрабінек – московський правозахисник та журналіст
