Валерій Разгулов: «Наша пам’ять потужно захищена генетичним кодом». Ч. 1

Замість епіграфа:

Кор.: Як Вам живеться під такою пильною увагою. Чого тільки варта публікація про Вас в одному інтернет-виданні, нападки, які часто переходять за рамки пристойності?

В. Р.: Нормально живеться. Я у постійному тонусі. Якщо не за комп’ютером чи книгою, то на дачі; якщо не на дачі, то на винограднику або винному льоху займаюся вином (його теж треба плекати). Словом, завжди в роботі, і мене це не турбує, немає часу. За вдачею я фаталіст: буде, що буде, на все воля Всевишнього!

Щодо тієї статті, швидше за це, висловлюючись газетним терміном, розворот, то кращої «реклами» для пропаганди моїх ідей, популяризації моїх публікацій не придумаєш. Набагато важливіше, вважаю для мене, побачити своє ім’я на сторінках Енциклопедії «Підкарпатської Русі» під редакцією відомого русинського вченого, доктора історичних наук, літератора та громадського діяча Івана Попа. Це оберіг! Вчений-гуманіст, поміщаючи у 2001 році інформацію про мене, поряд з іменами Михайла Раєвського, Івана Раковського, князів із роду Ракоці, можливо, передбачав усе це, адже сам колись із честю подолав наклеп, погрози, провокації. (Інтерв’ю опубліковано на сторінці «Карпатська панорама» у соціальних мережах у 2019 році).

***

Кор.: Валерію Михайлович, це інтерв’ю з Вами, зробив ще в середині 2019 року, з того часу багато чого змінилося, проти Вас відкрито кримінальне «провадження» за серйозною статтею УК України, де Вас звинувачують у колаборації.

В. Р.: Ви знаєте, не лукавитиму, спокійно сприйняв. Ця кримінальна стаття, висмоктана з нічого. Ми легко доведемо це з моїм адвокатом. Так, і так званий моніторинг моїх публікацій, проведений неспеціалістом на сторінці «Валерій Розгулів» у соціальних мережах, ми теж, поставимо під сумнів.

Кор.: Тут головне – клопотання прокурора Берегівської окружної прокуратури слідчий-суддя Берегівського районного суду задовольнив і у Вас був проведений обшук. У цій ситуації як відомо: бабуся надвоє ворожила.

В.Р.: У будь-якому випадку потрібна буде експертиза моїх текстів та публікацій, вилучених на електронних носіях інформації. Втім, чого гадати на кавовій гущі, адже офіційну «підозру», мені з адвокатом, ще не повідомили. Це Віталій Антипова все знає і навіть статтю, за якою мене збираються засудити. Поквапився Віталій, поширюючи наклеп у соціальних мережах.

Кор.: Згаданий Вами Іван Іванович Поп створив історичну та політичну бомбу – «Енциклопедію Підкарпатської Русі», тим самим опинився у політичному вигнанні у провінційному чеському місті Хебі. У Вас також є така «бомба» „Ф. Ф. Арістов та Карпаторосія»?

В. Р.: Це в які руки, праця всього мого життя потрапить. Видана монографія для людей, які думають, цікавляться історією та минулим нашого краю, де навіть знак оклику підкріплений першоджерелом або архівним документом. І якщо у першому виданні, яке побачило світ у 1999 році, жодних сумнівів не було, а от, у другому (доповненому), вже були. Розумів, що багато хто побачить у книзі саме – політичну «бомбу»! Залишив початкову назву на знак пам’яті про той величезний духовний пласт, ту пуповину, яку пов’язували на той час два братські народи. Про це чудово написав Павло Степанович Федор про Ф. Ф. Арістова: «Ми, карпатороси, вправі вважати його своїм, тому що, будучи уродженцем Росії, він віддав усі свої сили Карпаторосії, про яку завжди сумував, підбадьорював прикладом свого невтомної та величезної праці та брав живу участь у нашій національно-визвольній боротьбі». (Ужгород /«Карпатський Світ». 1930 р. № 1-2 с. 118). А з пісні, як відомо, слова не викинеш! Тим більше – лебединої.

Кор.: Про обшук у Вас дізнався з опусу, як Ви влучно помітили, всезнаючого Антипова, кілька слів про це.

В.Р.: Молоду прокурорську поросль, яка приїхала до мене для проведення обшуку на крутих тачках, зацікавив Диплом про присвоєння мені російської премії за 2019 рік, започаткованої для російських та русинських письменників віртуальної Підкарпатської Русі. Так ось, тоді, проведені кілька незабутніх днів у Празі, дали духовну їжу для написання дорожніх нарисів, які опублікував на своїх ресурсах у соціальних мережах. Під празькими враженнями написав есе (назву ще не вигадав), сюжетом стало фантастичне оповідання німецької письменниці-антифашистки Анни Зегерс «Зустріч у дорозі». В одній з кав’ярень старої частини Праги в 1925 зустрічаються три містифікатори літератури Ернст Гофман, Микола Гоголь і Франц Кафка. Гофман на правах старшого висловлюється про творчість Кафки: «Той парубок зовсім непогано пише. Але до Гоголя йому далеко. Втім, до Гоголя кожному далеко. З нас троє тільки йому під силу так писати. Напевно живе життя, з якого галопом рвуться мрії, і все це в єдиному польоті, так що під кінець серце зливається з мрією». Це есе разом з іншими моїми відомими публікаціями увійде до гоголівської збірки, що готується.

Кор.: Фантастика! Вас будь-якої миті можуть заарештувати, а Ви про бажання видати збірку, присвячену Миколі Васильовичу Гоголю! До того ж коли він та інші класики, у тому числі й Пушкін, Лермонтов, Булгаков під забороною. Мало того, йде цілеспрямоване викорінення їх із пам’яті. Про їхню творчість уже не говорю. Істерія у суспільстві на цю тему зашкалює.

В.Р.: Відповім Вам так: колись Наполеон Бонапарт писав «Слабкість Верховної влади – найстрашніше з народних лих». Саме слабкість цієї влади під час війни призводить до конфронтації в суспільстві на мовному, культурному та релігійному рівнях. Нам потрібна сильна, справедлива та міжнародна українська ідея, зрозуміла і для сходу, і для заходу країни. Інакше нас чекають знову горезвісні граблі.

Кор.: Знаю, що Ви пройшли величезний журналістський шлях: від кореспондента та журналіста в газетах «Єдність-плюс» та «Євро-міст», заступника головного редактора міського тижневика «Берегово», головного редактора відомчої щотижневої газети «Чізай» – до засновника, видавця та головного редактора газети «Карпатська панорама» (зараз регулярно виходить у соціальній мережі «Фейсбук»). Приблизно скільки було у Вас публікацій і які найбільш пам’ятні?

В.Р.: За сорокалітній період творчої діяльності вийшло з-під мого пера (тепер комп’ютера) близько п’яти тисяч публікацій. І кожна з них, як це банально не звучить, мені дорога по-своєму. Втім, варто зазначити ті, що стали монографіями: «До розгадки смерті Івана Раковського»; «Апостол Карпатської Русі» (мій Небесний покровитель Преподобний Олексій Карпаторуський); «Яскравий слід братів Геровських» (онуків Добрянського засудив австрійський суд до смертної кари); «Біла книга» (слідство та суд над першим прем’єр-міністром Підкарпатської Русі Андрієм Броді); «Підкарпатська Русь – Олександру Пушкіну».

Кор.: Наприкінці першої частини нашого інтерв’ю, що хотіли б відзначити?

В.Р.: Про моє «Звернення» та відповідь на мого листа з офісу Президента України, поговоримо у другій частині. Хоча все можливо, і Ваше припущення може виправдатися. Безперечно одне: за будь-якого негативного розкладу для мене – аналітичний сектор «КП» інформуватиме читачів про всі перипетії.

Спілкувався Олексій Лавлінський