Освіта в Підкарпатській Русі в 1920-1930-их роках
У давнину в нашому краї освіту можна було здобути лише при монастирях або церквах. Андрій Бачинський, який очолював Мукачівську єпархію в 1772 – 1800 роки, намагаючись дати простим людям хоч елементарні знання, зобов’язував парохів організувати на місцях церковно-приходські школи. Після його смерті угорська влада спохопилася, що таким чином наш народ піднімається з колін, і всіляко стала перешкоджати цьому.
Покращення започаткував угорський закон про Руську Країну
Відкриття шкіл, особливо для селян, було знаковим, адже більшість із них залишалися неграмотними. Чеські дослідники стверджують: перед Першою світовою війною 40 відсотків населення краю не вміли писати, «розвиток освіти гальмувала мадяризація руських шкіл». Томаш Масарик із цього приводу писав: «Мадяри придушили народне шкільництво й літературу. Особливо від 1907 року шкільними законами тодішнього міністра Аппоні зовсім знищили шкільництво». Відтак чехословацький уряд та місцеві органи влади одержали від колишньої Австро-Угорщини тяжку спадщину в цій галузі. В 1918-му з 517-ти народних шкіл у нас не було жодної з материнською мовою навчання. Незадовільним виявилося і їхнє матеріальне забезпечення.
У другому томі «Нарисів історії Закарпаття» читаємо: «Перші кроки на шляху становлення нової системи освіти було зроблено в кінці 1918 – початку 1919 років, коли в Угорщині прийняли закон про Руську Країну, який надавав права створювати навчальні заклади рідною мовою. Цей процес поглибила Радянська Угорщина (березень – травень 1919 р.), яка надала Закарпаттю право автономії. Багато угорських шкіл перетворилося в школи з рідною мовою навчання… Уже під кінець 1919-го в краї діяло 475 початкових шкіл, у тому числі 321 з русинською мовою навчання, 83 угорською, 22 чеською, 7 німецькою, 4 румунською мовами і 22 змішані (русинські, українські, німецькі тощо)… Це суттєві зрушення на ниві освіти, але ще далекі від реальних потреб».
За покращення стану народної освіти наполегливо виступали всі без винятку політичні партії та громадські організації. Вони вимагали від уряду збільшення асигнувань на цю галузь, поліпшення підготовки кваліфікованих педагогічних кадрів, зміни форм, методів і змісту навчання, будівництво нових національних шкіл та наведення порядку в існуючих. Тож не дивно, що й перший шкільний референт Підкарпатської Русі Йозеф Пешек писав: тутешні школи в занедбаному стані, не вистачає приміщень, учителів, відсутні потрібні підручники, багато педагогів мають низьку кваліфікацію. З-поміж тодішніх 674-х учителів лише 379 склали службову присягу, решта відмовилися, вичікуючи, як складеться ситуація, окремі виїхали в Угорщину.
Чехи запровадили обов’язкове восьмирічне навчання для дітей
Протягом 1919-го створили окружні й шкільні інспекторати. Аби якось покращити ситуацію, на службу стали приймати досвідчених педагогів із Галичини та Росії. Крім того, в школи направили багато молодих викладачів зі Словаччини, Чехії, Моравії. Вони мали ґрунтовну освіту, добру підготовку. В 1931 – 1935-му чеський уряд увів у нас обов’язкове восьмирічне навчання. У старших класах запровадили предмети з господарства та домоводства для дівчат. Шкільна реформа й видання підручників у 1930- х – це новий етап розвитку освіти на Підкарпатській Русі. Внаслідок цього в селах відкривалися класи з восьмирічним навчанням. У чеських школах, де навчалися діти з чеських сімей, які приїхали в наші міста й села на службу, зростала кількість вихованців із місцевих родин. І не тільки русинських, а й угорських, єврейських – бо ці заклади мали кращу матеріальну базу. У другій половині 1930-х певна кількість учнів продовжувала навчання в горожанських школах та гімназіях.
У архівних документах Медведівської народної школи, що на Мукачівщині, зафіксовано цікавий факт – управитель закладу Семен Гривна 5.11.1937 року на учительській конференції наголошував: «Дітей прошу не лише учить, но й воспитывать в чести, любви, вежливости, послушності, моральності, істины и т. д. Констатировано, что діти «прозывают» друг друга и не отдают честь старшим. Это отстранить и воспитывать к доброму! Діти пусть идут всегда домой в рядах, а учителя пусть выпроводят их довольно далеко» (мовою оригіналу). Виховному процесу сприяли й позашкільні заходи, свята, концерти, спортивні змагання, маївки та екскурсії у визначні місця краю.
Велика увага приділялася санітарному стану освітніх закладів та здоров’ю дітей, про що педагоги щомісячно доповідали на конференціях. Діяла програма грошових пожертв учителів та селян на користь бідних учнів для придбання їм взуття, одягу та приладдя.
За часів Чехословаччини школи тісно співпрацювали з церквою. Підтвердженням тому є факт спільного проведення щорічних урочистостей до вагомих державних подій. Наприклад 28 жовтня 1929-го в усіх навчальних закладах пройшли святкування з нагоди приєднання Підкарпатської Русі до Чехословацької держави. Тоді в храмах провели богослужіння, де педагоги й учні разом виконували гімн республіки та Підкарпатської Русі. Опісля були виступи художньої самодіяльності.
Десятки мільйонів на побудову й реконструкцію шкіл – із бюджету
Попри труднощі, що мали місце в організації та розвитку освіти, карпаторуські школи продовжували відкривати, й уже в 1921-му їх нараховувалося 357 із 530-ти всіх наявних. Першочергово в СШ приймали сільських дітей та з малозабезпечених сімей, аби створити основу нової свідомої національної інтелігенції, – для них держава створювала належні умови навчання, матеріально підтримувала їх та забезпечувала місцем проживання.
Дослідник Ф. Дудаш у статті «Школьные здания и постройка нових школ на П. Руси» писав, що роки Першої світової війни залишили сумний слід на багатьох шкільних будівлях. Частина їх була зруйнована, інші стали не зовсім придатними для навчання. З огляду на таку ситуацію за 1919 – 1936-й із державного бюджету ЧСР на їх ремонт та реконструкцію спрямували 20 млн 598 779 крон. Плюс за цей час у 118 селах звели нові заклади на 193 класи, в Ужгороді, Севлюші, Сваляві, Хусті, Перечині – на 43, витративши з казни 20 млн 788 738 крон.
З-поміж інших варто звернути увагу на Ужгородську ювілейну школу Т. Масарика, відкриту в 1932-му. Вона одразу отримала статус державної жіночої гімназії і проіснувала в ньому до травня 1945-го. А в лютому-1946 її перетворили на СШ №3, під таким номером працює й нині.
Окрім того, за вказівкою президента, на будівництво 32-х типових шкіл у гірських округах спрямували грошові кошти з фонду на святкування його 80-річчя. Вони досі прикрашають села й міста. Загальна кількість навчальних закладів 1938-го досягла 938. Окремі дослідники оцінюють відкриття чеських шкіл як чехізацію населення. Втім, офіційні документи не дають підстав для таких висновків.
За даними книжки Я. Достала «Європейське коріння», реформа дійшла й до сіл, де жило до 200 чоловік. У 1920 – 1930-х у 15-ти таких відкрили державні народні школи. Це – Шкуратівці, Простяниця, Новоселиця, Котельниця, Сусково, Підгорб, Беласовиця та інші. В «Нарисах історії Закарпаття» знаходимо: «Із року в рік у краї зростала кількість дітей, які були охоплені навчанням. Якщо в 1919 – 1920- му н. р. таких було 30%, то в 1938-му вже 80. Для подолання неграмотності з 1919- го по 1930-й у краї діяли 15 тис. курсів, на яких навчалося 64 700 краян старшого віку. Міф про суцільну неписьменність на Верховині – не що інше, як вигадки деяких лідерів політичних партій».
Значний крок уперед зробила й середня освіта. В 1917 – 1918-му край мав три гімназії – в Ужгороді, Мукачеві та Берегові, а упродовж 1920 – 1930-х відкрили ще 6, серед яких в Ужгороді та Мукачеві – державні руські з чеськими відділеннями та єврейські, а в Берегові – з угорською мовою навчання. З них щорічно виходили сотні спеціалістів, які становили кістяк культурного життя. Серед сіл, які давали велику кількість учнів гімназій, були Кальник, Нове Давдиково, Іванівка, Білки, Довге, Великі Ком’яти, Вилок та інші, йдеться у книжці. Там невпинно зростала кількість селянської та робітничої молоді. 1938 року вони становили вже 50% учнівського контингенту.
А от щодо вищої освіти, то переважно за чехословацької доби обдаровані молоді краяни здобули її за кордоном. За даними «Енциклопедії Закарпаття», вони вступали до вишів Праги, Брно, Братислави, Кошице, Будапешта, Рима, Берліна, Відня. За неповними даними, таких було понад 60, зокрема Фединець, Потушняк, Волошин, Лелекач, Ігнат, Фодор, Архій, Гойда, Добош, Боршош-Кум’ятський, Карабелеш, Задор, Лінтур, Манайло, Комендар, Бандусяк, Штефан та інші. Вони поповнили загін педагогів, медиків, науковців, митців і громадських діячів. Наприкінці 1930-х лише на ниві народної освіти працювало понад 2200 фахівців. Тут спільно трудилися русини, українці, росіяни, угорці, румуни, чехи, словаки, євреї.
Про професійну освіту у краї теж не забули
Чехословацька влада велику увагу надавала професійній освіті. Тож коли в Ужгороді в нових умовах налагодилося життя – шкільний відділ на базі керамічного навчального закладу 1919-го відкрив Державну фахову деревообробну школу (нині на її місці добудований 1967-го корпус «Поштамту»), яка за 10 років підготувала близько 300 столярів широкого профілю. Їхні меблі 1926-го отримали золоту медаль. А 19 лютого 1933-го на набережній Палацького (на Вербнику) в Ужгороді запрацювала новозбудована реміснича школа, де вчили майстрів 20- ти спеціальностей. Крім того, державні лісогосподарська та професійна готували фахівців лісової справи та обробки деревини, а торгова – відповідно для цієї сфери.
Такі заклади в 1920-х почали відкривати і в інших містах та великих селах Підкарпатської Русі, переважно – у приміщеннях народних шкіл. Утім, це не цілком вирішувало проблему. Покращив ситуацію міністерський проєкт 1929-го про реорганізацію ремісничих шкіл, де йшлося про будівництво окремих споруд. Першими, окрім Ужгорода, їх звели в Севлюші 1933-го. Далі в Мукачеві, Берегові, Хусті та Ясіні. Загалом реміснича школа ПР складалася з семи фахових: металообробної, деревообробної, художніх, кравецьких, жіночих швацьких та продовольчих ремесел.
Отже, підсумовуючи, нагадаємо: «за чехів» на території нашого краю започаткували три типи загальноосвітніх шкіл: • народні – обов’язкові для всіх дітей відповідного віку безкоштовні восьмирічки; • горожанські, які давали неповну середню освіту; • гімназії, що забезпечували повну, однак вони були платними, хоча за незаможних успішних учнів держава витрати брала на себе.
За мовою викладання заклади поділялися на карпаторуські, чеські, мадярські, румунські, єврейські й навіть циганський (в Ужгороді). Професійні та спеціальні школи були підпорядковані безпосередньо Міністерству шкіл і народної освіти. Насамкінець відзначимо, що освітня сфера на Підкарпатській Русі зробила великий крок уперед за ЧСР.
Юрій ТУРЯНИЦЯ, член клубу Масарика в Ужгороді, краєзнавець
