Олександр Ніконов. Ех, добре в російській країні жити! (?)
“Велика, могутня, ніким не переможна”…
Щойно додому приїхав. З телебачення мене віз водій, з яким ми, як каже моя дружина, зачепилися язиками.
З’ясувалося, що він затятий мандрівник. Але за кордон не їздить принципово: «Я ще Росію не всю об’їздив». Хоча в Росії чоловік об’їздив вже реально багато. Наприклад, років десять тому вони двома сім’ями на двох позашляховиках вирушили з Москви до Магадану. І доїхали, що цікаво. Уся подорож зайняла два з половиною місяці. Харчувалися грибами, ягодами, диким часником, рибою, рябчиками, зайцями, лебедячими яйцями, червоною ікрою – загалом усім, що збирали, виловлювали та настрілювали. Солярку брали у військових, на машинно-тракторних станціях та у машиністів локомотивів.
– Дивишся по карті, де залізниця. Їдеш туди, чекаєш, понад добу ніколи не чекали. Підіймаєш руку зі склянкою, зупиняєш локомотив. І машиніст тобі за склянку спирту всі місткості соляркою заллє. Заправок там немає. Доріг, у європейському розумінні цього слова, також немає. Півтори тисячі кілометрів можна проїхати путівцями та річищами річок і ніякого житла не зустріти…
Там все дивно, у цій незнайомій нам Росії. Мандрівники майже нічого не купували у цій поїздці, бо – натуральний обмін.
– Ми набрали в дорогу старого одягу, спирту, складаних ножів, цукру – і міняли на те, що нам було потрібно. Один раз я дав мужику п’ятисотку, він відмовився: «Ні, нам ваших грошей не треба. Що ви маєте з корисного? Цукор? Сірники?» Як у папуасів – можна на складаний ніж або стару куртку виміняти мішок кедрових горіхів… Звичайно, іноді вони виїжджають у світ. Одна бабця, наприклад, раз на два роки їздить отримувати пенсію за 800 кілометрів. Вона знає, коли йде лісовоз, сідає до машиніста і їде до розвилки. Там наступного дня пересідає на зозулю і їде до селища, де отримує гроші та чекає на зворотну оказію. Уся подорож за пенсією у неї триває місяць.
Але найцікавіше те, що в цій подорожі мій новий знайомець дістався місць, де гас палять у свята, а у звичайні дні освітлюють будинки лучиною. Він навіть виміняв у них на свою стару куртку світець. Це, якщо хто не знає, така кована рогулька, куди закріплюється лучина.
– Мені не тільки світець дали, а й мішок під нього, куди наливається вода, щоб вугілля і попіл в туди падали. До того ж навчили лучину калити.
– Що означає «лучину калити»?
– Ну, просту березову лучину у світець відразу не вставляють, вона горітиме нерівномірно, коптитиме почне, та й згорить майже відразу. Тому скіпки спочатку «загартовують» у печі – розгрібають вугілля і кладуть лучини на гарячий під, щоб вони прожарилися і стали коричневими. Ось тоді скіпки горять добре.
Вперше чую, щоб у 21 столітті люди лучини палили… А що вони там носять, чим миються, де беруть метал?
– Миються золою та чистотілом, ходять у лазню. Носять, що з великої землі випадково потрапило. Наприклад, мужик, у якого я світець виміняв, носив свій армійський бушлат чи спецівку, не знаю, як назвати – зі знаком радіаційної небезпеки на спині. А уявіть його черевики! Замість підошви – автомобільна покришка. Ну а ножі та інші металеві предмети кують, у них коваль є. Слава богу, у нас на півночі цього металу багато валяється.
– А документи вони взагалі мають?
– Я не цікавився. Але що стосується лучин, то це якраз не дуже і дивно, так далеко їхати не треба, щоб лучину побачити – у нас за півтори тисячі кілометрів від Москви лучинами будинки освітлюють.
– Де?
– У Карелії. Там у глушині немає електрики, тому люди не знають, що таке телевізор, холодильник. Ковбасу вони вперше побачили, коли я показав…
