Від Бандери до «Азова»: відповідаємо на головні питання про український націоналізм Звідки він взявся, як впливає на сучасну Україну — і як його зображує російська пропаганда. Ч.1
Марш українських націоналістів у 107 річницю від дня народження Степана Бандери. Київ, 1 січня 2016 року. Sergii Kharchenko / Pacific Press / LightRocket / Getty Images
Розпочавши спеціальну військову операцію, Володимир Путін заявив, що її мета — денацифікація України. Російська пропаганда за президентом уже майже два місяці війни розповідає, що російська армія веде бойові дії проти українських «націоналістів» і «нацистів». Але наскільки насправді поширені націоналістичні настрої в українському суспільстві? І що таке загалом український націоналізм? Журналіст Костянтин Скоркін написав про це листа для розсилки Kit – нового медіа від творців «Медузи». Це дуже важливий текст, який ми вирішили опублікувати на Медузі повністю для всіх наших читачів.
******
Я незалежний журналіст та дослідник української політики, за освітою – історик. Близько 10 років я займався політичною журналістикою в Україні, а останні роки писав про цю країну для Московського центру Карнегі, «Медузи» та інших незалежних ЗМІ.
Розв’язавши агресивну війну, Володимир Путін неодноразово заявляв, що її метою є «денацифікація» України, яка нібито перебуває під владою неонацистських сил. Ці слова увінчали багаторічну інформаційну кампанію Кремля проти України. Ця компанія загострилася після перемоги Євромайдану в 2014 році, яку прокремлівські медіа називають «державним переворотом».
Водночас багато незалежних аналітиків, у тому числі українські, неодноразово наголошували на тому, що перемога революції 2014 року справді призвела до зростання націоналістичних настроїв в українському суспільстві — і до легітимізації ультраправих політиків.
Тема українського націоналізму давно в центрі інформаційних воєн, вона обросла власною міфологією, довкола неї багато спекуляцій та відвертої брехні. Сьогодні, коли триває війна під девізом «денацифікації», розібратися у цій темі особливо важливо, щоб відокремити політичні реалії від пропагандистських конструктів.
Тема мого листа – український націоналізм. Його історія, вплив на сучасну політику України і міфи навколо нього.
Вступ. Що таке націоналізм? Чим він відрізняється від нацизму та фашизму?
Почнемо з аналізу понять. Націоналізм виник у Європі одночасно з формуванням сучасних націй та національних держав – в епоху буржуазних революцій XVII-XVIII століть. Внаслідок цих революцій на зміну станово-релігійному суспільству прийшло цивільно-світське.
Що таке нація? Британський соціолог Бенедикт Андерсон вважає її «уявною спільнотою» — тобто такою, яка ґрунтується на ментальній схожості його учасників, а не на досвіді їхнього безпосереднього спілкування.
«Члени навіть найменшої нації ніколи не знатимуть більшості своїх побратимів по нації, зустрічатимуться з ними або навіть чутимуть про них, тоді як в умах кожного з них живе образ їхньої спільності», — пише Андерсон.
Кожна нація, яка усвідомлює себе через спільність мови, культури та традицій, прагне відокремити себе від інших. Це називається суверенністю. Вершина такої суверенності – створення національної держави. Відповідно, націоналізм — це політична ідеологія, яка вважає націю найвищою формою суспільного єднання та первинною для державотворення.
Існує безліч типологій націоналізму, але виділяють дві основні. Це громадянський націоналізм та етнічний націоналізм.
Цивільний націоналізм уражає розвинені демократичні спільноти. Відповідно до нього, кожен сам має право добровільно визначити свою приналежність до тієї чи іншої нації й отримати відповідне громадянство. Етнічний націоналізм характерний для спільнот, що розвиваються. Він наголошує на спільності етнічного походження та «спадщини предків». Простіше кажучи, людина та, якою народилася, незалежно від того, якою вона сама хотіла б бути.
Таким чином, громадянський націоналізм інклюзивний, вітає розширення та культурне збагачення нації коштом тих, хто хоче себе з нею ідентифікувати. Етнічний, навпаки, ексклюзивний та вибудовує свою ідеологію на відторгненні чужого.
При цьому націоналізм не дорівнює ксенофобії. Але в сучасному політичному словнику, як правило, націоналістичні називають ті політичні сили, які сповідують крайні форми етнонаціоналізму.
Російська пропаганда часто прирівнює націоналізм до фашизму чи нацизму, наголошуючи на проявах крайнього націоналізму в сусідніх країнах — насамперед в Україні. Але це різні поняття.
Фашизм – ідеологія авторитарного мілітаристського ультранаціоналізму. Він застосовувався у корпоративних державах, де ключові органи влади формуються із представників професійних корпорацій, суворо відібраних урядом. Нацизм (або націонал-соціалізм) – різновид фашизму, реалізований у гітлерівській Німеччині. Ця ідеологія будується на соціальному дарвінізмі та передбачає, що існують вищі та нижчі раси людей.
1995 року італійський письменник і філософ Умберто Еко опублікував есе «Вічний фашизм», у якому виділив 14 ознак цієї ідеології. Багато хто з них можна знайти якраз у сучасній Росії. Це, наприклад, ксенофобія; сприйняття життя як безперервної війни (а незгода з представником влади – як співпраця з ворогом); неприйняття «будь-яких неконформістських сексуальних звичок»; одержимість теоріями змови та культивування ідеї «обложеної фортеці»; елітизм та зневага до слабких.
Глава перша. Як виник український націоналізм?
Український націоналізм оформився у середині ХІХ століття. Український історик Ярослав Грицак відносить його до націоналізму «бездержавних народів», оскільки землі нинішньої України на той час були розділені між Російською та Австро-Угорською імперіями.
Що означає «бездержавний народ»? Історик та політичний діяч України Михайло Грушевський, який розробив концепцію історії країни, розглядає як джерело та прообраз української державності Київську Русь та її спадкоємця, Галицько-Волинське князівство. Надалі ці землі опинилися під владою інших держав – Литви, Польщі та Московського царства. А потім – Російської та Австро-Угорської імперій. Тобто народ України століттями не мав власної держави, існував у складі інших. Але прагнув до своєї суверенності.
Ідеологи тогочасного національного відродження вважали, що українська нація в минулому втратила свою державність та еліту. А її національний дух спить у народі, що зберіг мову та основи культури.
Вони вважали, що завдання свідомої інтелігенції – «розбудити народ» та стати новою національною елітою. Подібні настрої були характерні й для інших слов’янських націй, що опинилися під владою імперій: чехів, словаків, південних слов’ян. Велику роль у такому «відродженні націй» грали письменники та поети. Наприклад, в Україні популярність отримав поет Тарас Шевченко, якого заведено вважати творцем сучасної української літератури, а його збірка «Кобзар» — одна з основ української літературної мови.
Хоча колиска нації була на Дніпрі, центром політичного оформлення українського національного руху стала Західна Україна (на той час Галичина), яка знаходилась у складі Австро-Угорщини.
Тернопіль. Галичини. Приблизно 1900 рік. Imagno / Getty Images
Цьому сприяли ліберальна політична система Австро-Угорщини та можливості для вільного друкарства (у Росії видання книг на «малоросійській мові» остаточно заборонили у 1876 році). Крім того, до Львова з українських губерній Російської імперії стікалися політичні емігранти.
У Петербурзі негативно ставилися до зростання національного руху українців та розглядали його як «мазепинство». Тобто вважали прихильників цього руху послідовниками гетьмана Івана Мазепи — у російській історичній традиції зрадника у справі будівництва Російської імперії.
Крім того, в українському русі бачили «австрійську інтригу», вважаючи, що йому надають політичну підтримку австрійська влада. Тому наприкінці XIX — на початку XX століття російські ідеологи — зокрема Михайло Катков, Сергій Щеголєв та Василь Шульгін — багато писали про те, що українська мова та сама ідея окремої української нації нібито створені штучно (згодом цей міф без змін увійшов і до сучасної антиукраїнської пропаганди).
Перша світова війна призвела до краху Російської та Австро-Угорської імперій. Після цього було здійснено перші спроби створення української державності. Це Українська народна республіка, Гетьманат Скоропадського та Західноукраїнська народна республіка. Але їх розгромили наймогутніші сусіди.
1921 року територію нинішньої України фактично розділили між собою Радянська Росія та Польща. Поразка у війні за незалежність України призвела до радикалізації націоналізму у суспільстві. І у 1929 році з’явилася Організація українських націоналістів (ОУН). Вона дотримувалася ідеології «інтегрального націоналізму», українську версію якого розробив філософ та політичний діяч Дмитро Донцов. Прибічники цієї течії вважали, що інтереси етнічної спільності вищі за інтереси особистості, вони були ксенофобами та сповідували культ сили.
Один із перших дослідників «інтегрального націоналізму», історик XX століття Іван Лисяк-Рудницький вважає, що український радикальний націоналізм був скоріше близьким не класичним фашистським рухам Італії та Німеччини, а авторитарним націоналістичним рухам країн Центральної та Південно-Східної Європи. Йдеться про усташів в Хорватії, глінківців у Словаччині та «Залізної гвардії» в Румунії.
Своєю чергою, історик Ярослав Грицак зазначає, що ідеологія ОУН справді формувалася під великим впливом фашизму. Від нього українські націоналісти взяли не лише ідеї (віра в націю як найвищу цінність, культ війни та насильства, зверхність волі над розумом, поклоніння вождю чи національно-революційній партії), але також символи та ритуали. Однак ОУН все ж таки не була повністю фашистською: члени організації не поділяли ідеї расизму або теорію обраної нації.
Ще кілька відмінностей ідеології ОУН від фашизму вирізняє інший український історик, Георгій Касьянов. Він наголошує, що головною метою українських націоналістів була національно-визвольна боротьба, а не підпорядкування інших націй. Крім того, український націоналізм виник у переважно аграрному суспільстві, тоді як рухи Адольфа Гітлера та Беніто Муссоліні були продуктами товариств урбанізованих.
Далі буде…
