Голод 1947 року: чому радянська влада закрила для людей Держрезерв

1947 рік до історії СРСР увійшов скасуванням карткової системи, грошовою реформою, зниженням цін на найважливіші товари народного споживання. Але в деяких регіонах країни він запам’ятався нестачею продовольства, яке призвело до голоду.

Своїми силами

Після закінчення Другої світової війни значну частину Європи охопила продовольча криза. Великі держави вирішили ініціювати через нещодавно створену Організацію Об’єднаних Націй програму боротьби з голодом. У резолюції, підписаній СРСР, Великобританією, США, Францією та Китаєм акцентувалася увага на небезпеці поточної ситуації та закликали міжнародні організації забезпечити постачання від сільгоспвиробників найбільш неблагополучні регіони.

Глава U.N.R.R.A. (Адміністрація ООН з надання допомоги та реабілітації жертв війни) американець Герберт Леман оцінював ситуацію як критичну. Йшлося насамперед про Югославію, Австрію, Угорщину, Болгарію, Італію, Німеччину, Францію, Іспанію, Північну Африку, Індію та Китай. Постачання сільгосппродукції насамперед йшли зі США, проте вони не покривали необхідного мінімуму потреб у продовольстві.

У СРСР становище був критичним. Проте керівництво країни не мало наміру скористатися західною допомогою. Ще на Ялтинській конференції у лютому 1945 року Сталін і Рузвельт дійшли згоди про надання СРСР кредиту в 10 млрд доларів, який піде на відновлення народного господарства та закупівлю продовольства. Але після закінчення війни відносини СРСР із союзниками стали охолоджуватися. В 1947 Сталін відмовився прийняти план Маршалла, до якого приєдналися 17 європейських країн. На той час СРСР вже почала охоплювати продовольча криза.

Радянське керівництво було впевнене, що проблему можна вирішити самотужки. У країні були певні резерви. Тим більше, що відразу після війни до Радянського Союзу як трофеї з Німеччини, низки держав Східної Європи та Китаю було організовано масовий перегін худоби, що налічувала до півмільйона голів. Як виявилося, щоб запобігти голоду цього було недостатньо.

Зерна не буде

У 1946 році СРСР вразила посуха. Насамперед від неї постраждали житні райони Європейської частини країни, що призвело до значного зниження врожайності. У 1947 році зібрали всього 98,5 млн тонн зерна – це на 25 млн тонн менше, ніж у 1940 році. Попри те, що на Північному Кавказі та в Сибіру врожайність була досить високою, повоєнні плани хлібозаготівель вдалося виконати лише половині всіх колгоспів країни.

Великою проблемою для СРСР залишалася вкрай низька чисельність працездатного населення, нестача сільгосптехніки та скорочення поголів’я худоби. До 1947 обсяг сільгосппродукції зменшився на 40% в порівнянні з довоєнним.

Через директивне збільшення хлібозаготівель 8% колгоспів залишилися без оплати трудоднів зерном, у решті видавалося не більше 1 кг на день. Людям рекомендували мати власне господарство, без якого прожити було вкрай складно.

У деяких регіонах почався голод, проте на запити місцевої адміністрації видати зерно з держрезерву керівництво країни відповіло відмовою. Ще в 1946 році уряд розробив план найсуворішої економії, а тому за всяку ціну мав намір зберегти наявні державні запаси зерна.

Зерно у країні було. Дані Головного управління державних матеріальних резервів за 1941-1944 р.р. свідчили про те, що для потреб армії та народного господарства було накопичено понад 15 млн тонн зерна, близько 10 млн тонн було закладено в держрезерв.

Історики вважають, що стратегічний зерновий запас був потрібний Кремлю на випадок нової війни. Влада домагалася свого через мізерне забезпечення громадян продовольством, збільшення податкового навантаження, зростання цін на деякі категорії товарів та зниження оплати праці.

Нічого людського

Скорочення заробітних плат – ще одна серйозна проблема перших повоєнних років. У робітників зарплата знизилася майже вдвічі. При середній зарплаті робітника 200 рублів на харчування в заводській їдальні він витрачав до 9 рублів на день. Хронічне недоїдання для багатьох стало нормою.

В 1947 році помітно зросли ціни на продовольчі товари. Так, кілограм пшеничного хліба коштував 4 рублі, гречки – 12 рублів, цукру – 15 рублів, а за кілограм вершкового масла потрібно було віддати цілих 64 рублі. Літр молока коштував 4 рублі, пляшка жигулівського пива – 7 рублів, десяток яєць – 16 руб. При середній зарплаті в країні в 500 рублів такі ціни були захмарними.

Але особливо тяжко довелося селу. Після демографічної ями викликаної війною основну робочу силу колгоспів становили жінки, люди похилого віку та діти. Їм через брак техніки та худоби доводилося вручну орати землю. Внаслідок перебоїв із харчовими продуктами село було знято з продовольчого пайку, а 30% господарств було позбавлено грошової оплати праці. Це змушувало сільських мешканців масово переїжджати до міст.

У неблагополучних районах лікарі регулярно виявляли дистрофію, яка часто ускладнювалася пневмонією, туберкульозом, дизентерією та іншими інфекційними захворюваннями. Часто можна було побачити оброслих і виснажених людей, які падали в непритомність і помирали, причому багато хто — прямо на вулицях.

Голодуючі харчувалися чим завгодно. У перші повоєнні роки звичайний раціон становив суп із кропиви та ерзац хліб. Жінки примудрялася готувати коржики з листя та квітів липи. У деяких регіонах хронічне недоїдання породило таке страшне явище, як людожерство.

Навесні 1947 року до МДБ України надійшло повідомлення про два випадки канібалізму на Одещині. У першому, якась Філіпенко, робітниця колгоспу ім. Тимошенко разом із двома дітьми протягом п’яти днів вживала в їжу труп свого 5-річного сина. У другому, на їжу вже пішов убитий другий син. У цьому ж повідомленні наголошувалося, що 50% школярів Червоно-Окнянського району через гострий дефіцит продовольства припинили відвідувати школу.

На відміну від 1933-го року, що відзначився високою дитячою смертністю, у 1947-му помирали переважно особи репродуктивного віку внаслідок масового недоїдання, роботи до знемоги, хронічних стресів та хвороб.

Голодували не всі

У Радянському Союзі довго замовчували про голодомор 1947 року. Вперше відомості про цей страшний період з’явилися 1988 року у роботі «Історія селянства». Головними причинами голоду в ній були названі «катастрофічна посуха та наслідки війни». Однак доктор історичних наук Веніамін Зима бачить іншу, більш серйозну причину повоєнного голоду в СРСР – «політику радянської влади», яка заохочувала продаж зерна за кордон для збільшення валютних резервів.

Зима впевнений, що голод не повинен був статися, оскільки держава мала для цього достатньо запасів зерна. Проте забезпеченню потреб населення уряд віддав перевагу експорту. За даними історика, за 1946–1948 роки. експорт зерна склав 5,7 млн ​​тонн, що на 2,1 млн тонн більше за експорт 3-х передвоєнних років. Ще одна частина зерна губилася на непристосованих для його зберігання складах. За підрахунками Зими, саме тут було загублено понад 1 млн тон.

Кому ж продавав зерно СРСР? Судячи з даних статистичного збірника «Зовнішня торгівля СРСР повоєнний період (1946-1966)», у 1946 році найбільші постачання були у Польщу (608 тис. т), Францію (499 тис. т), Фінляндія (220 тис. т), Болгарію (85 тис. т) та Чехословаччину (30 тис. т). В 1947 експорт знизився, але все одно там фігурували цифри в сотні тисяч тонн. Усього за два роки за кордон із СРСР було вивезено близько 1,4 млн тонн зерна.

Можливо, саме цієї кількості зерна й забракло, щоб забезпечити хлібом голодуючих. Адже далеко не всі відчували гостру нестачу продовольства та грошей. Так, співробітники оборонних підприємств, силових відомств, керівники середньої та вищої ланки могли собі дозволити значно різноманітніше харчування, ніж основна маса робітників і селян. Наприклад, зарплата рядового співробітника Харківського авіаційного заводу становила 687 рублів, керівництво отримувало від 1300 до 3000 рублів.

Ще ситніше жилося партійній номенклатурі. Про це може свідчити лист Миколаївського обкому КП(б)У до Москви начальнику Головрибпостачу Міністерства рибної промисловості СРСР від 17 квітня 1947 року: «Виконком облради депутатів трудящих та обкому КП(б)У просить Вас відпустити для постачання керівного складу області до дня 1 Травня рибо товарів підвищеної якості: ікри кетової – 500 кг, ікри паюсної – 30 кг, баликів – 100 кг, оселедців івасі тихоокеанських – 1000 кг, консервів різних банок – 1000 банок».

Ось так воно було. Чи хочемо ми цього знову?