Емігрант зі східної України Гаврило Гордієнко про столицю Підкарпатської Руси – Ужгород (1938 рік)
З 4-го по 9 квітня 1938 року емігрант зі східної України Гаврило Гордієнко перебував у столиці Підкарпатської Руси – Ужгороді. Але не зважаючи на те, що справ які потрібно було вирішити там в нього було багато, він знаходив час і на прогулянки містом, яке справило на нього величезне враження. Причому настільки, що у своїх спогадах написаних вже у США, Ужгороду Гаврило Гордієнко присвятив цілу главу.
Тож сьогодні, пропонуємо усім хто цікавитися життям, після Першої світової війни, історичного Закарпаття, разом з простим українцем з міста Запоріжжя почати невеличку прогулянку містом. А також дізнатися який саме товар придбаний в Ужгороді, був настілки якісним, що використовувався автором навіть у «суперцивілізованій Америці».
«…Року 1920 я закінчив Учительську Семінарію в місті Олександрівську на Запоріжжі, а свідоцтва про закінчення семінарії не одержав відразу ж, бо, може, не були ще свідоцтва готові, чи, може, бракували якісь там підписи, а урочистого закінчення школи тоді не практикували. Всі ж абсольвенти поспішали по домах у свої рідні села, а я поспішав у повстанці, тому остаточного свідоцтва про закінчення семінарії я так і не одержав. В кожному разі, дома його не було. Відколи я став громадянином Чехо-Словаччини й почав уже учителювати, як помічний учитель, передо мною відкрилася кар’єра дочасного учителя, з тим, що я вже мав відпрацьованих 20 місяців праці в народних школах і мав право голоситися на іспит учительської спосібности з тим, що після успішного іспиту я матиму право одержати працю дефінітивного учителя в народній школі на Закарпаттю з українською мовою навчання.
А щоб мати підстави голоситися на іспит учительської спосібности, треба мати свідоцтво про закінчення учительської семінарії, якого я й не мав. Написав я батькові листа з проханням відвідати мою семінарію й попитати про моє свідоцтво. Від батька я мав (і тепер ще їх маю!) три листи в тій справі, з яких я довідався, що семінарія не існує, що все, що було по різних установах міста, зсипано докупи в місцевому архіві, так що з того нічого не можна знайти, хоч би й було бажання шукати, а коли ані того бажання пошукати не було виявлено, то лишалася ще одна можливість: самому особисто з’явитися в місцевий суд з двома-трьома свідками, які би посвідчили, що я року 1920 закінчив учительську семінарію й суд на підставі зізнань свідків видав би рішення, що я згадану семінарію закінчив, і таке судове рішення цілком вистачало б замість свідоцтва. Але оте «особисто» виключало всякі надії на одержання мого сурогату свідоцтва. Нема ради, треба ставати до іспиту учительської зрілости і щойно після того до іспиту учительської спосібности.
В той час для мене легше було б зробити докторський іспит, ніж іспит учительської зрілости, в якому були й іспити із музики та співу, Це так поділало на мене, що з того часу я просто хворобливо бережу кожний папірець з печаткою! Тому мій архів такий багатий! Але я мав посвідки з українських дипломатичних місій в Букурешті в тому, що я був учнем Учительської Семінарії в Олександрівську, а з такої ж місії в Празі я мав посвідку, що я закінчив 1920 року Учительську Семінарію в місті Олександрівську. До того я мав матуральне свідоцтво за Реальну Школу з Подєбрад. І на підставі цих посвідок я подав прохання до Міністерства Шкільної Освіти ЧСР в Празі, щоб мені або простили іспит учительської зрілости, або хоч звільнили з деяких предметів.
Мене звільнили з численних предметів, і так я, заплативши наперед усякі поплатки за іспити в сумі 248.00 кч, полагодив усякі формальності, як наприклад, платну відпустку із школи на час 4-9 квітня 1938 року і опинився в столиці Підкарпатської Русі, невеликому, але дуже приємному, щоб не сказати гарному, місті Ужгороді.
Справа з побутом була нескладна, бо наш подєбрадський колєга, економіст Олександер Жихович мав притулок, в якому можна було переспати й попоїсти за невеликі гроші. З Подєбрадців там з’їхалися на ту іспитову сесію Микола Кушніренко, Григорій Єфременко, Олена Романовська та, може, ще хтось, яких зараз не пригадаю. іспити пішли нам не так уже й погано! Про себе скажу: я був тоді в розцвіті літ, було мені 36, був я начитаний, шкільну практику мав недавно. Всі писемні праці я виконував, може, завжди першим, а може одним із перших, і до десятої години я вже був вільний.
Здавши свою писемну працю іспитовій комісії або відповідному членові комісії, я вертався до свого столу, писав своїй найдорожчій листівку-звіт про мою останню добу й мав подостатком часу пізнавати прегарне місто Ужгород. Критичні для мене предмети музика та спів зійшли мені легше легшого! Із співу я блискуче відповів, які пісні співають мої учні, а з музики викрутився ще краще, Недалеко стояло відкрите піяніно, а може, то був фортеп’ян, хто Його знає та хто Його пригадає?! Я підійшов до нього з величною міною не менш, як якогось Яші Хейфеця, Й недбало проїхався пальцями по клавішах так, що з того вийшла якась гама, чим я й виявив неабияку ерудицію на музикальному поприщі. І цього було досить! Ну, а всього іншого то вже не мені боятися! Рукопис мій не дуже то гарний, і тому, подаючи свою писемну працю проф. Бірчакові, я трохи скривився й перепрошував його, що я краще й не зможу написати! А він був цілком здивований моєму перепрошенню, бо ж написано цілком добре!
Трохи не така вже проста справа була із здачею іспиту з релігії. Ми, православні, могли б здавати Закон Божий, якщо захочемо, греко-католицькому катехетові, або можемо йти до російського православного ієромонаха Аверкія, який оце недавно помер, як єпископ, в Америці.
Пішли ми до нього групою, троє нас, Кушніренко, Єфременко та я. За річкою була маленька, гарненька церківця, точна копія Василя Блаженного в Москві. При тій церковці мешкав наш екзамінатор о. Аверкій. Як тільки ми туди ввійшли, нам назустріч показався старший пан, ну, зовсім тобі старший брат генерала Скобелева, за ним старша пані, того ж самого покоління, а тоді показався й сам отець Аверкій, достойний святець з очима, стало потупленими вниз.
Побачивши такого старого «скобелевця», ми відразу прошепотіли «архів русской революції» й, відповідно усміхаючись, приступили до іспиту. Першим почав Кушніренко, який задав тон, уживаючи унтєрської мови, якої віні сам не знав, і з того вийшов сміх. Далі вже чомусь і ми двоє почали відповідати по-російському, нас ніхто не попередив, що можна відповідати й по-українському. Як ми не намагалися бути поважними, нічого з того не вийшло, сміх був сміхом. Питання були легенькими, сама тобі азбука з релігії. Я, перечисляючи двунадесяті свята, забув, як треба назвати Спаса, і кажу йому Спаса, а він мені: так, празник Спаса ілі Преображеніє Господнє. Своїм бездоганним ставленням до нас о.Аверкій вже тоді викликав у мені щире покаяння. Ніколи в життю, ні при яких нагодах не доводилося мені почувати себе винним ні перед ким, як перед отцем Аверкієм. Коли довідався, що він перебуває в Америці, стало мав бажання зустрітися з ним і висповідатися перед ним. Але так ніколи й не сталося, і цей гріх мій нерозкаяний понесу з собою на той світ.
Цей єдиний момент псував мені добрий настрій з перебування в місті Ужгороді. А тішитися в Ужгороді було чому! Був місяць квітень, у тому краю він дуже гарний, значно кращий, ніж у «нас», на Верховині, Засидівся я в «горах і століттях», послуговуючись в даному випадкові точним словом Івана Ольбрахта, що мене просто потягло на вулиці міста, яке хоч і невелике розміром, але настільки урбанізоване, що було для мене цілком іншим світом, відмінним від того, в якому я перебував уже сім років. Річка Уж вигнулася таким гарним зігзагом, що навіть забувається й прощається їй така противна гадюча назва. Береги її упорядковані, так би мовити, цивілізовані, зовсім не те, що наші верховинські Ріка та Теребля. Вони також гарні, але своєю дикою красою вони цілком відмінні від цивілізованої краси Ужа. А я ж в Ужгороді був у полоні цивілізації, тому моя перевага в оцінці краси була на боці Ужа. Вулиці, хідники, маса зелені, це все було те, чому так служили мої очі, тому я кожну мою вільну хвилину тинявся по місту.
Заглядав на старовинні будови, оглянув замок зблизька, оглянув катедральний собор, синагогу, модерні будинки, яких набували чехи, як приватних мешканевих домів, так і урядових будинків, серед яких величаво репрезентувався будинок Краєвого Уряду, який виконував свою ролю чехам, мадярам, і тепер не змінилися його урядові повинності.
Я вже звик, що наші українські міста неукраїнські. Той самий неукраїнський загал спостерігав і на вулицях Ужгороду: жиди, чехи, мадяри, й щойно на базарі була Русь, яка мала незабаром стати й на віки вічні залишитися Україною. Та я, одна скромна особа, на вулицях Ужгороду не збирався українізувати населення Ужгороду! Для цього мали прибути солідніші від мене сили: народна стихія, пробуджена одного прекрасного ранку й підтримана братами з усіх закутків нашої Рідної Землі.
Поки що об’єкти мого зацікавлення були значно скромніші, але мені, як верховинцеві, вони були відкриттям, мало що не відкриттям нових континентів для людства. Цим я маю на увазі продукти сільського господарства, які принесли й привезли на базар господині й господарі довколішніх сіл. Не кажу вже про гарні яблука йонатани, але навіть таку моркву не доводилося бачити роками, я всього небуду й перечислювати, тільки зазначу, що все було таке дешеве, що за 5 кч можна накупити повний кошик, що його ледве чи й донесеш додому.
Чи читачі цих рядків уявляють собі, яка це лахва для людей із сталою платнею?! (Для чехів урядовців, яких був повний Ужгород і які ще нарікали на свою долю!) Та не лише продуктами сільського господарства я зацікавився, бо не меншу увагу я присвятив також продуктам цивілізаційного промислу, яких було подостатком, але, як ужгородського ринку збуту, то досить невисокої якости. Але мені, знову повторюю, як верховинцеві, кожна бляшка, кожна булавка були не абиякими здобутками. Це я мав на увазі, коли вибирався їхати до Ужгороду, тому й позичив собі гроші у Петра Дучимінського, управителя школи в Синовиру та батька Оксани, нашої родинної приятельки й колєгині по студіях. Тому й купував усе таке, що нам на Верховині бракувало, чи щось до кухні, чи взагалі до хатнього господарства, чи якусь гарну матерію Дружині на хатній халатик, а ножиці, куплені тоді в Ужгороді, й досі служать мені в суперцивілізованій Америці. На закінчення ще я відважився купити дружині й годинничок на руку за якусь казково дешеву ціну, про яку в нас казали б «трьохкопієчна ціна»! Багато всяких потрібних дрібничок тоді я накупив та напхав ними валізу, також позичену в Дучимінського…»
Далі буде…
