Знатний доробратівчанин -годинникарь Василь Євгенович Дуфинець

Василь Євгенович народився в 1932 році в с. Доробратово, в сім’ї Євгена Дуфинця та Юлії Гелетей (сільська назва Молочарь). В сім’ї було семеро дітей: чотири хлопці та троє дівчат.

В 15 років Василь років пішов вчитись на годинникаря до майстра Керестешія, в м. Мукачеві. Кмітливий учень швидко засвоював тонкощі годинникової механіки і його вчитель став його брати на обслуговування годинника на міській Ратуші. Юний і дужий Василь допомагав шефові-інваліду лагодити міську «машину часу», а коли нарешті зрозумів усі її секрети, в 17 річному віці отримав документ на право обслуговування головного хронометра міста.

У тридцяті роки Мукачево сколихнув цікавий судовий процес. Один чеський бізнесмен, який не любив носити з собою годинника, поспішаючи на потяг до Кошиць, глянув на міський годинник на Ратуші. Часу ще ніби вистачало, однак бізнесмен на потяг запізнився. Це, звичайно, стало катастрофою для його справ. Виявилося, головний годинник міста відставав на 30 хвилин, бо на велику стрілку сіла ворона. Через злощасну птаху міська скарбниця втратила чималеньку суму моральної компенсації, яку змушена була виплатити бізнесмену,

Той прикрий випадок підірвав авторитет мукачівських курантів, як одних із найточніших у країні та найкращий баштовий годинник Європи.Такими вони вважалися з 1904 року, відколи майстер Йосип Шовинський встановив їх там, де вони й нині відбивають час. Виготовили годинник у Будапешті, у майстерні Ф.Лойтвилера. Тоді вони відбивали час щогодини. В роки Першої світової війни дзвін пошкодили. За часів Чехословаччини майстри часто змінювались, але полагодити куранти не було кому. З приходом радянської армії куранти зазнали нових потрясінь: троси, які з’єднували годинник із дзвоном, військові зняли.

Нове життя для мукачівських курантів настало у 1949 році, коли обслуговування годинника на ратуші міська влада довірила 17 річному годинникарю Василю Дуфинцю. Менш як два роки Василь беріг куранти, а коли його забрали у військо, часовий механізм знову на 4 роки залишився без догляду. Міська влада запропонувала чималу суму годинникарю, котрий зрушить маятник. Гроші приваблювали не одного мукачівського майстра, та розкрити секрет курантів їм не вдалося.

Годинник запрацював знову лише тоді, коли Василь повернувся додому й полагодив механізм. А коли у 1957 р. з Підгородської церкви радянська влада зняла дзвони, Дуфинець випросив один із них для Ратуші. До діючого годинника він особисто сконструював механізм, в результаті чого куранти почали відбивати також чверті години. І відтоді й до тепер, крім повної години, годинник відбиває кожні 15 хвилин. Раз на чотири дні потрібно ходити до ратуші заводити годинник.

Накручувати масивні гирі (150-200 кг) курантів, нелегка справа. Та ще треба здолати 90 сходинок на вежу ратуші. Василь Дуфинець долав цей шлях за хвилину. Часто на обслуговування механізму годинника він брав з собою свого зятя – годинникаря Івана Ониську та онука Івана, який теж вивчився на годинникаря.

Довгий час куранти на Ратуші були єдиними діючими в краї, аж доки керівництво санаторію «Карпати» не згадало і про свій, 200-літньої давності, великий баштовий годинник, який був несправним ще з графських часів.

Дуфинця запросили його полагодити. Василь Евгенович виготовив для механізму унікальні деталі, що вийшли з ладу і в 1990 році куранти здравниці залунали дзвоном. Опікуватися ними взявся його зять Іван Онисько. Василем Євгеновичем були відновлені куранти в м. Берегові та Кушниці й на замку Паланок.

Для відновлення неробочих курантів Василя Євгеновича запрошували й за кордон. Так ним було відновлено роботу курантів в м. Михайловці, на Головній вулиці м.Кошіце. на Граді в м. Братислава. У відновленні цих курантів йому допомагав зять Іван. Коли Василь Іванович бував у відрядженні то за курантами на Ратуші доглядав зять Іван, а коли й він від’їжджав з Василем Євгеновичем, то за курантами доглядав внук Іван.

Такі ж куранти, як на Ратуші, були встановлені й на вежі мукачівського греко-католицького собору. Вони були виготовлені в Мюнхені в 1859 році. В 1944 р. радянські війська пошкодили годинник.

Коли Василь Євгенович повернувся з армії, він оглянув пошкоджений годинник і готовий був взятися за його відновлення, але на той час собор було передано православній церкві московського патріархату. Ні священник, ні церковна двадцятка не були зацікавлені в відновленні курантів. Після повернення собору греко-католицькій громаді з’ясувалось, що весь механізм годинника було розібрано. Шестерні, які були на механізмові, можна було прилаштувати для побутових млинів для чавлення винограду.

Годинник на Катедральному соборі Св.Мартина Мукачівської римо-католицької дієцезії – один з найстаріших у Східній Європі. Його брат-близнюк знаходиться в Австрії, але, через зламаний механізм, на жаль, лише у музеї.

Що ж до мукачівського, то він працював ще за часів існування старого храму, який згадувався в писемних джерелах Ватикану у 1333 році. (Зараз від нього залишилася капличка Святого Йосипа, що поруч із собором, зліва, це була вівтарна частина старого храму, а нині – найстаріша кам’яна будівля Мукачева).

Новий костел було збудовано графом Ервіном Шенборном у 1800 році й з того часу годинник прикрашає дзвіницю храму. За часів Підкарпатської Русі ЧСР у 1926 році, після зламання, його полагодили годинникарі з Угорщини. Роботи тривали майже рік. Під час Другої світової війни годинник також було пошкоджено.На короткий строк його вдалась відновити, але на початку 1947 року він зупинився. Більш як півстоліття історична реліквія простояла на горищі храму без ознак життя. У 2011 р. Дієцезія звернулась до Василя Євгеновича з проханням оглянути механізм і по можливості відновити роботу годинника.80 річний Василь Євгенович з зятем Іваном після детального огляду механізму, прийшли до висновку, що роботу годинника і курантів можна відновити.

За цю складну роботу взявся Іван. Понад рік тривала складна і кропітка робота та у 2013 році годинник знову став радувати мукачівців чарівним дзвоном. Кожного ранку обов’язково потрібно підійматися на дзвіницю і заводити велетенський механізм, бо заводу вистачає лише на добу. Висота і довжина механізму – майже два метри, вага – триста кілограмів. Один раз на тиждень годинник потребує змащування спеціально приготовленим мастилом.

В жовтні 2016 року в віці 84 роки життєвий хронометр Василя Євгеновича зупинився. Але його унікальний талант та справи неперевершеного годинникаря продовжують жити та радувати людей. При екскурсіях в місті Мукачеві, Кошіце. Братіславі та інших містах екскурсоводи, наголошуючи на унікальність курантів, з любов’ю і шаною згадують Василя Євгеновича, як майстра, що дав їм друге життя.