Білі хорвати та східні слов’яни, ч.02
Східні слов’яни вели осілий спосіб життя. Вирушаючи на поля, пасовища чи полювання, вони були практично самотні перед загонами хозар, печенігів, половців і угрів, що охороняли кочуючих співплемінників. Щоб убезпечити себе, слов’яни домовлялися із кочівниками про мирне співіснування. Як гарантія дотримання цих угод князі та повітові правителі віддавали кочівникам у заставу синів, і навпаки. Наприклад, гетьман України Богдан Хмельницький підписав угоду з кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ про військовий союз проти Польщі. Як гарантія Б. Хмельницький залишив хану свого сина Тимофія. Нерідко заручники у місцях свого перебування одружувалися. В результаті не тільки на вищому, а й на середньому рівні влади утворювалися змішані шлюби, зміцнюючи зв’язки між східними слов’янами, з одного боку, і хозарами, половцями, печенігами, уграми (угорцями) з іншого, утворюючи родинні та єдинокровні узи.
У двадцятих роках ХІІ ст. у Приазов’ї з’явилися кочівні орди татаро-монголів, які почали тіснити і знищувати половців, що встигли поріднитися з князями східних слов’ян. Наприклад, хан половців Котян був зятем Мстислава Мстиславовича «Завзятого», князя Галицько-Волинського. В 1222 половці масово шукали притулку від татаро-монголів на Руській Землі, стверджуючи: «Чінгісхан сьогодні зайняв наші землі, а завтра займе ваші». Тому Мстислав «Завзятий» зібрав у Києві раду руських князів і ухвалив рішення піти у квітні 1223 року руськими дружинами всіх князівств у похід на орди Чингісхана разом із дружинами половців.
Попереду руських дружин йшли дружини галичан, волинян та половців. Їхнім передовим загоном командував Мстислав «Завзятий». Микола Карамзін в «Історії держави Руської» так описує зіткнення руських дружин з татаро-монгольським військом. Передовий загін руських дружин 31 травня 1223 розташувався на правому березі Дніпра. До нього почав наближатися дозорний загін Чингісхана. «Почувши, що татарський загін наближається до дозорів руських, юний князь Данило Романович, будучи на тому боці річки, сів на коня і з деякими цікавими товаришами поскакав назустріч ворогу. Оглянувши це нове їм військо, вони повернулися з донесенням до Мстислава Галицького. Але повідомлення були не правдиві: легковажний юнак сказав, що татари -худі ратники і недостойні поваги; а воєвода, що прийшов із Галича з човнами, і звався Юрій Домаревич, запевняв, що ці вороги здаються досвідченими, знаючими і стріляють краще за половців».
Дружина галичан, волинян та половців переправилася на лівий берег Дніпра і розбили дозорний загін татаро-монголів під командуванням воєводи Гемябека. Бажаючи врятувати свого воєводу, татари заховали його в ямі. Проте Гемябек було знайдено і, за наказом Мстислава «Завзятого», страчено. Натхнені легкою перемогою над нечисленним дозорним загоном, дружини галичан, волинян та половців йшли дев’ять днів до річки Калки (притоку Кальміуса, що на території нині Донецької області України), де були зустрінуті основними силами військ Чингісхана під командуванням воєвод Джебе та Судебея. «…малодушні половці не витримали удару монголів; змішалися, втекли в тил; в безпам’ятному жаху кинулися на руських, зім’яли ряди їх і навіть віддалені загони, де два Мстислави, Київський і Чернігівський, ще не встигли підготовитись до битви: бо Мстислав Галицький, бажаючи один скористатися честю перемоги, не дав їм жодної можливості вступити в бій. Це надмірне славолюбство героя, знаменитого, занапастило наше військо: руські, через безлад, не могли встояти. Татари гнали руських до самого Дніпра, вбивши їх безліч, у тому числі шість князів… Земля Руська від початку свого не бачила такого лиха». М. Карамзін далі з гіркотою пише, що Мстислав «Завзятий», який врятувався втечею, «кинувся в туру, переплив через Дніпро і наказав винищити всі човни, щоб татари не могли за ним гнатися». Чингісхан переслідував розрізнене руське військо, доки не зустрів опір із боку кочівників у колишній Хазарії і повернув свої війська у Приазов’ї. Ця обставина відстрочила вторгнення Чингісхана в Руську Землю, але не скасувала його бажання помститися слов’янам.
В 1235 році бояри-тиверці Галицько-Волинського князівства повстали проти свого князя Данила Романовича, і він втік у рідну для нього Угорщину, де при королівському дворі пройшло його дитинство та юнацтво. За допомогою Угорщини він у 1237 році повернув собі княжий престол у Галичі та продовжив похід на Київ, де княжий престол займав смоленський князь Ростислав ІІІ Мстиславович. За допомогою угорських військ Данило Романович оволодів Києвом, полонив князя Ростислава та вивіз його до Угорщини. У цьому року орди хана Батия вторглися у Руську Землю, а 5 грудня 1240 року захопили Київ. Це стало початком занепаду держави Руська Земля, яку історики лише у другій половині ХІХ ст. почали називати Київська Русь. Російським історикам так зручніше було писати історію Русі, розділивши її на три періоди: період Новгородської Русі, період Київської Русі та період Московської Русі.
Після взяття Києва орди татаро-монголів опанували Галицько-Волинське князівством. Попутно розшукуючи князів, які очолювали у 1223 року російські дружини у поході проти татаро-монголів. Боячись помсти, князі Мстислав «Завзятий» та Данило Романович встигли втекти до Угорщини. У гонитві за ними, орди хана Батия 12 березня 1241 подолали Верецький перевал у Карпатах і вторглися в Угорщину і 11 квітня 1241 розгромили її армію. Угорському королеві Бейлі IV довелося рятуватися втечею до сусідньої Далмації. Два роки татаро-монольські орди під проводом воєвод Беджака та Шейбана шукали Мстислава «Завзятого», попутно грабуючи і спустошуючи Угорщину. Природно, першими від цієї навали постраждали мешканці південно-західних Карпат, білі хорвати, яких на той час уже називали рутенами, а нині – русини.
Лісиста та болотиста місцевість Угорщини перешкоджала використанню кінноти татаро-монгольських орд проти військ європейців, які встигли сховатися у кам’яних фортецях і звідти наносити несподівані контрудари. Так, обложений у фортеці Оломоуц гарнізон чехів і мораван під командуванням Ярослава 24 червня 1241 несподівано атакував татаро-монголів і вщент розгромив їх. Це була перша поразка Батия в Західній Європі. Воно стало приводом для ухвалення ним рішення повернути свої орди в степи Причорномор’я, Приазов’я та Поволжя і створити в гирлі Волги свою резиденцію.
Історики небезпідставно стверджують, що східні слов’яни бажали змінити владу варягів на владу татаро-монголів, оскільки загроза норманів з півночі змінилася загрозою тюркських племен, що кочували на землях колишньої Хазарії. Тільки Золота Орда спромоглася захистити східних слов’ян від несподіваних грабіжницьких вторгнень кочівників. Тому більшість удільних князів були згодні підкоритися Батию, який саджав їх на престоли удільних князів, і з їх допомогою керувати Руською Землею.
В 1245 році біля міста Ярославля відбулася битва за престол Галицько-Волинського князівства між Чернігівським князем Ростиславом Михайловичем та Данилом Романовичем. Чернігівський князь попросив допомоги у угорського короля Бейли IV, який у цьому суперництві підтримав Данила. В результаті престол Галицько-Волинського князівства дістався Данилові Романовичу. Щоб Ростислав не був в образі, Бейла IV одружив його зі своєю дочкою Ганною і дав їй у придане в жупі (окрузі) Земплін замок Фізер, що неподалік Лісни. Разом із замком віддав прилеглі до нього села Вишневе та Оріхове, які, як і вся жупа Земплін, були населені рутенами.
У 1246 році Данило Романович уклав з Угорщиною договір про співпрацю та військову допомогу терміном на 20 років. Як гарантія дотримання цього договору принцеса Констанца, дочка короля Угорщини, і Лев Данилович, син Данила Романовича, в 1247 стали чоловіком і дружиною. Як придане принцеса Ганна отримала від батька, короля Угорщини, великий маєток з прилеглими до нього селами, населеними рутенами. Нині це невелика частина Закарпатської області.
Зміцнюючи спорідненими узами свої кордони зі східними слов’янами, королі Угорщини не забували про те, як вольготно почуваються на Руській Землі татаро-монгольські орди. Щоб убезпечити себе від них, Угорщина будувала у Карпатах оборонні споруди. Історики стверджують, що руками рутенів Угорщини було збудовано «досить сильні вали. Високі вали обкладалися парканом та плахами. Стовпи та плахи були сплетені сильними джгутами, а перед валами викопували глибокі рови». У цих оборонних спорудах були ворота та спеціальні перелази, а охороняла їх прикордонна варта (spekulatores). Карпати своїм дрімучим лісом і хащами звели до мінімуму зв’язки рутенів Угорщини зі східними слов’янами Галичини, а збудованими на перевалах оборонними спорудами взагалі перервали їх.
В 1246 році Данило Романович теж пішов на Волгу з поклоном до хана Батия. Він пройшов там місячні «курси перепідготовки», і Батий узаконив його на престолі Галицько-Волинського князівства. За те, що він у своєму князівстві продовжив розпочату угорськими королями політику католицизму, Папа Римський у 1253 році коронував Данила Романовича королем (третім за рахунком) Галичини та Володимирії. Ставши королем, Данило Романович почав проводити незалежну від хана Батия політику та будувати замки, які були стратегічними оборонними фортецями. Це не влаштовувало хана Батия, і його орди у 1259 році увійшли до Галичини. Данило Романович врятувався втечею до Угорщини, де королем був його швагер. На вимогу хана Батия, Лев Данилович, син Данила Романовича, зруйнував замки, заприсягся бути його васалом і вступив на княжий престол Галицько-Волинського князівства, який займав до 1301 року.
У «Галичсько-Волинському літописі» записано, що у 1285 році хан Ногай та хан Телебуга, силами дружини Галицько-Волинського князівства, здійснили грабіжницький похід до Угорщини. Оскільки Лев Данилович ще не вилікував ногу і кульгав, то дружину очолили його брати Мстислав та Володимир. У цьому грабіжницькому поході брав участь неповнолітній Юрій, син Лева Даниловича. Хан Ногай з однією групою дружинників Лева Даниловича пішов на місто Прешов (нині Східна Словаччина), а хан Телебуга з іншою групою дружинників заблукали в дрімучих лісах Карпат і ледви повернулися. Бачимо що, «Галицько-Волинський літопис» фіксував навіть такі малозначущі для історії, але курйозні випадки. Він (літопис) зафіксував, що без санкції вождів татаро-монгольського ханства Галицько-Волинське князівство не мало права самостійно здійснювати походи проти сусідніх держав, якими були Угорщина та Польща, щоб не спровокувати війну та цим не втягнути до неї татаро-монгольського хана. Якби такі походи все ж таки відбулися, то, фіксуючи навіть курйози, літопис зафіксував би їх.
Проте українські псевдоісторики голослівно стверджують, що нібито в 1280 році Лев Данилович за Карпатами відвоював в Угорщині прикордонний регіон, населеним рутенами, і протягом 40 років ним керував наджупан Григорій. Цей міф спростовують такі незаперечні факти. Угорщина завжди була притулком для князів Галичини, а Лев Данилович був зятем короля Угорщини. Як у Чернігівського князя Ростислава Михайловича, так і у Галицько-Волинського князя Лева Даниловича дружини були дочками короля Угорщини. Король Угорщини дав своїм дочкам у посаг замки з прилеглими до них селами, населеними рутенами. Тому їхні чоловіки, ставши власниками посагу, мали право призначати керуючих цими маєтками. Не дивно, що Лев Данилович призначив керівником свого маєтку в Угорщині Григорія. Однак Григорій, будучи іноземцем і тільки керуючим маєтку, не міг бути наджупаном (главою одного з 74 округів Угорщини), оскільки наджупан був представником королівської влади, а заодно прокурором і суддею в жупі, йому підкорялися гарнізони угорської армії, що знаходилися в жупі.
Історія Великої України, що створюється псевдоісториками, не може бути такою без звеличувальних міфів і фальсифікацій. Одним із найбільш характерних міфів є «український князь» Гедемін Теодор Коріатович, якого міфологи називають Федором Корятовичем та «князем Подільським». За їх твердженням, Подільський князь Федір Коріатович нібито на чолі 40-тисячного українського війська відступив із Поділля до Угорщини і назавжди зупинився з цією армадою біля міста Мукачева. Проте історія не знає такого масового переселення зі східнослов’янських земель до Угорщини, тим паче під проводом Федора Корятовича. Водночас відомо, що у 1556 році Гетьман України Наливайко зі своїм 20-тисячним військом пройшов східною частиною нинішньої України та назавжди звільнив Лівобережжя від Польщі. Важко уявити, щоб 40-тисячна армія, воїни якої наприкінці XIV ст. залишили своїх дітей, батьків, дружин, на чолі з литовцем назавжди втекли до неслов’янської Угорщини. До того ж на той час у Поділля проживало менше 30 тисяч осіб, включаючи і дітей. Припустимо, що 40-тисячна армія в Поділлі все ж таки була, перейшла через Карпати до Угорщини і зупинилася біля міста Мукачева. Однак у Мукачівській домінії, за переписом населення Угорщини 1846 року, налічувалося всього лише 145 населених пунктів, в яких проживало всього 3739 осіб. Куди ж поділася 40-тисячна армія Подольського князівства, що зупинилася в Мукачівській домінії, українські міфологи не вважають за потрібне пояснити.
Історії відомо, що бояри Галичини проголосили своїм князем Любартом (Дмитрієм), сином князя Великого Литовського князівства Гедеміна. У питомого князя на ім’я Коріат, вихідця з правлячої династії Гедемінів, було четверо синів: Юрій, Олександр, Костянтин та Федір (Теодор). Вигнавши 1362 року з Поділля татар, Ольгерд (1345-1377), Великий князь Литовський, який був братом Коріату, призначив удільним князем Подільським спочатку Юрія, потім (у послідовності) Олександра, Костянтина і Федора.
Вони заклали в Подільському князівстві міста-замки Великого Литовського князівства: Кам’янець-Подільський, Смотрич, Бакоту та ін. У 1370 році Галичина увійшла до складу Угорщини, що була союзницею Великого Литовського князівства.
Тому в 1372-1378 та 1385-1387 роках Галичиною керував герцог Володимир Орольський, ставленик Угорщини. У 1387 році Галичина та Холмщина остаточно перейшли у володіння Польщі. Після об’єднання з Польщею Велике Литовське князівство при Гедеміні Вітовту (Вітаутас) охоплювало південно-західну частину нинішньої України з Києвом включно. Між Федором Коріатовичем та Вітовтом виник конфлікт. Тому Вітовт у 1393 заарештував Федора і відправив його відбувати покарання у Вільнюс. За допомогою впливових родичів Ф. Коріатовичу вдалося втекти до Угорщини.
Король Угорщини Сигізмунд у 1396 році нагородив Гедеміна Теодора Коріатовича Мукачівською (біля м. Мукачева) та Маковецькою (біля м. Бардіїв Східної Словаччини) домініями, тобто королівськими маєтками та прилеглими до них поселеннями рутенів. Одночасно призначив Ф.Коріатовича жупаном Мукачівським. Оскільки Гедемінас Теодор Коріатович мав у рутенів авторитет, вони називали його на ім’я та по батькові – Федір Корятович. З цим ім’ям він і увійшов в історію рутенів, яких нині називають «русини».
Петро Годьмаш
Попередні розділи читайте:
Східні слов’яни Київської Русі, ч.1
Велика Моравія – перша держава слов’ян, ч.01
