Білі хорвати та східні слов’яни
У попередньому розділі було сказано, що одна частина угорських племен під тиском печенігів пішла в Паннонію і там влаштувалася, а інша продовжувала кочувати в Хазарін і зупинилася біля Києва. За договором з князями Руської Землі, сім племен угрів з Хазарії, насилу подолавши Карпати, теж переселилися в Паннонію.
У «Повісті временних літ» про це написано: «І прийшовши зі сходу кинулися через високі гори, які прозвалися Угорськими, і стали воювати проти волохів і слов’ян, що жили там… А після угри прогнали волохів, успадкували ту землю і оселилися зі слов’янами, підкоривши їх собі; з того часу прозвалася земля Угорська. І стали воювати угри проти греків, і полонили землю Фракійську та Македонську аж до Солуні, і стали воювати проти мораван та чехів».
Оскільки білі хорвати, словаки, чехи та інші слов’янські народності, що влаштувалися на заході від Карпат, до цього часу були у складі Великої Моравії, то вони в «Повісті минулих літ» названі спільним для великоморавської групи слов’ян словом «слов’яни», а волохи – жителі давньоримської провінції, згодом усвідомили себе румунами.
Угорський літопис «Дії угорців» Аноніма (Повша, писаря угорського короля Бейли IV) написаний у 1147 – 1152 роках. У ньому зазначено, що, подолавши 898 року Рутенські (Нестором – Угорські) гори, тобто Карпати, угри зупинилися на березі річки Латориця, де нині розташоване місто Мукачево.
Після дуже стомлюючого переходу Карпат, угри там відпочивали 40 днів. До них з боку міста Гунг (нині Ужгород) наближалися невеликі групи вершників і без конфліктів поверталися. Тому угри (угорці) безперешкодно підійшли до міста Гунг, щоб взяти його. Як тільки розташувалися табором навколо його огорож, начальник фортеці Лаборець, якого називали своєю мовою Дукою, утік у фортецю Земплін (нині місто в Словаччині – примітка.), переслідуване воїнами угорського князя, які зловили його біля однієї річки, на місці повісили, і з того дня ця річка називається Лаборець.
На четвертий день Алмош скликав нараду і склав присягу від усіх людей, а свого сина Арпада ще за свого життя проголосив князем і повелителем».
Літописець у «Діях угорців» мовчить про те, що у переслідуванні Лаборця брав участь князь і король угорців Алмош. Наздогнані біля річки Свіржава, дружинники Лаборця хоробро захищалися, а Алмоша було тяжко поранено в ногу. Але сили були рівними. Угри полонених і поранених білих хорватів біля річки Свіржава вбили, а Лаборця, який сповідував християнство, розіп’яли на хресті. На честь своїх героїв білі хорвати перейменували річку Свіржаву на Лаборець. Алмош невдовзі помер від гангрени, встигнувши передати владу Арпаду.
Далі в літописі «Дії угорців» записано: «після Різдва Христового відправив князь Арпад свої війська в похід і забрав всю землю, що лежить між річкою Тиса і Бодрог до Угоча разом з усіма жителями, оточив фортецю Боржава, яку на третій день взяв, зруйнував її. стіни, а воїнів (болгарського – авт.) царя Салана (Симеона – авт.), яких там знайшов, наказав у ланцюгах відвести у фортецю Гунг… Салан, не наважившись чинити опір, направив лише своїх послів – за болгарським звичаєм тільки погрожував і глузливо величав Арпада князем Гунгарії».
Отже, південна частина території білих хорватів, названих у «Дії угорців» рутенами, в 889 році була до річки Латориця у складі Болгарії, а на схід від Латориці – у складі Великої Моравії. Тому Салан утік від угрів у бік своєї фортеці Боржава, тобто. у глибину Болгарії, а князь та воєвода білих хорватів Лаборець утік у протилежний бік – у глибину своєї країни під назвою Велика Моравія.
Влаштувавшись з дозволу князів Великої Моравії на її околицях, угри мали велике бажання оволодіти Великою Моравією. У 900 році вони почали вторгатися в основні землі Великої Моравії та розоряли їх. Швидкість переміщення та стрімкість їхньої кінноти були величезною перевагою проти осілих слов’ян. У 907 році угри підкорили майже всю Велику Моравію. Натхнені легкою перемогою над мирними слов’янами, угри (угорці) в 933 напали на германців, але були розбиті. Зібравшись із силами, вони в 955 році знову напали на німців, які під проводом цесаря Оттона I вщент розбили угрів. Для зміцнення союзу з германцями проти угрів чеський князь Болеслав II прийняв католицизм, внаслідок чого Папа Римський зробив його королем Чехії. В результаті угри припинили набіги на сусідів, що об’єдналися проти них, і зосередилися на облаштуванні своєї національної держави на землях підкореної ними Великої Моравії.
З того часу європейці, за уграми, білих хорватів почали називати рутенами (ruthen, mthenum). У Гільдейгеймських анналах (монастирській хроніці) за 1031 записано: «Емеріха, сина угорського короля Стефана, який був князем рутенів, під час полювання розірвав дикий кабан, і він помер у муках».
Влаштувавшись серед слов’ян Великої Моравії, які сповідували православ’я, угри також прийняли християнство візантійського обряду. Але невдовзі їхні вожді побачили перевагу католицизму, який сприяв покращенню взаємин із сусідніми державами, які сповідували (крім Болгарії) цю віру. Тому Стефан I (до коронування – Вайк), верховний князь і король угрів, оголосив католицизм державною релігією, внаслідок чого отримав із рук Папи Римського королівську корону і став першим королем Угорщини. Однак після його смерті між угорцями, які побажали й надалі сповідувати православ’я, і тими, що віддавали перевагу католицизму, почалася війна. Перші програли, оскільки проти них виступила королева Гізелла II, сестра німецького цісаря Оттона I, який підтримав її у війні проти православних. Сини Стефана I, Арпад (Андрій), Лоці (Василь) та Леон (Леонтій), прихильники християнства візантійського обряду, втекли до Києва. Там Арпад одружився з Агмундою (Анастасією), донькою Великого князя Київського Ярослава «Мудрого».
Гоніння та переслідування православних священиків Великої Моравії – Горазда, Наума, Сави, Ангелара, Клима (Климента) та інших – змусило їх емігрувати до Болгарії та Руської Землі, щоб поширювати в них християнство візантійського обряду.
Польський історіограф В. Абрагам стверджує, що із зайнятих уграми земель до Києва приходили процесії віруючих рутенів, 981 року навіть брали участь у хрещенні киян Володимиром, князем Руської Землі. У 1907 році у Львові було видано «Історії російської церкви» Є. Голубинського, в якій зазначено, що князь Ярослав «Мудрий» у 1051 році затвердив митрополитом Київським і всієї Землі Руської рутена Іларіона, який першим викопав собі печеру в нинішньому лабіринті. лаври.
В 1072 Великий князь Ізяслав I затвердив митрополитом Київським і всієї Руської Землі рутена Георгія. У Лаврентіївському та Іпатіївському літописах записано, що Ізяслав II Мстиславович, потомственний князь Володимиро-Волинський, став Великим князем Київським, на честь святого Пантелеймона 27 червня 1147 затвердив митрополитом Київським і всієї Руської Землі рутена Климента. У літописі записано так: «затвердив митрополита Клима, калугера рутена особину з сімома єпископами, місяця липня о 27 на згадку про св. Пантелеймона».
Українським псевдоісторикам не подобаються викладені вище факти, і вони стверджують таке. Оскільки учні Кирила та Мефодія поширювали в Болгарії християнство слов’янською мовою, то Кирило та Мефодій перші богослужбові книги нібито перекладали з грецької на болгарську мову. Хоча достовірно відомо, що, починаючи з весни 863 року, Кирило та Мефодій перекладали богослужбові книги з грецької на слов’янську мову у Великій Моравії, а точніше – на території Західних Хорватів, що входили до її складу. Достеменно відомо, спочатку Велика Моравія прийняла християнство візантійського обряду. Потім християнство теж візантійського обряду прийняла тюркомовна Болгарія, оголосивши у зв’язку з цим слов’янську мову державною. Отже, перші богослужбові книги слов’янською мовою були написані Кирилом і Мефодієм для західних хорватів Великої Моравії. Не витримує критики твердження псевдоісториків про те, що перші богослужбові книги слов’янською мовою написані давньоцерковнослов’янською мовою. Адже слов’янських церков на той час просто не було. Перші слов’янські церкви, круглі у плані споруди, а тому названі ротондами («ротонда» від італійської буквально «кругла») почали будувати у Великій Моравії Кирило та Мефодій та їхні учні. До вцілілих ротондів згодом були прибудовані церкви сучасної форми. Нині одна з ротонд із прибудованою до неї церквою готичного стилю знаходиться у мікрорайоні Горяни міста Ужгорода, а інша – у селі Дехтиця, що біля міста Трнава Республіки Словаччина.
Забігаючи наперед, відзначимо, що не бажали прийняти католицизм рутени, тобто. білі хорвати, які до того ж розповсюджували християнство візантійського обряду в Болгарії, Македонії та на схід від Карпат, вважалися ворогами Угорщини та католицизму взагалі. Розлючений з цієї причини кардинал Марк у грамоті за 1340 вимагав від короля Угорщини Матяша Гудані, прозваного «Корвін», «винищити рутенів в попіл як єретиків» (praefastos hereticos Ruthenos reducendi aut). Тобто знищити історично сформовану мовну, територіальну і культурну слов’янську народність білі хорвати, перейменованих у «рутени». Слід зазначити, що формування народностей у Європі належить до періоду консолідації племінних спілок, а період феодалізму консолідація народностей завершилася освітою націй.
На прохання бояр-тиверців, в 1200 на престол удільного Галицького князівства Російської Землі був призначений Роман Мстиславович, правнук Володимира «Мономаха». Однак Роман Мстиславович не став сліпо підкорятися вимогам бояр і вони підняли проти нього бунт, який був придушений. Щоб згуртувати довкола себе та у своєї дружини народ, Роман Мстиславович постійно воював із Польщею та у 1205 році загинув у бою. Озлоблені проти нього бояри-тиверці вигнали з Галицького князівства дружину Романа Мстиславовича разом із синами – чотирирічним Данилком і дворічним Васильком. Вони знайшли притулок у сусідньому Волинському князівстві. Побоюючись, що, ставши дорослими, Данилко та Василько претендуватимуть на княжий престол, бояри-тиверці послали до Волинського князя послів з ультиматумом: «Знищимо ваше місто, якщо не віддасте нам Романовичів». Тож дружині Романа Мстиславовича з малолітніми його синами довелося шукати притулку в Угорщині.
Відомий український історик Михайло Грушевський у 20-х роках XX ст. писав, що в цей період вся влада в Галицько-Волинському князівстві сконцентрувалася в руках місцевих бояр-тиверців, які мали свої дружини і «за допомогою чиновників, що їх утримували, мали в регіонах значний вплив на народ». Професор Українського вільного університету у Празі Р. Лащенко, колишній член Верховної слідчої комісії Української Народної Республіки (1918–1919), у 30-х роках XX ст. стверджував, що бояри домоглися від Києва поступок: самі вибирали собі князя, а Великому князю Київському залишалося затверджувати їхній вибір. «Подібного володарювання боярського прошарку ми не знаходимо в жодній із земель руських… Впливи народу, що проявлялися у вічі, відсувалися на задній план, а потім зовсім зникали через боярську олігархію», – стверджував Р. Лащенко.
Повторимося, що великий князь Руської Землі Ярослав «Мудрий» на прохання бояр-тиверців призначив на престол Галицько-Волинського князівства трьох синів Чернігівського князя Ігоря Святославовича – Бориса, Ростислава та Володимира. Бояри сподівалися, що їм вдасться протиставити один одному братів і в їхній усобиці проводити свої рішення. Проте Борис, Ростислав та Володимир не пішли на поводу у бояр, а неслухняних суворо карали. В результаті бояри-тиверці організували змову. Вони схопили і стратили Бориса та Ростислава, а Володимиру вдалося втекти до Угорщини. Для наведення у Галичині порядку Ярослав «Мудрий» призначив Галицько-Волинським князем свого зятя Арпада (Андрія), тобто, сина короля Угорщини.
Щоб Арпад міг зайняти княжий престол, Ярослав Мудрий попросив угорського короля Коломана ввести в Галичину свої війська і допомогти Арпаду зміцнитися на княжому престолі. У складі угорських експедиційних військ було чимало рутенів (білих хорватів) Угорщини, які одночасно були перекладачами між угорцями та місцевими слов’янами.
Призначення Арпада князем стало приводом об’єднання бояр-тиверцев проти Великого князя Київського. Тому Ярославу «Мудрому» довелося замість Арпада знову призначити князем Володимира Ігоровича, який втік в Угорщину. Однак Володимиру невдовзі знову довелося рятуватися від бояр-тиверців втечею до Угорщини. Щоб утримати Галичину у своєму володінні, Великий Київський князь попросив допомоги угорського короля Бейли III, який зі своїм військом увійшов до Галича і відновив Володимира на княжому престолі.
Після смерті князя Володимира Святославовича Великий князь Київський призначив Галицько-Волинським князем 15-річного Данила Романовича. Передбачаючи, що йому чинитимуть опір бояри-тиверці, Великий князь Київський попросив Арпада, що вже був королем Угорщини, не тільки звести юного Данила на княжий престол Галицько-Волинського князівства, а й за допомогою угорського війська допомогти Данилові втриматися на престолі. Тому Арпад автоматично став регентом неповнолітнього князя Данила Романовича, а фактично – правителем Галицько-Волинського князівства.
Будучи римо-католиком, своє становище Арпад використовував для запровадження у Галицько-Волинському князівстві римо-католицького християнства. За це Папа Римський коронував Арпада королем Галичини та Ладомерії, тобто. Володимирії (Rex Galiciae та Ladomeriae). Отже король Угорщини Арпад одночасно став першим королем Галицько-Волинського князівства. Однак йому не вдалося втримати неповнолітнього Данила Романовича на княжому престолі, і Київ призначив на цей княжий престол Коломана, сина Арпада, одруженого з Євфимією, донькою Великого князя Київського Володимира «Мономаха».
Залишивши угорське військо у підпорядкуванні Коломана, Арпад разом із Данилком повернулися до Угорщини. Започатковану Арпадом роботу з переведення християн Галицько-Волинського князівства в римо-католики продовжив Коломан, за що Папа Римський у 1215 році його також коронував королем Галичини та Ладомерії.
Далі буде…
Петро Годьмаш
Попередні розділи читайте:
Східні слов’яни Київської Русі, ч.1
