Еліта Закарпаття. Чи є вона? Ч.2. (Підкарпатська Русь.1919-1939 роки)

Довгий час, наш край був тільки частиною Угорського королівства. Це була «Земля без імені», як писав чеський письменник Іван Ольбрахт на початку 20 століття. І тільки в 1918-1920 роках угорська «територія русинів на південь від Карпат» (так наш край був названий в Сен-Жерменському договорі, який був підписаний європейськими країнами 10 вересня 1919 року), коли опинилась у складі Першої Чехословацької республіки, отримала назву «Підкарпатська Русь».

Наш край, як складова частина Чехословаччини отримав автономію. Правда, до 1938 року ця автономія була тільки «папері».

Перебування нашого краю в складі Чехословацької республіки  ознаменувався  бурхливим розвитком політичного, освітнього, культурного та спортивного життя Підкарпатської Русі.

Першим і яскравим представником політичної еліти був Георгій Жаткович, державоутворницька роль якого майже не оцінена в Україні і нашому краї. Тільки в Мукачеві та Ужгороді є вулиці Жатковича Григорія і, здається, все.

Хто такий Григорій Жаткович?

Григорій Жаткович народився 20 грудня 1886 року  в селі Голубине, що на Свалявщині. У п’ятирічному віці з батьками переселився до США. Закінчив юридичний факультет Пенсільванського університету у Філадельфії. Григорій Жаткович, як голова  Американської народної ради угрорусинів, у 1918 році вів активні переговори з Президентом США Вудро Вільсоном та майбутнім президентом Чехословаччини Томашем Масариком про входження угорської території «русинів на південь від Карпат» в склад Першої Чехословацької республіки. Один з ініціаторів проведення в листопаді 1918 року  плебісциту серед своїх американських земляків, у ході якого вони більшістю голосів (67%) висловилися за приєднання  краю  до Чехословацької Республіки.

Це був перший етап боротьби за  приєднання краю Чехословаччини. Далі була конференція в Парижі, в якій активно приймала участь і делегація американських русинів, яку очолював Григорій Жаткович. Активна позиція русинської делегації досягла своєї мети. Конференція прийняла пропозиції русинської делегації про приєднання нашого краю до Чехословаччини. З позицією американських русинів було ознайомлено й провідних політичних діячів в Празі та Братіславі. В Ужгороді Жаткович сприяв  організації Руського клубу та прийняттю рішення Центральною народною радою 8 травня 1919 року про приєднання краю до Чехословаччини на правах автономії.

У серпні 1919 року був призначений чехословацькою владою головою першого автономного уряду Підкарпатської Русі (Директорії Підкарпатської Русі), а 5 травня 1920 року президент Чехословаччини Томаш Масарик Григорія Жатковича призначив першим губернатором краю.

Практично вся діяльність Жатковича на посаді голови Директорія та губернатора була направлена на надання автономії краю та приєднання до нього Пряшівщини, а також участь русинів у виборах до парламенту,  як це й передбачалося Головним Статутом (Конституцією) Підкарпатської Русі. Чехословацький уряд відмовляв Жатковичу, мотивуючи свою відмову тим, що край дуже відсталий в економічному та соціальному плані, відсутністю місцевих управлінських кадрів та політичних партій та  громадських організацій.

Губернатором Жаткович був не довго. В березні 1921 року склав повноваження губернатора в знак протесту проти непослідовної політики Праги відносно надання реальної автономії.

На жаль, і в сімейному плані, життя Жатковича в Ужгороді теж було невдалим. 24 червня 1921 року померла його трирічна донька Іоанна, яка похована в Ужгороді на Кальварії.

Невдала політична кар’єра, сімейна драма спонукали Григорія Жатковича покинути Підкарпатську Русь і повернути в США, де він зайнявся знову адвокатською практикою та журналістикою.

Більше Григорій Жаткович в наш край не приїзжав, навіть, на могилу доньки.

Заслуги Григорія Жатковича, першого представника політичної еліти нашого краю в тому, щоб  «Земля без імені» стала  Підкарпатською Русю – велика, якщо не вирішальна. В перше, русини на південь від Карпат відчули себе народом і отримали автономію та увійшли у склад Чехословаччини,  найбільш демократичної слов’янської держави Європи.

Не було б Григорія Жатковича, то чи була б Карпатська Україна?

Серед місцевої корінної політичної еліти, як ми вже писали, стала швидкими темпами формуватися в Підкарпатській Русі, варто виділити і Августина Волошина, вчителя фізики, греко-католицького священника, який  і на першому етапі своєї політичної кар’єри – лідер русинів, а потім Президент Карпатської України.

Що ми знаємо про протирічливу політичну фігуру Августина Волошина?

Протирічливість Августина Волошина визначаються його характером, амбітністю та тими швидкоплинними політичними процесами які відбувалися на протязі 1919-1939 роках у Підкарпатській Русі та світі: закінчення Першої світової війни, територіальний переділ Європи, створення нових держав в Європі, створення Підкарпатської Русі, початок Другої світової війни, окупація значної території Європи гітлерівською Німеччиною, проголошення незалежності Карпатської України. Всі ці події пройшли «червоною стрічкою» через політичне і громадське життя Волошина.

Августин Волошин, який був старший майже Жатковича майже на десять років, на початку створення Підкарпатської Русі вже мав певні політичні погляди.

Народився Августин Волошин 17 березня 1874 року в селі Келечин Воловського округу (зараз це Міжгірський район Закарпатської області) в сім’ї священника. Навчався: в гімназії (Ужгород), на теологічному факультеті Будапештського університету, у Вищій педагогічній школі в Будапешті. Мав диплом вчителя математики та фізики горожанської школи. В 1897 році був висвячений у священники і став капеланом церкви в Ужгороді-Цегельні. Тривалий час працював професором Ужгородської вчительської семінарії (1900–17), а згодом її директором (1917–38).

Десь до 1930 року Августин Волошин продовжував просвітницькі традиції Олександра Духновича. Видав біля 42 книг з русинської граматики, з психології, педагогіки: “Методическая грамматика карпаторусского языка для народных школ” (1899), “Читанка для угро-русской молодежи” (1900), “Азбука” (1904), “О письменном язиці Подкарпатських русинов” (1920), “История педагогики для учительских семинарий” (1923), “О соціяльном вихованню” (1924).

Під впливом галичан-емігрантів патріотична прорусинська орієнтація Августина Волошина почала поступово ставати проукраїнською. Появляються його книги написані на українській мові: “Коротка історія педагогіки для учительських семінарій” (1931), “Педагогічна психологія”, “Логіка”, “Методика народно-шкільного навчання” (всі – 1935), “Коротка історія психології” (1937), “Педагогічна методологія. Методологія навчання” (кн. 1, 1943) тощо.

Августин Волошин зарекомендував себе професійним журналістом-видавцем. На протязі 15 років видавав науково-популярну русинську газету «Наука» (1903-1918) та багато інших русинських та українських газет та журналів.

Августин Волошин займався і підприємницькою діяльністю. Був серед ініціаторів створення Підкарпатського банку, низки фабрик та кооперативів.

Не забував Волошин і про регіональну політику, він був лідером серед регіональних політиків прочехословацької орієнтації. Був організатором і керівником Народно-християнької партії (1922–1939), обирався від неї послом чехословацького парламенту (1925–1929), займав посаду державного секретаря в уряді Андрія Бродія. Правда, всього два тижні (11– 26 жовтня 1938). 26 жовтня 1938 чехословацький уряд призначив його прем’єр-міністром автономного уряду Підкарпатської Русі. Під час виборів до Сойму  Підкарпатської Русі (Карпатської України) 12 лютого 1939 року обраний послом, 14 березня 1939 проголосив незалежність Карпатської України, що була ратифікована Соймом 15 березня 1939 року.  На одному із засідань Сойму його обрано президентом. Правда, президентом Августин Волошин був всього один день.

Після окупації краю військами гортиської Угорщини в. разом із окремими членами свого уряду змушений був залишити м. Хуст і 16 березня 1939 року опинився в м. Сігет (Румунія). Після закордонних митарств осів у вже окупованій Празі. Працював професором та потім і ректором Українського вільного університету.

Після визволення Праги радянськими військами, а точніше, 21 травня 1945 року співробітники «Смершу» вивезли Августина Волошина в Москву і помістили в Лефортовську в’язницю. Помер у Бутирській в’язниці.

За президенства Віктора Ющенка 15 березня 2002 року Указом Президента України за визначну особисту роль у боротьбі за утвердження української державності Августину Волошину було посмертно присвоєно звання Героя України.

Трагічність долі нашого краю на зломі різних історичних подій тісно переплелась з самою  харизматичною особистістю та видатним політичними, громадським та освітнім діячем Підкарпатської Русі – Карпатської України Августином Волошином.

Августин Волошин перший і останній Президент «одноденної» держави.

Якось стороною від наукової і просвітницької ролі в розвитку нашого краю проходить Іван Гарайда. Правда, він дещо не вписується у формат цієї частини моєї публікації про еліту Закарпаття, тому що його діяльність, в основному, пов’язана з періодом окупації Підкарпатської Русі Угорщиною (1939-1944 роки).

Іван Гарайда народився 29 січня 1905 року в селі Зарічово, що на Перечинщині, в родині директора сільської школи Андрія Гарайди. В цьому ж селі 43 роки директором церковної школи працював його дід по матері — Іван Торма, матір та дядько якого також займалися богослужінням.

В 1928 році закінчив юридичний факультет Будапештського університету; в 1934 році — філологічне відділення Краківського університету, також навчався на філософському факультеті Печського університету. У 1934—1939 роках викладав угорську мову в Краківському університеті.

Після окупації Польщі німецькими військами переїзджає  в Ужгород, який тоді вже був окупований Угорщиною.

Іван Гарайда став засновником та виконавчим директором своєрідної «русинської академії наук» – науково-освітнього товариства – «Підкарпатське товариство наук» (листопад 1940 – жовтень 1944), яке відіграло велику роль в популяризації та розвитку науки серед освіченої русинської молоді. Іван Гарайда редагує декілька просвітницьких часописів: «Зоря-Hajnal»,  «Руська молодь», «Літературна неділя», серії «Літературно-наукова бібліотека» та «Народна бібліотека».

У листопаді 1944 року, після приходу в Підкарпатську Русь радянської армії, Івана Гарайду було заарештовано службою радянської військової контррозвідки «СМЕРШ» за звинуваченням в антирадянській пропаганді, але до суду справа не дійшла.13 грудня 1944 року помер.

Період входження Підкарпатської Русі в склад Чехословаччини ознаменувався тотальною ліквідацією безграмотності русинів. Але була одна проблема. Не існувало єдиної уніфікованої граматики для русинських шкіл краю. Викладали на російській, українських та якомусь незрозумілому суржику різних слов’янських мов.

Івану Гарайду, як вченого і філолога весь час  непокоїв той факт, що підкарпатські русини не мали загальновживаної граматики, єдиної для простого люду та інтелігенції.

28 лютого 1941 року у Будапешті відбулося засідання мовної комісії Підкарпатського товариства наук, рішенням якого були ухвалені основні положення майбутньої «Граматики руського язика» створеної на живомовній основі. Гарайда хотів створити універсальну граматику, яка б стандартизувала розмовну мову та публікації на її основі книг та газет і щоб народ міг розуміти таку «писану» мову.

У своїй «Граматиці» Іван Гарайда поєднав народно-діалектичну мову з історичним правописом. Це була перша спроба створити літературну мову підкарпатських русинів.

Літературна мова, яка була запропонована науковцем, стала стандартом для цілої низки наукових, белетристичних публікацій, та видань для дітей, що побачили світ на Підкарпатській Русі протягом Другої світової війни. Незважаючи на несхвальне ставлення угорського уряду до вживання русинської мови, кілька авторів цього періоду, в тому числі представники нового покоління гімназистів, продовжували публікуватися цією мовою.

На жаль, все змінилося, після входження Підкарпатської Русі, як Закарпатська область, у склад УРСР. Русинська літературна мова була заборонена, книги, періодичні видання були знищені. Ось що писав  про ці часи відомий громадський діяч отець Стефан Бендас: «Я був свідком того, як відповідна комісія відібрала всю русинську і “антирадянську” літературу, газети й журнали та винесли в єпископський парк (туди де тепер збудовано лабораторію УжНУ), в наслідок чого зібралася кілька-кубометрова купа, яку облили бензином і підпалили … Я стояв на вулиці, і в мене по обличчю текли сльози … З почуттям глибокого болю в серце, я дивився як нова влада знищує нашу русинську літературу, нашу культурну спадщину …»

На щастя, «Граматика руського язика» Івани Гарайди не вмерла. Його граматикою видається русинська Вікіпедія, найактивнішим користувачем якої є Ігор Керча.

Ми назвали трьох представників політичної та просвітницької еліти нашого краю періоду Першої Чехословацької республіки. Але цей період для нашого краю ознаменувався і появою еліти у сфері медицини, яскравим представником якої був

«народний доктор»  Олександр Фединець.

Народився Олександр Фединець у селі Великий Раковець, що на Іршавщині, в незаможній сільській родині 13 червня 1897 року і прожив довгих і активних 90 років, не доживши до свого ювілею два місяці.

Батьки приклали максимум зусиль, щоб їх допитливий і розумний Шандорик вчився в Ужгородській гімназії, яку блискуче закінчив. А далі – фронти Першої світової війни. Тяжке поранення у Трансильванії а потім медичний факультет Будапештського університету, а далі Карловий університет у Празі. В університеті Шандора захопила хірургія.  Тут він зустрів чудових наставників – терапевта Йозефа Томайєра, професора хірургії Кукулу. А згодом, під час стажування в Братиславі, доля подарувала йому можливість пліч-о-пліч працювати поряд із засновником чехословацької хірургії професором Станіславом Костліви. Роки роботи з професором Костліви (1928–1932) стали найголовнішими його практичними університетами. Проте туга за рідним краєм, біль Верховини не давали молодому доктору спокою, і в 1936 році він повернувся додому уже назавжди, якщо не зважати на його часті відлучення на стажування у найкращі клініки Європи. Олександр Фединець побував у Франції, Німеччині, Швейцарії, Австрії. Коли нарешті опинився на Батьківщині, йому довірили очолити хірургічне відділення Мукачівської міської лікарні.

Хірургія – його любов, його покликання, але був він універсальним лікарем.  Олександр Фединець часто говорив: «До болю хворих звикнути не можна – їх треба лікувати.»

Олександр Фединець здобував славу одного з найкращих хірургів не лише в Підкарпатській Русі, але й у Середній Європі. До Мукачівської лікарні приїздили хворі з Чехословаччини, Польщі, Угорщини, Румунії і навіть з Італії та Франції. Слава про доктора линула далеко, а він тим часом скромно робив свою справу: не лише оперував, а й вивчав найпоширеніші на Верховині недуги та їх причини, при цьому всіляко допомагав хворим.

У 30-ті роки минулого століття Підкарпатська Русь було горезвісним, відомим на всю Європу місцем, де лютували жахливі епідемії висипного і черевного тифу, туберкульозу, зоба. У багатьох районах половина новонароджених не доживали до року. Середня тривалість життя була дуже низькою. Не витримала тягаря злиднів і дорога мамка молодого доктора – звістка про її передчасну смерть застала Олександра ще під час навчання у Празі. Уже тоді Олександр Фединець не лише як медик, а й як громадянин розумів: більшість із цих захворювань – соціальні. І хірург Фединець зі своїми колегами Литовим, Одарченком, Ясеницьким, Мейсарошем почали атаку на зоб. Та Олександр Фединець був лікарем-універсалом. Йому підвладні операції на черевній порожнині, легенях, він рятував людей, які постраждали від найскладніших травм і нещасних випадків, робив урологічні оперативні втручання. А ще він – унікум: йому доводилося тримати на долонях… серце. Про ту, першу операцію вже складають легенди: він визволяв серце від панцира, який не давав жити юнакові…

Олександр Фединець – це не просто представник еліти нашого краю періоду Підкарпатської Русі, це наша легенда. Шоні бачія знали в Підкарпатті, а потім і в Закарпатті, практично, всі. Дуже часто Фединець був останньою надією для хворого.

В другій нашій публікації про еліту Закарпаття ми згадали, як і у попередній публікації, тільки про чотирьох представників регіональної еліти. Але й цього достатньо щоб зробити висновок: В історичній перспективі народ пам’ятає тільки тих представників еліти, які працювали і працюють безкорисливо для свого народу. Не була винятком і регіональна еліта Підкарпатської Русі.

В третій частині розкажемо про регіональну еліти радянського періоду, коли Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю Української Радянської соціалістичної республіки.

Олексій Фазекош,

голова Ради Закарпатської області,

кандидат юридичних наук

Початок можна прочитати за посиланням:

Еліта Закарпаття. Чи є вона? Ч.1(Культурно-просвітницька еліта 18-19 ст.)