Цей день в історії: Смерть Вінстона Черчілля
24 січня 1965 року на 91-у році життя у Лондоні помер сер Вінстон Черчилль, британський державний діяч, дворазовий прем’єр-міністр, лауреат Нобелівської премії в галузі літератури. Розпорядженням королеви Єлизавети II його похорони стали подією державної ваги, за якою в прямому ефірі спостерігала третина мільярда телеглядачів по всьому світу.
Час свого другого прем’єрства 77-літній Вінстон Черчилль присвятив відновленню «особливих відносин», як він їх називав, зі Сполученими Штатами, куди здійснив чотири офіційні візити. На початку 1952 року його вдруге вразив інсульт, на кілька місяців позбавивши здатності зв’язно розмовляти. Однак у відставку він йти відмовився, переживши й не дуже прихильного до нього короля Георга VI та свого останнього партнера по «Великій трійці» Йосифа Сталіна і став свідком як Великобританія третьою з держав світу провела ядерні випробування.
Проте невдача британської політики в Єгипті, де була повалена монархія, і напружені стосунки з новим президентом США Двайтом Ейзенхауером знову змусили політичний істеблішмент заговорити про відставку Черчилля. Та і на цей раз він, паралізований на один бік внаслідок третього інсульту в червні 1953 року, продовжив головувати на засіданнях уряду, приховуючи від усіх свою недугу, а коли за тиждень зміг піднятись з інвалідного крісла, то пожартував, що новина про це «могла б витіснити зі сторінок газет репортажі про суд над серійним убивцею Джоном Крісті».
Того ж року Черчилль став лицарем ордена Підв’язки, лауреатом Нобелівської премії з літератури «за високу майстерність творів історичного та біографічного характеру» (в основному, за шеститомник мемуарів «Друга світова війна») і загалом був схильний піти з великої політики, але важка хвороба його протеже і заступника по уряду Ентоні Ідена змусила знову зануритись у міжнародні справи. Та і на цей раз успіху досягнути не вдалось: з великими труднощами влаштована на Бермудах зустріч з Ейзенхауером виявилась малорезультативною, а давно виношувані ініціативи з організації міжнародної конференції з питань повоєнного облаштування Європи знову були проігноровані Радянським Союзом, який вважав британського прем’єра винуватцем у розв’язуванні Холодної війни.
Стомлений фізично та психологічно, Вінстон Черчилль поступово відійшов від справ і зрештою 5 квітня 1955 року завершив активний етап своєї понад півстолітнього і доволі контроверсійного політичного життя.
Черччіль вдруге відмовився від титулу герцога, на цей раз Лондона, безпрецедентний в історії, який Єлизавета II мала намір створити виключно на відзнаку заслуг колишнього дворазового прем’єр-міністра Великобританії й на той час рекордсмена за тривалістю перебування на міністерських посадах. У 1963 році президент Джон Кеннеді присвоїв йому перше в історії США звання почесного громадянина, однак через фізичну слабкість церемонію у Білому домі Черчилль відвідати не зміг. Весь цей час він залишився депутатом від Вудфорда, але вкрай рідко відвідував засідання у Палаті громад, де востаннє був присутній 27 липня 1964 року, більшість часу проводячи у своєму домі в Чартвеллі, графство Кент.
Ще кілька інсультів разом із наростальною глухотою призвели до поступової втрати Черчиллем розумових здібностей. Його прикрий стан не був секретом, новини на тему здоров’я Черчилля настільки часто публікували газети, що сатиричний журнал «Private Eye» якось назвав його «найзнаменитішим з вмирущих англійців». Від останнього, десятого удару, що стався 15 січня 1965 року, Вінстон Черчилль вже отямитись не зміг і 24 січня помер у своєму лондонському домі у віці 90 років, день у день через сім десятиліть по смерті свого батька, теж знаного у свій час політика.
План поховання Вінстона Черчилля готувався протягом багатьох років. Усупереч поширеному міфу, сам він до нього відношення не мав, а єдине, що суттєво вплинуло на майбутню церемонію, це його відмова від кремації, щоб знайти останній спочин не у дворі своєї садиби поруч з могилами домашніх улюбленців, а у церкві містечка Бландон, поблизу своєї малої батьківщини — палацу Бленхейм у Вудстоку, графство Оксфордшир.
Черчилль також хотів, щоб в останню путь його проводжали під бадьорі марші та гімни у виконанні кількох оркестрів, а вже на початку 1960-х категорично заперечив проти присутності на свої похоронах колишнього союзника по антигітлерівській коаліції генерала де Голля, котрий як президент Франції доклав чимало зусиль, щоб Британія не змогла приєднатись до Європейської економічної спільноти. Згодом він пом’якшив свою позицію, погодившись на присутність генерала. «Нехай прийде провести мене на [вокзал] Ватерлоо», — пожартував з цієї нагоди Черчилль, натякаючи на долю Наполеона, антианглійськими устремліннями якого надихався де Голль.
Попри складні стосунки Вінстона Черчилля з двома поколіннями родини Єлизавети II і його відверту антипатію до її чоловіка принца Філіпа, якого він, фактично, позбавив політичної кар’єри, розпорядженням королеви поховання Черчилля належало провести, щоб «масштаб заходів відповідав його ролі в історії».
Церемонія мала стати подією державної ваги — унікальна честь для особи некоролівської крові, якої в історії Британії заслужили не більше десятка людей, серед яких вчений Ісаак Ньюьон, адмірал Гораціо Нельсон, полководець Артур Веллслі та прем’єр-міністр Вільям Гладстон. Кожна її деталь була розписана похвилинно, функції всіх учасників — скрупульозно деталізовані та синхронізовані із загальним планом заходів, який отримав кодову назву «Операція «Надії нема». Помпезність, пафос і розмах мали засвідчити належну шану «останньому британцю, який щиро вірив у божественне право монархів», як відгукувалась про Черчилля його дружина Клементина.
27 січня тіло Вінстона Черчилля на три дні було поміщене у центральному залі Вестмінстерського палацу, вперше з 1898 року, коли ховали Вільяма Гладстона. Своєю присутністю його вшанувала королева з родиною і 320 тисяч її підданих, десь стільки ж, скільки прощалися з її батьком Георгом VI: спеціальним розпорядженням метрополітен працював цілодобово, зал для прощання — лише з годинною перервою.
Похорони почались 30 січня о 9-45 у кафедральному соборі св. Павла — з останнім ударом лондонського Біг-Бена, який мовчав протягом решти дня. Як вийняток, на них була присутня королева з чоловіком, і як ще більший вийняток — вона дозволила родині Черчилля прибути після себе. У прямому ефірі церемонію, яку вшанували державні діячі з двох сотень країн, дивилось 25 млн британців і понад 350 млн осіб по всьому світу, більше, ніж похорони Джона Кеннеді два роки перед тим.
Офіційні заходи завершились 19-гарматним салютом і прольотом 16 винищувачів Королівських ВПС над центром Лондона коли Темзою труну доправляли до вокзалу Ватерлоо. Звідти локомотив «Вінстон Черчилль» у вагоні часів Битви за Британію у супроводі родичів та близьких відвіз її до станції Ханборо, щоб згідно з останньою волі Вінстона Черчилля поховати його на сімейній ділянці цвинтарю церкви св. Мартіна у селі Бландон.
«Це не прощання, це тріумф» — прокоментувала похорони чоловіка Клементина Черчилль. Через три роки поруч був похований її з Вінстоном Черчиллем 57-літній син Рандольф, а ще через дев’ять, у 1977-у, — і вона сама, переживши трьох з п’яти своїх дітей.
