Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 8, 02
Повертаючись через монастир назад, ми проминули двох молодих монахів у каптурах та з вервицями в руках. Вони йшли спокійною, розгойдуючись із боку в бік, з благодушною посмішкою жінки середнього віку. У саду, за межами монастирських стін, група більш активних молодих монахів, дехто з яких був без ряси, на вигляд заледве шістнадцяти років, що є мінімальним віком для вступу до монастиря, з великим завзяттям та з радісним сміхом рубали дрова. «Це їх спорт.—сказав брат.— Ми призначаємо їм рубати дрова три рази на тиждень, щоб вони використали свою енергію». Чи справді відчули вони поклик у такому віці,— подумалося мені,— а якщо і так,— то чи є цей поклик від Господа?
***
Чинний кордон пролягав через село, що простягало-ся на відстані якихось кількасот метрів за монастирем. Ми підійшли до шлагбаума й подивилися в бік Угорщини. Чехи встановили тимчасовий, але тим не менше міцний шлагбаум. Однак угорці, правильно передбачаючи подальший хід подій, і лише накидали кілька грубих колод поперек дороги. Фактична лінія кордону пролягала по діагоналі через перехрестя доріг і навіть розділила наполовину подвір’я якогось селянина. На той момент кури цього селянина могли бути угорськими, а когут – чеським. Комісія з демаркації кордону, що в той час засідала в Будапешті. якраз і мала виправити ситуацію стосовно таких дрібниць. Але що б вона не робила в цьому напрямку — загальна ситуація здавалася алогічною.
Цей кордон був накреслений відповідно до рішень Віденського арбітражу, прийнятих у листопаді 1938 року. Мюнхенським пактом було закладено основу для делімітації нового кордону між Чехословач-чиною та Німеччиною, але питання нових кордонів з Польщею та Угорщиною залишилося відкритим. Воно мало вирішуватися шляхом прямих переговорів між зацікавленими сторонами. Чехи мудро вирішили залишити новим автономним урядам Словаччини та Карпатської України самим вести переговори з Угорщиною, оскільки спільний кордон Угорщина мала саме з цими частинами країни, а не з чеськими округами. Таким чином чехи уникнули можливих підстав для майбутніх зустрічних звинувачень. Жодного рішення, однак, досягти не вдалося, тож цю справу урешті-решт було передано на арбітраж Німеччині та Італії.
Це питання насправді було важким, оскільки склад населення був занадто змішаним. Протягом століть перед війною, коли Словаччина та Рутенія були складовими частинами Угорщини, мадяри повільно витісняли автохтонне населення в північному напрямку. Мадяри, які, назагал. мали вищий рівень культури, трималися рівнин і долин, а місцеве населення витісняли в гірську місцевість. Перед 1914 роком ситуація склалася вже така, що мадяри заполонили південну частину словацьких та закарпатських рівнин, заснували міста в устях долин і повністю запанували в них, а попри це, до певної міри й самі просунулися вглиб долин. Такі міста, як Кошице у Словаччині, Ужгород і Мукачево в Закарпатті, були центрами всієї торгівлі із глибинними гірськими територіями. Основні лінії сполучення схід-захід оминали гори і водночас з’єднували між собою ці міста. В 1919 році мадяри були змушені повністю віддати ці території. Жодного сумніву, однак, немає, що в 1938 році Гітлеру хотілося би переглянути результати перепису 1910 року, що послужив основою для встановлення нового чехословацько-німецького кордону, та віддати Угорщині лише південну частину рівнини, залишаючи Словаччині та Карпатській Україні не тільки гори з переважно слов’янським населенням, але й смугу передгір’я разом із містами та прямими шляхами сполучення із заходу на схід. Уся причина в тому, що на той час Гітлер уже був реально зацікавлений в Карпатській Україні, яка була важливою і як форпост на сході, і як ядро можливої у майбутньому Великої України (Примітка перекладача. А. Гітлер ніколи не розглядав українське питання як окремий план у міжнародній політиці і використовував його лише як «розмінну карту» у міжнародній грі. Пропагування ідеї Карпатської України, як «українського П’ємонту» використовувалось зовнішньополітичним відомством №50АР на чолі з А. Розенбергом для маскування справжніх цілей німецької політики у Східній Європі у 1938-1939 рр та пошуку союзників. Німецькі урядові кола та особисто фюрер ніколи серйозно не розглядали можливість створення самостійної України за допомогою «трампліна» в Карпатській Україні).
Насправді, коли Тісо, новий прем’єр-міністр Словаччини, повернувся після зустрічі з Гітлером в листопаді, він привіз зі собою запевнення, що всі міста залишаться у складі чехословацької держави.
Однак ще перед прийняттям рішення арбітражу італійська дипломатія також працювала над цими питаннями. Італія, яка була давньою союзницею Угорщини, підтримувала її вимоги. Німеччина, яка вже загарбала багато, відчула себе зобов’язаною зробити деякі поступки своєму партнерові по Осі (Примітка перекладача. На момент проведення першого Віденського арбітражу Угорщина ще не була членом Антикомінтернівського пакту а приєдналась до нього лише 24 лютого 1939 р), тож Угорщина отримала міста, на які вона претендувала на етнічних підставах. Унаслідок цього лінія кордону між Угорщиною та Карпатською Україною мала дуже незвичайний вигляд. Вона була пряма, коли йшла по рівнині, з двома великими язиками на північ (через чисто слов’янські села), кінчики яких захоплювали Ужгород і Мукачево. Почуття національної гордості угорців, можливо, й мали своє виправдання, але з економічного погляду результати були катастрофічні — не тільки для самої Угорщини, але й для Карпатської України.
На північ від Мукачева новий кордон пролягав між віддаленим передмістям та самим містом. Це передмістя, в яке я вирішив заїхати, складалося з невеличких котеджів та декількох магазинів і видавалося зовсім вимерлим. Раніше усе його життя було пов’язане з Мукачевом, а тепер воно залишилося підвішеним у повітрі. Філії магазинів були відрізані від головних магазинів; роботи для мешканців цих котеджів, які раніше працювали дрібними урядовими чиновниками чи службовцями на приватних підприємствах, не було; і не було кому заходити до двох невеличких привабливих ресторанчиків у парку. Кордоном був залізничний переїзд із шлагбаумом на південній стороні передмістя. За двома зораними полями я міг бачити Мукачево та його димарі, з яких не йшов дим.
Ситуація в місті була не кращою, якщо не гіршою. За три місяці кількість населення зменшилася з 26 000 до 16 000. Якщо раніше Мукачево було важливим центром торгівлі, то тепер воно перетворилося у звичайне прикордонне містечко,— причому в таке, що навіть стояло не просто на кордоні, а в самому закутку отого язика. Значний контингент службовців та правників, що раніше працювали в місті, було звільнено, а джерела постачання та ринки збуту — відрізані. І ремісники, і робітники збідніли один махом. Усе закривалося, і навіть кінотеатри працювали лише раз на тиждень. Однією з найдошкульніших тимчасових незручностей був майже повний брак палива. Усі печі в Мукачеві були розраховані на опалення дровами, але через те. що кордон був закритий «наглухо», звичайний щедрий потік дешевої деревини з довколишніх гір було також зупинено. Ціни на дрова піднялися учетверо.
У день мого приїзду вперше відкрили кордон. Близько ста селянських возів з гір прибуло до міста з дровами. Вони стояли, перекривши дорогу, двома довгими рядами. Нікого не випускали, але угорським покупцям під спеціальною охороною дозволили підійти, зробити покупку і забрати товар з собою. Якийсь час ми простояли біля шлагбаума на переїзді, але згодом мій водій запримітив, що ми привертаємо увагу декількох людей, серед яких він впізнав детективів, одягнених у селянський одяг, тож припустив, що для нас краще буде їхати далі.
Повернувшись до Сваляви. я зайшов до невеликої цукерні, де кілька офіцерів сиділи за столиками, поїдаючи у великих кількостях здобні булочки з кремом. Звісна річ. вже почала точитися суперечка про автобус. Ніхто не знав ані коли прибуде автобус-експрес із Пряшева, ні де він зупиниться. Так само ніхто не знав, коли прибуде автобус до залізничної станції. Урешті-решт усі дійшли спільної думки, що обидва вокзальні автобуси вже поїхали, а автобус-експрес прибуде, як звичайно, вже переповнений. Незабаром підійшов невеличкий на зріст єврей зі своєю елегантно вбраною молодою дружиною, з якою я разом їхав до Хуста. Біля зупинки таксі троє чорнобородих чоловіків у довгих чорних пальтах запропонували нам взяти таксі разом із ними. Двоє з них втиснулися на заднє сидіння маленького авто, поклавши між собою мою валізку, ще троє сіли на двох інших вільних сидіннях. а я сів поруч із водієм. Пізніше, коли скло, що відділяло водія від кабіни з пасажирами, на хвильку опустилося, я дуже зрадів, що сів поруч із водієм, бо від гарячого повітря та запаху немитого тіла в кабіні пасажирів мене мало не знудило. Саме це трапилося із молодою елегантною жінкою, через що постраждали всі її сусіди по кабіні. Потім, вже десь високо в горах, у нас прокололося колесо. Довелося вийти з таксі на пронизливий холод. Один із чорнобородих чоловіків відразу вхопив мене і, говорячи по-англійськи, відвів мене вбік у темряву. Мені здавалося, що це був єврей, але насправді виявилося, що це був православний священик. Він відразу ж запитав про мої загальні враження від побаченого і раніше, ніж я зміг відповісти, почав свою розповідь про терор.
Половина населення села, що поблизу Хуста, в якому він служив душпастирем, ненавиділа нинішній режим. Селяни не почувалися українцями й жили в атмосфері постійного терору. Усього два тижні тому ввечері до нього в дім увірвалися двоє січовиків, витягли його з-за столу й запитали, хто він є. «Ти українець чи ні?» — сказали вони, а коли він заперечив та почав захищати свою політичну позицію, як виправдану, вони взялися йому погрожувати. Один із січовиків приставив йому револьвер до грудей і сказав, що рахуватиме до трьох, а потім стрілятиме. «Ти українець? Один, два …» — після чого другий січовик швидко підбив револьвер і сказав, що краще їм звідсіля забиратися геть і що вони розправляться з ним іншого разу. Вони вискочили на вулицю, а священик, за його словами, кинувся за ними услід. Вулицею у той момент ішов жандарм, і цих молодиків заарештували. Жоден з них не був місцевим мешканцем; один, як з’ясувалося, був емігрантом з Галичини, а другий походив з Ясіні. Люди в його селі, знову став наголошувати священик, вважають себе русинами. Вони вітають автономію, але хотіли б мати справжню автономію, а не таку, що означає передачу краю в руки терористичного правління невеликої банди українців. Коли я запитав, як вони голосуватимуть через три дні. то він відповів, що вони, річ ясна, не бажають голосувати за українців, але насправді ніхто не знає, що їм слід робити за нинішніх обставин.
На цей момент водій відремонтував колесо і вже почав гучно сигналити. Євреї та священики позагорталися щільніше у свої пальта і якось втиснулися в таксі. Водій, однак, вирішив, що місця достатньо для ще одного пасажира, тож до Хуста пасажирів прибуло вже шестеро, причому я весь був завалений багажем.
Коли я повернувся до «Коруни», там панував надзвичайний рух. Цілий світ з’їжджався до Хуста на вибори, що мали відбутися в неділю (12 лютого). У вестибюлі я надибав шведа, американця, англійця з дружиною,— всі вони були журналістами. У великій окремій кімнаті перебувала група німецьких кореспондентів та кінооператорів. Біля готелю були припарковані дві автівки з берлінськими реєстраційними номерами,— перші іноземні автівки в Хусті,— що зібрали навколо себе чималенький натовп.
Протягом вже тривалого часу про ці вибори говорили, як про «другий важливий крок у розбудові вільної України», тож вони спричинили велике піднесення і хвилювання. Це були перші вибори, що мали відбутися в Карпатській Україні, сподівання, що вони остаточно підтвердять заяву уряду про те, що ця земля є повністю українською, і таким чином уряд виросте в очах Праги і цілого світу.
Інтерес Німеччини до Карпатської України видавався в той час «великим як ніколи». Приїжджих німців, серед яких, крім журналістів, були консул із цілим штатом, доповнювала делегація лісничих, очолювана першим заступником генерала Ґерінга. Лісничі мали проінспектувати державний лісовий фонд та скласти звіт про можливості експорту деревини до Німеччини. У присутності українців та німців ми почувалися непрошеними гостями на вечірці.
(Примітка перекладача. 3 огляду на відсутність оприлюдненої офіційної позиції Третього Рейху щодо питання Карпатської України у 1938-1939 рр. та активну спекуляцію західноєвропейською пресою на тему німецьких планів створення «Великої України» та походу на Схід, у багатьох європейських колах склалось хибне уявлення про сутність та цілі німецької політики у Східній Європі, зокрема в українському питанні. Насправді в Берліні питання Карпатської України визнали неактуальним ще в листопаді 1938 р. Епізод, який описує автор, належить до етапу економічного зацікавлення окремими німецькими відомствами та підприємствами сировинним потенціалом Карпатської України, що тривав з грудня 1938 р. до початку березня 1939 р)
Увечері ми обговорювали можливий розвиток подій у майбутньому.
Чеський кореспондент, що прибув від однієї з провідних чеських газет, сказав, що стосовно Карпатської України в Празі відчувалося змішане почуття сорому та збентеженості; сорому — тому, що такий стан справ взагалі міг мати місце де-небудь у Чехословацькій республіці, а збентеженості — через те, що він фактично мав місце. Щодо ситуації у Словаччині, додав він, — то люди добре обізнані із нею, але Хуст—це просто якесь маловідоме місце десь там далеко. Стосовно майбутнього, як він сказав, у Празі існує два прогнози розвитку подій. Один — що німці рухатимуться повільно та зосереджуватимуть зусилля на створенні абсолютно вільної Великої України, що складатиметься зі всіх чотирьох частин: чехословацької, польської, російської та румунської. Критики, однак, зауважували, що реалізація такого плану означала б довгу лінію кордону Німеччини, який довелося б захищати від Росії,— принаймні протягом перших років, поки Україна не стане на ноги,— і що Німеччина не захоче взятися за таке завдання. Німці на впливових посадах постійно говорили мені, що фундаментальною особливістю німецької політики є намагання уникнути утворення такого кордону. Другий прогноз, який озвучувався частіше, полягав у тому, що Німеччина на певний час обмежиться поваленням Польщі та приєднанням Галичини й інших українських земель, що зараз територіально належать Польщі, до складу Карпатської України. Саме таким чином вона здобуде повний контроль над територією, багатою на цінні види сировини, але цей контроль здійснюватимуть чехи, які витрачатимуть гроші на цю територію та доглядатимуть і захищатимуть її на користь Німеччини. У Празі такий варіант не викликав особливого захоплення. Але у Словаччині, де було менше побоювань з приводу перспективи щільного німецького контролю, і де люди не були так обтяжені реаліями, до цієї ідеї поставилися досить схвально, тому багато словаків уже мріяли про велику федеративну панслов’янську державу, що охоплювала б не лише Чехословаччину та українські території Польщі, але навіть і всю Польщу. Можна було б іще додати, що українці в Хусті вже вимагали від Польщі не лише визнані українські території. Населення на південь від Вільна також є українцями, казали вони,—тому ці території поляки також мають повернути.
Саме питання можливості близьких стосунків між українцями та чехами тепер усунуте з площини практичної політики. Однак при обговоренні різних планів реформування слов’янських держав, якраз це питання виникає досить часто, і тому про нього забувати не слід. У майбутньому, якщо карта Європи знову буде кинута в плавильний казан, це питання може набути актуальності.
Я обговорював цю ідею в невеликому містечку в горах із вчителем, який був іммігрантом з Києва. Він почав з того, що в довоєнні часи ніхто із патріотично налаштованих українців не брав до уваги Карпатську Україну яка. на їхню думку, була назавжди загарбана Угорщиною і цілком утрачена.
«Велика Україна — це мрія,— сказав він,— і нам слід звузити свої завдання до створення нової федеративної держави, що складатиметься з Галичини та Чехословаччини. Німці ніколи не нападуть на Росію, бо це означатиме втрату їхньої могутності,— так само, як її втратив колись Наполеон. Гавлічек (Примітка перекладача. Карел Півлічек-Боровський (1821-1856) — чеський поет і публіцист, громадський і політичний діяч; один із фундаторів чеської журналістики, сатири та літературної критики), великий чеський письменник, що помер сто років тому, казав, що чехи і мріяти не можуть, щоб вистояти без сторонньої допомоги,— вони повинні утворити федеративну державу разом із словаками та українцями. Його ідея і сьогодні актуальна. Українці та чехи доповнювали б одні одних в різні способи. Чехи мають гроші й промисловість, а українці — сільське господарство та великі запаси сировини. Більше того, українці та чехи мали деяку схожість у своєму історичному розвитку та подібну психологію. Обидва народи втратили свою національну аристократію; обидва народи демократичні за духом. Українці використовували ті самі методи боротьби проти поляків, як і чехи проти німців. Українські “Сокіл” та “Луг” утворені за зразком чеських організацій. Крім того, кооперативні спілки, що відіграють таку важливу роль в нашому житті, спортивні товариства та система шкільництва — це все скопійоване у чехів».
Я спитав, що він думає про перспективи входження до цієї нової держави також і поляків. Поляки ніколи не приєднаються, відповів він; вони занадто горді, щоб працювати в одному ярмі ще з кимось. Вони ніколи не були звичайним буденним народом, а лише дерли носа догори. У минулому столітті, після трьох розділів, вони вважали себе месією серед народів, що спокутує гріхи інших своєю жертовністю. тож тепер вони вирішили, що можуть перебрати в свої руки політичне опікування і верховенство у слов’янському світі, які раніше утримувала Росія. Крім того, додав він у миттєвому нападі антипатії, поляки завжди були ворогами українців. Хіба не писав Гавлічек, що «є два вовки,—Польща та Росія, а українці — це ягня; але настане день, коли це ягня перетвориться на вовка».
На запитання, чи не перейде, на його думку, нова українсько-чехословацька держава під повний контроль німців і чи не вийде так, що українці лише поміняють одного пана на іншого, він дуже виразно від-повів: «Ні». Коли нова держава буде готова, і як тільки Німеччина відверне свою увагу на інше місце, вона зможе напасти на Німеччину. Але, напевно, Німеччина не буде вимагати від неї занадто багато, оскільки завжди побоюватиметься, що така небезпека існує. Таку відповідь я зазвичай одержував, коли обговорювалися питання будь-яких відносин між Українською державою та Німеччиною. Таку саму відповідь давали навіть і ті, що найтіснішим чином співпрацювали з німцями.
Зв’язок з його друзями в Росії дуже ускладнений, продовжував він. Раніше ще був сякий-такий рух в обидва боки через румунсько-бессарабський кордон, але тепер із цим стало важко, оскільки росіяни зі стратегічних міркувань виселили всіх жителів із прикордонної смуги завширшки десь із сотню кілометрів вздовж усього кордону. Будинки, церкви, господарства—усе пропало. Таке зачищення було не складно здійснити, тому що місцевість там відкрита, горбиста і степова, без розвиненого сільського господарства та без великої кількості населених пунктів,— у той час, як на територіях поблизу польського кордону виконати таке завдання було б неможливо. Однак, інформація просочується й ретельно збирається в штаб-квартирі партії. Проте, як і раніше, повертаються додому чеські легіонери, тікають селяни, люди читають між рядків місцеві газети і, як мене часто запевняли, провадиться постійна робота товариства Коновальця. Очевидно, що українські націоналістичні організації вважають доставку пропагандистських матеріалів до Росії набагато важливішою справою, ніж одержання інформації звідти. Найкращий спосіб, говорять вони, це радіо.
Початок читайте за посиланням:
