Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.17
Невдалий реванш
«Нейман — добрий спортсмен. Добрий учитель. То є правда. Він знає класичну боротьбу, бокс, фехтування. У нього висока культура. Словом, красного маю вчителя. Неперевершеного! Та я мушу видіти в ньому не лише вчителя. А й суперника. Тоді легше мені гратися. Тоді буду достойним учнем. Ба ци рада Терка за мене? А нянько? Айбо що йому з тої слави? Він би ліпше радів, якби я землиці прикупив або якесь ремесло дістав у руки. Гей, то я знаю!..».
Потому пригадав, як був у театрі на концерті, де грали народні музики. І раптом причулася своя верховинська мелодія, що посіяла в кімнаті запах полонинських фіалок, дзвіночки лісових струмків, а у вечірній імлі вимальовувалися рідні гори, Боржава. Саме в такий час Іван повертав з толоки, гнав додому напасену Монцію. Відчув запах свіжоподоєного молока. І терпкі вуста Терки. І сам незчувся, як почав тихенько наспівувати:
Гей, зелена полонина,
Зелена, зелена!..
Моя мила каждий вечір
Чомусь засмучена.
Не журися, білявино,
Не сумуй за мною.
Почекай ня, дівчинонько,
Будеш ми жоною…
На дворі збиралося на грозу. Чорні хмари грозилися над Прагою своїми пазурями, ніби хотіли міцніше вп’ястися у старезні мури. Ставало душно. Грім рвався у двері, у вікна. Блискавка раз по раз схапувала очі…
Порозсідавшись на ящиках, напарники розповідали щось веселе. Коли побачили Івана, замовчали. Посередині гурту в когось рябіла газета. Старий Штремпел, схожий на довгий і тонкий мішок, піднявся з ящика, взяв від сусіда газету, попрямував до Івана.
— Ти? — спитав, показуючи довгим пальцем на фотографію в газеті.
— Я, — усміхнувся Іван, побачивши своє обличчя. І медаль є. Лише очі щось дуже великі.
В ту ж мить обступили його, і Сила не стямився, як опинився над головами вантажників. Він не пручався. Найслабший Петер стояв збоку і бадьоро командував: «Іще раз! Іще раз! Іще раз!».
— Двадцять п’ять! Доста!
Дрібний Петер під тупцював до Івана, незграбно схопив його руку, потис, як міг.
— Ти сьогодні маєш двадцять п’ять! Жий здоров на многая літа!
— Дякую! — мовив Іван, поправляючи комбінезон. «Звідки знають, що маю день народження? Я й сам забув про нього».
— О! — розгорнув Штремпел свіжу газету і ще раз замилувався Силою. — Як король, на мою душу! Ми думали, що ти сьогодні зовсім не вийдеш на службу!.. То є дуже красно, скажу тобі!
Іван узяв газету, почав розглядати фотографії. Ось він стоїть з Нейманом коло подарованої штанги. Поруч — на п’єдесталі. Головний суддя змагань прикріплює до лацкана піджака золоту медаль чемпіона…
Напарники дивляться на нього зачудованими очима, а він собі спокійно розглядає фоторафії, гейби то не про нього там розповідається аж на двох сторінках. Петер зацікавлено міряє його очима з ніг до голови і йому, Петеру, здається, що Іван найвищий за всіх…
— Подумати тільки — чемпіон республіки! — озвався нарешті Порубка-Старий. — Наш побратим, свій чоловік — і чемпіон! То є, прошу, казка! То є чудо!
— Іще не було в історії чеського спорту, аби золоту медаль одержав простий вантажник.
Лише тепер Іван почав розуміти, що він зробив учора. За кожним його рухом стежили всі. Про результати чемпіонату знають не тільки побратими, а й уся республіка. Треба буде ліпше бавитися, аби доказати, на що ми здатні!
— Що тут буде, лайдаки? — пробулькотів Палічек і закашлявся, спересердя кинувши на землю недогарком сигари.
Іван поспішно згорнув газету, віддав її Штремпелу. Вантажники покосилися на чиновника.
— А яке ваше діло, паночку? — обурився Іван. — Уже й дихнути не можна без вашого ока?
— Но-но, розпустилися! Ану, по роботі! — скомандував Палічек.
— Ану, пригальмуйся, корчаго, — зробив на останньому слові наголос Порубка-Старий. — Ми знаємо своє, а ти — своє знай!
— Ми знаємо і без вас, пане Палічек, що без роботи здохнемо, — перебив їх Горінек, аби не каламутити відносини з експонетом.
— Паном ’го називаєш? — сплюнув Порубка-Старий. — Остання курва! Ми тобі запам’ятаємо, не бійся, усі твої маніпуляції!
— Но-но, увидиме, хто більше удержить!
— Держала би тя колька!! — посатанів Іван. — Ану, забирайся з очей!
Палічек постояв якусь мить, догадувався, очевидно, чого прийшов сюди, та неквапом повернув до своєї «резиденції», оглядаючись на робітників, мов собака, що нашкодила і боїться кари. «Треба міняти тактику, — різав зубами Палічек. — Треба ставати жорстокішим, а то з ними не дійдеш до ладу. Люди, як звірі: чим більше догоджаєш, тим вони більше розбещеними стають. Треба їм підкрутити хвости. Інакше діла не буде!.. Чого йшов до них? — зиркнув на стіл, на якому лежала купа папірців і телефонна трубка. — Ага, Силу треба викликати…».
Став на одвірок, крикнув здичавіло:
— Іван Сіла! Швидко до мене!
— Не йди до нього! Най сам прийде! — підражує замлілий Петер. — Най поколише мало черевом!
— Сіла! Швидко!
«Ба що би ото сталося?.. Най лише попробує задиратися!». Та й неохоче поталапав до нього.
— Бери телефон!.. — пробулькотів Палічек, невдоволено косуючи на Івана.
— Сила взяв трубку. Якийсь незнайомий жіночий голос вітав його з учорашньою перемогою. Що то — жарти? Ні, ні, його серйозно поздоровляють продавці того магазину, де купив собі гирю, бо не раз бачили, що не розлучається з нею і в трамваї. Звідки довідалися? З газети. Там точна адреса. Навіть номер службового телефону записаний.
Поки Іван дякував по телефону за вітання, помічник Палічека згрібав на столі у копичку якісь папірці.
— Ми раді за вас, пане Сіло, — почав той. — Дуже раді, — сказав монотонно, тичучи папірці Іванові до рук. — То ваше…
«Телеграмами поздоровляють… Не мають, куди гроші тринькати. Забавляються. А дехто не має на кусень хліба…».
Надвечір’я чистило свої чорні задимлені крила промінцями сонця, що перестоювало над будинками, гейби чекало на перепустку, що може займати постійне місце на ночівлю. Збоку, десь від німецької чи австрійської границі, на Чехію зазирали хмари — надуті, з червоними, аж бурими вилицями. Сонце нехотя дрімало над ними і просувало свою голову у м’які перини-подушки, вибиті через день альпійськими вітрами.
— А тепер я запрошую на пиво, — сказав Іван, одержавши в резиденції нинішню платню.
— За ті гроші хіба зельтерської вип’єш! — пожартував хтось.
— Усі складемося, — запропонував Горінек, що вже був напоготові.
Почалися шепоти, а дехто навіть відпрошувався.
— Або всі, або — ані єден! — відрубав Сила.
Аби не дратувати Івана у такий святочний день, пішли гуртом. Бо парубок ще може образитися.
Зайняли майже весь вагончик трамваю. Іван за звичкою стояв.
Пригуркотіли до ресторану «Слован».
— Чи не задумав ти завернути сюди? — кивнув на освітлений будинок Порубка-Старий.
— Задумав, — відповів Іван.
— Та там з нас здеруть до нитки!
— Ліпше десь на вулиці вип’ємо…
— І дешевше, і не по-панськи — коло Бріхтерового возика.
— Я запросив, я й буду платити!.. — не здавався Сила.
У великому залі ресторану менше було відвідувачів, бо сьогодні понеділок. Та й у такі дні тут не дуже товпляться. Високі ціни на напої та стравування не дозволяли заходити сюди навіть дрібним урядовцям-чиновникам, котрі завше мали більшу платню за робітників. Жвавіше нині у кав’ярні. Хоч після війни у ній ще не зварили жодної чашечки кави, зате пиво чопували з трьох краників. Висушувалося воно щоденно з десяти-п’ятнадцяти столітровок.
Не встигли порозсідатися, як надійшов молодий кельнер-офіціант з білою севеткою в руках і попільничкою. Взяв із-за вуха олівець і чекав на замовлення. Гей, не так він поводиться, коли якісь вельможі сідають за його столи!
— Прошу вас, недогарки гасіть у попільничці, — виспівав, коли побачив, що Горінек запалив цигарку.
Сила зазлився. Поманив пальцем кельнера до себе і тихо сказав йому на вухо, але так, аби всі почули:
— Ти думаєш, хлопчику, що ми в хліві народилися? Придержи таку думку при собі і ніколи більше не смій випускати її на волю! Бо власні зуби не дуже приємно збирати з землі…
Всі голосно зареготалися. Кельнер принишк, але не вибачився.
— Тридцять і два пива, — замовив Іван, і той щось черкнув собі на папірець.
— Що ще просите?
— Кожному по порції русликів[73].
— Не треба, Іване, я не буду, — першим заперечив Горінек, бо знав, що тут руслики коштують більше, як пиво.
— І по одному кіфлічку, — просить Сила.
— Но, то вже багато буде, скрушно помахав головою Порубка-Старий.
…З тамтого кінця залу, десь від буфету, прямо на Івана мантиляє якийсь здоровега. Став перед столом, зціпив зуби, перекосив вилиці. З червоної шкіри у нього сочиться піт. Ге-гей, ге-гей, так це Колар! Ледве впізнав Іван свого вчорашнього суперника.
Піднявся з-за столу, аби привітатися. Та Грдлічка й не думав ручкатися з Іваном.
— Ану, вилітай надвір! — грякнув він.
— Ідіть, молодий паночку, коли вам треба, — пропищав тоненьким фальцетом Петер — непоказний з виду напарник Сили.
Іванові побратими засміялися і почали підсипати колючки під Грдлічкові ноги, на яких він, охмелілий, не дуже-то міцно тримався. Але скоро регіт припинився, бо Грдлічка заскреготав зубами, ніби ними погарчик розгриз, вихопив стіл, підняв над головою. Знялися всі, наче по команді. Обступили тісним колом Івана, аж поки колишній чемпіон не поклав стіл на місце.
— Я тобі покажу, зайдо! — вицідив пекучим струменем, погрожуючи Івану кулаками. «Як відлишитися від нього? А якщо втекти? Але ж людей на вечерю запросив…» — думав Іван.
— Веди його, Іване, на двір, — сказав Порубка-Старий.
Іван повернувся до дверей, вийшов надвір. Майже половина робітників потяглися за ним. Став на хіднику, оточений напарниками. Грдлічка збіз по східцях. Його бичачі очі розширилися ще більше.
— А-га! — дихнув неприємним запахом і засукав рукави на сорочці.
— Перестаньте дуріти, пане Грдлічко!.. — примирливо попросив Іван.
Але в цю мить Грдлічка вдарив його кулаком по голові. Сила не розгубився — скрутив руку недруга і той звився гадюкою. Коли йому вдалося вивільнитися, знову замахнувся на Івана, та тепер не встиг ударити. Під кліпом ока Іван копнув його у живіт і хряснув по голові.
— Не будьте дурнем, пане Грдлічко! — мовив Іван, тримаючи зап’ястя колишнього чемпіона.
Люди дивилися на них з острахом. Розбороняти було ризиковано: то не жарти — стати поміж такими левами.
Скоро десь із побічних дверей ресторану засюрчав свисток. То надбігли поліцаї.
— Пане Грдлічка! — протяжно-здивовано заспівав один з них, склавши руки на животі, наче для молитви. — Пане Грдлічка, що я бачу?
Тільки випустив Іван Грдлічкову руку, як той знову кинувся з кулаками.
Івана заступили вантажники.
Один із поліцейських щось записав, вирвав папірець і простягнув Івану:
— Ви покарані! П’ятдесят крон штрафу!
— За що, пане поліцейський? За те, що Грдлічка не дав нам повечеряти? То несправедливо.
— За справедливість моляться у церкві, а для влади є закон, котрому підкоряється все громадянство Чехословацької республіки! — відказав поліцейський.
— Та закон у ваших руках! — не стерпів Горінек. — І ви повинні керуватися ним гуманно, справедливо.
— Це що? Мітинг? Маніфестація? — зиркнув довкола поліцейський.
— Ану, рррозійдись!
Побратими невдоволено загомоніли поміж-собою і, похнюпивши голови, сердиті поверталися від поліцейських…
Вже сонце схилялося на дрімоту, коли Силу позвали у Палічекову «резиденцію». Там за столом сидів якийсь плеканий пан з довгим лелекуватим носом, обвислим підборіддям, з котячими вухами. Очі й гудзики на чорному плащі в нього блищали однаково.
— Моє прізвище Маклер, — відрекомендувався.
Коли здоровкалися, Іванові здалося, ніби у його руці опинилася губка. Він боявся навіть здавити її.
— Чогось здається, що ми вже давно знайомі, що багато років приятелюємо. У мене так завжди буває, коли зустрічаюся з доброю і симпатичною людиною.
— Дуже дякую вам, пане, за добре слово, але я вас не знаю.
— Досить того, перепрошую, аби я вас знав. Мене ви, сподіваюся, запам’ятаєте від нині?
Пан Маклер чомусь здивовано почав оглядати Силу. І раптом запитав:
— Де маєте медаль?
— Дітвакові дав бавитися.
Маклер з Палічеком переглянулися: що за дивак?
— Я, перепрошую, навіть на пляжі носив би її! — піднявши вказівний палець, серйозно вирік Маклер. — Чесне слово, же на плавки почепив би.
Обидва зареготали. Маклер витер сльози з котячих очей і перейшов на діловий тон:
— Я, перепрошую, головний адміністратор цирку. І, можна сказати, головний постановник циркових номерів. У моїй групі працює п’ять акробатів, дресирувальниця звірів і ліліпут. Він, перепрошую, замість клоуна працює. До чого я це веду? А до того, же ви, пане Сило, можете прикрасити нашу програму. Чесне слово, перепрошую! Зрозуміло, на це потрібна ваша згода. І, зрозуміло, спочатку треба тренування, школа. Велика циркова школа, перепрошую за слово, а потім — велика циркова арена! Лише в цирку ви можете стати великим чоловіком. Ви природжений циркусант. — Маклер потер свою м’яку руку, пригладив її. — Наш цирк виступає не тільки в республіці. О, ні! Ми маємо гарантовані площадки в Німеччині, перепрошую, в Англії, Франції та Іспанії, в Греції та Америці. Всюди маємо успіх. Колосальний!
Маклер помітив, що перелік держав і навіть згадка про новий світ — Америку — ніякого враження на Силу не зробили: він стояв та прижмурювався на Маклера. Той запитав:
— Можливо, перепрошую, ви хочете знати про свій майбутній заробіток? — Маклер улесливо усміхнувся, вишкіривши білі штучні зуби і розчепірив перед Івановими очимап’ять пальців. — П’ятсот крон, перепрошую, буде вам забезпечено на тиждень. Це на перший раз. А там буде видно, на що ви здатні.
Іван і далі стояв байдужим до розмови Маклера. А той, аби заповнити порожнечу мовчання, запитав:
— Ну, то як, перепрошую, пане Сило, ви погоджуєтеся?
— Подумаю, — пробринів, як струна на контрабасі.
— Коли маю чекати на вашу відповідь?
— Через тиждень, — сказав Іван, і сам не знав, чому саме дав такий термін. «Егей, ніколи я не лишу Неймана! Та й побратимів…».
На тому почали прощатися. Іванові довелося ще раз брати в руку оту губку-долоню Маклера.
Не встиг Іван перенести якісь чотири пари ящиків, не втиг поділитися з цімборами-побратимами пропозицією Маклера, як його знову позвано у резиденцію.
На цей раз познайомився з мужчиною середніх років — високим, повнобоким та повнолицим. Він говорив монотонно-сухо, наче молився. Почав такими ж запитаннями, як і Маклер. Правда, скупіший на слова.
— Наша організація, — почав одразу, — вирішила взяти вас до себе на службу. Робота дуже відповідальна. З нею може справитися тільки дуже міцна людина. Людина, що має дужі нерви і силу, здоров’я і розум… З нашої організації вийшло вже багато відомих людей. Вони прославилися на всю республіку… До речі, ви знаєте пана Грдлічку? О, то був чемпіоном нашої держави по штанзі.
Іван раптом звів на нього очі: «Грдлічка? При чому тут він? Та ж Колар працював у поліції! А цей панок, майже, хоче, аби і я таким став? Гей, не буде такого, корінець би ти висох!..».
— Я на таке не здатний, пане, — рішуче відповів. — Чому не берете пана Грдлічку? Кажуть, без діла валандається по місту. А шкода, бо він уже вивчений поліцай.
Панок ніби не почув Іванові слова, монотонно продовжував:
— А ви постарайтеся добре подумати. Це ваше майбутнє, молодий пане. Ще раз кажу: добре подумайте…
— Я вже подумав. Мою будуччину роблю я собі сам. Я прийшов у Прагу на роботу, а не писсіми забавками займатися! — повернувся і, навіть не попрощавшись, вийшов з резиденції.
«Поліцайт! — усміхнувся сам до себе Іван. — Мало їх є на людські голови? Най згорять із такою службою! Та нянько би закляв і мої сліди!.. Ба ци не подуріли люди? Той на циркача тягне, а той — на поліцая. Та доки я не навчуся щось у Неймана, ані на крок не відступлю!..»
Далі буде
Попередні частини читайте за посиланням:
Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.1
Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.2
Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.3
Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.4
Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.5
Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.6
Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.7
Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.8
Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.9
Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.10
Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.11-12
Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.13
