Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.5

Після закриття з’їзду «Народна Рада» (парламент) обрала свою Президія. Головою Президії парламенту обрали ІванаТуряницю, першим його заступником – інтернаціоналіста Петра Сову, а заступником – Петра Лінтура

На наступний день, 27 листопада 1944 року, Народна Рада (парламент) Декретом № 1 затвердила склад уряду Закарпатської України також під назвою Народна Рада. Головою уряду був затверджений Івана Туряницю, першим його заступником – Петра Сову, а заступником – Петра Лінтура. На посаді Уповноважених (міністрів) уряду Закарпатської України були затверджені: Іван Ваш – внутрішніх справ і державної безпеки, Петро Сова – комунального господарства, Юрій Івашко – фінансових справ, Михайло Молдавчук – земельних справ, Микола Цуперяк – лісового господарства, Самуїл Вайс – промислу і торгівлі, Стефан Борецький – юстиції, Іван Керча – освіти, Гаврило  Русин – комунікацій, Ілля Керечанин – охорони здоров’я, Фома Чекан – соціальної опіки.

В цей же день, 27 листопада 1944 року, парламент Закарпатської України прийняв ряд Декретів. У їх числі – Декрет № 7 «Про наділення землею безземельних і малоземельних селян, робітників і службовців Закарпатської України». У ньому написано: «Всі землі й маєтки, включаючи ліси, що належали мадярським і німецьким поміщикам і ворогам народу, які втекли з мадярсько-німецькими загарбниками, конфіскуються (…) Земля переходить в особисту власність наділених (…) Рішенням місцевих Народних Комітетів в справі конфіскації і наділення увійде в правову силу після схвалення Народною Радою Закарпатської України».

В цей же день, 27 листопада, генерал Гасан-Ніжборскій в своєму щоденнику підбив дії деяких офіцерів, надісланих йому на допомогу генералом Людвігом Свободою: «Група надпоручика Б. Райцина здійснює  на звільненій території ЧСР діяльність і агітацію чисто політичного характеру, деякі її члени знаходяться на службі комуністичної партії. Ротмістр (старшина – авт.) Ваш, ротмістр Ледней, четарж (сержант – авт.) Мацканюк були обрані в ЦК КПЗУ. У деяких випадках вони прямо тероризують місцеве населення. Член цієї групи Рущак 21 листопада погрожував місцевим жителям, що хто не підпише звернення (Маніфест – авт.) «Про приєднання до СРСР», того вони заарештують. Ротмістр Ваш погрожував мешканцям, що якщо вони не віддадуть своїх синів в радянську армію, то їм не виділяти ніякого продовольства».

При активній підтримці командування 4-го Українського фронту і безпосередній участі надісланих з України «партизан», радників, консультантів і фахівців, Народна Рада посиленими темпами стверджувала себе як реальна і єдина влада суверенної Закарпатської України.

29 листопада 1944 роки її парламент прийняв Декрет № 9 «Про проголошення Народним святом день 26 листопада», в якому сказано: «З нагоди визволення Закарпатської України Червоною Армією і проявом волі народу Закарпатської України про возз’єднання Закарпатської України з Українською Радянською Соціалістичною Республікою, день 26 листопад проголошується Народним святом Закарпатської України».

Однак процес відторгнення Підкарпатської Русі від Чехословаччини і її приєднання до Радянської України викликав негативну реакцію як у місцевого населення, так і за кордоном. Довелося заспокоювати народ, і до 4 грудня з концентраційного табору (у Свяляві) було звільнено 4280 русинів, словаків, чехів та євреїв.

Після проголошення згаданим способом суверенної Закарпатської України і обрання її органів влади Радянський Союз приступив до подальшого нарощування її території за рахунок Словаччини.

З цією метою Головний Уповноважений Радянського Союзу щодо приєднання Підкарпатської Русі до Радянської України генерал Н.Селівановский провів наступну акцію. Зі Східної Словаччини (Пряшівської Русі) і польської Лемківщини 29 листопада 1944 року в Ужгород були доставлені русинські активісти. В цей же день з них був створений Тимчасовий комітет по приєднанню Пряшівської України та польської Лемківщини до Закарпатської України, який очолив В. Караман з Великого Березного, колишній секретар міністра внутрішніх справ Підкарпатської Русі Е. Бачинського. В цей же день цей же Тимчасовий комітет прийняв резолюцію про приєднання Пряшівської України та польської Лемківщини до Закарпатської України і затвердив написаний в Політичному управлінням 4-го Українського фронту текст листа з відповідним проханням на ім’я Сталіна.

З огляду на те, що після уряду А. Волошина народ Підкарпатської Русі не бажав слухати про приєднання до України, уряд Закарпатської України стало виношувати іншу ідею. Вважаючи, що приєднання Пряшівського Русі і польської Лемківщини до Закарпатської України неминуче, внаслідок чого вона по території виявилася б не меншою Словаччині чи Чехії, вони вважали, що Закарпатська Україна реально могла б претендувати на приєднання до Радянського Союзу в якості 17-й республіки під назвою Підкарпаторусинська Радянська Республіка.

Щоб переконати в цьому Сталіна 7 грудня 1944 року в Москву був відряджений Петро Лінтур, заступник голови парламенту Закарпатської України і одночасно заступник голови її уряду. Разом з ним в Москву поїхала делегація Мукачівської православної єпархії, склад якої був затверджений 18 листопада 1944 року на зборах православних священиків та інтелігенції російської орієнтації.

Цій урядовій делегації на чолі з віце-прем’єром Петром Лінтуром було доручено переконати Сталіна в доцільності приєднання Підкарпатської Русі до Радянського Союзу на правах союзної республіки, в крайньому випадку – на правах автономної республіки в складі Росії.

Паралельно вони хотіли переконати Синод Російської православної церкви в доцільності канонічно підпорядкувати православну Мукачівську єпархію помісної Сербської православної церкви Московському патріархату.

Однак,  Радянський Союз в цей час проводив ліквідацію вже існуючих в Радянському Союзі автономних республік, і Сталін не прийняв делегацію Закарпатської України. Їй довелося задовольнятися прийомами митрополита Алексія і Голови Ради у справах Російської православної церкви Московського патріархату при уряді СРСР Г. Карповим, полковника Міністерства держбезпеки СРСР. На цих прийомах Петро Лінтур заявляв: «Ми рішуче проти приєднання нашої території до Української РСР (…) і свою землю бажаємо бачити автономної в межах Радянської Росії». Тому що русини «не хочуть бути українцями, а хочуть і далі бути руськими», тобто русинами за національністю.

Щоб вищі і місцеві органи влади суверенної Закарпатської України могли нейтралізувати діяльність адміністрації Ф. Немеца, генерали Л. Мехліс і Н. Селівановский приступили до їх зміцнення. 1 грудня 1944 року І. Туряниця, Л. Мехліс і М. Пронін  вирушили в Хуст, де І. Туряниця вручив Ф. Немецу «ноту, в якій говорилося про вихід Закарпатської України з федеративної Чехословаччини і розриві всяких зв’язків з чехословацьким урядом». У зв’язку з цим Ф. Немецу було сказано, щоб він разом зі своєю адміністрацією протягом трьох днів покинув територію Закарпатської України. У відповідь Ф. Немец послався на радянсько-чехословацькі договори про визнання Чехословаччини в межах до 1938 року та поновлення на її звільняється території органів державної влади Чехословаччини. Послався він і на Інструкцію штабу 4-го Українського фронту від 28 жовтня, де пропонувалося ніякі інші органи влади, крім адміністрації уряду Чехословаччини, на звільненій території Чехословаччини, а значить і Підкарпатської Русі «не визнавати (…) і розглядати їх як самозванців». Присутній при  врученні ноти генерал А.Гасал-Ніжборский заявив, що військова прокуратура 1-го Чехословацького армійського корпусу порушила проти І. Туряниця, І. Ваша, І. Леднея, Н. Мацканюка, Ю. Млавца, І. Андрейця, П. Поповича, В. Русина та інших кримінальні справи за дезертирство і зраду Батьківщині. Тому він просить генералів Л. Мехліса і М. Проніна припинити співпрацю з І. Туряницею  і його урядом і видати дезертирів військовій прокуратурі 1-го Чехословацького армійського корпусу.

До цього часу штаб 4-го Українського фронту з Мукачева передислокувався на територію Словаччини в місто Міхаловце, що в 25 км від Ужгорода. Щоб обговорити ситуацію, що склалася без І. Туряниця, Ф. Немец і генерал Гасан-Ніжборский 7 грудня 1944 року відправилися в Міхаловце на переговори з командуванням 4-го Українського фронту. Однак переговори не дали бажаних для Ф. Немеца результатів, і він поїхав скаржитися до Москви. На наступний день Юрій Сікура, голова Хустської окружного Народного комітету, увійшов до будівлі адміністрації уряду Чехословаччини і повісив там плакат з текстом Маніфесту. Підпоручик Ю. Лало, відповідальний черговий в цій будівлі, зірвав плакат. В результаті туди увірвалися четверо червоноармійців і, погрожуючи застосувати зброю, доставили Ю. Лало в свою комендатуру. За розпорядженням коменданта Круцких, майора Червоної армії, Ю. Лало з комендатури був відправлений до в’язниці.

Генерал Гасан-Ніжборский в щоденнику з цього приводу 9 грудня записав: «Ситуація погіршується. Народні комітети розпускаються радянськими офіцерами і тут же створюються нові…». Тобто, розпускаються ті Народні комітети, які створені за участю Адміністрації уряду Чехословаччини, а замість них комуністи та комендатури 4-го Українського фронту створюють нові.

Далі Гасан-Ніжборскій записав, що поранених бійців 1-го Чехословацького корпусу, які прибули з госпіталів на доліковування до батьків, які проживають поза зоною дії адміністрації уряду Чехословаччини, доставляють в військові комендатури 4-го Українського фронту і далі відправляють до в’язниці. Фактично відправляли до в’язниці за те, що вони розповідають правду про Радянський Союз. Так, в село Волосянка Великоберезнянського округу з фронту приїхав доліковуватись у батьків офіцер 1-го Чехословацького армійського корпусу Лютянський. За те, що він вилаяв однополчанина і односельчанина В. Дуба, який дезертирував і  який збирав підписи за Маніфест, Лютянський був заарештований військовою комендатурою 4-го Українського фронту. Запис у щоденнику Гасан-Ніжборского за 9 грудня: «У пресі проводиться гостра античехословацька пропаганда. У приміщення, де проживають чехословацькі офіцери, вночі вриваються п’яні радянські воїни, влаштовують скандали і бійки».

Підполковник Парникаж, заступник генерала А. Гасала Ніжборского, в доповідній міністра оборони С. Інгре 11 грудня 1944 року повідомляв, що командування 4-го Українського фронту, через створені ним Народні комітети і свої військові комендатури, дозволило чехословацьким військовим комендатурам «тільки поповнювати 1-й Чехословацький корпус. Насильницькими методами забирають в радянську армію навіть тих юнаків, які перебувають на чехословацьких мобілізаційних пунктах. Скрізь за нами стежать. Заарештовують наших офіцерів. Склади з продовольчим запасом під охороною радянських військових, які ними реквізовані. Панують тут радянські офіцери, ми безсилі».

Зміцнюючи себе, як єдину і найвищу владу Закарпатської України, її Народна Рада (парламент) прийняла серію відповідних Декретів.

15 грудня 1944 року були прийняті:

– Декрет № 13 – «Про перехід прав власності від Чехословацької Республіки та Угорського Королівства до Закарпатської України». 1-й параграф цього Декрету викладено так: «Все рухоме і нерухоме майно, установи, угіддя, маєтки, ліси, підприємства, фабрики та шахти на території Закарпатської України, які належали Чехословацькій Республіці та Угорському Королівству, переходять у власність Закарпатської України».

Другим пунктом цього Декрету негайно припинялися не тільки зв’язки, але і всякі «відносини з уповноваженим Чехословацького уряду міністром Ф. Німецем і його громадським і військовим апаратом, який тимчасово перебуває в місті Хуст».

– Декрет № 14 – «Про будинки  і рухоме майно ворогів народу, які втекли з німецько-угорськими загарбниками».

У параграфі третьому цього Декрету записано: «Міські Народні Комітети повинні конфіскувати будинки, які залишаються майном міста, разом з предметами домашнього вжитку (меблями) або без них».

– Декрет № 15 – «Про припинення зв’язків Народних Комітетів Закарпатської України з Уповноваженим уряду Чехословацької Республіки», яким припинялися всякі взаємини Народної Ради, а також окружних, міських і сільських Народних комітетів з «уповноваженим чехословацького уряду міністром Ф.Немецем і його цивільним і військовим апаратом».

– Декрет № 19 – «Про введення попередньої цензури на періодичні і неперіодичні видання». Цим Декретом дозволялося видавати, а друкарням друкувати тільки після того, як матеріали будуть перевірені відділом цензури і отримають від нього відповідні дозволи.

Щоб розправитися з колишніми представниками органів влади Чехословаччини та Угорщини, Народній Раді належало створити швидкодіючу судову систему, подібну до тієї, що  діяла  в Радянському Союзі в той час,  сумнозвісні «трійки». Тому Народна Рада 18 грудня 1944 року затвердила Інструкцію «Про організацію і порядок діяльності Спеціального Суду Закарпатської України».

У першому параграфі цієї Інструкції сказано: «Спеціальний Суд створюється для охорони державної безпеки (…) і незалежності народу Закарпатської України». Старалися і уповноважені (міністри) Народної Ради, які видавали відповідні розпорядження. Так, уповноважений у справах освіти І. Керча 15 грудня 1944 року видав розпорядження № 7 «Про конфіскації і вилучення всіх чужих видань», до яких належали і «антинародні видання без розсуду на те, якою мовою і де вони видавалися».

Оскільки до війни все книги для русинів видавалися в Чехословаччині та Угорщині, а в них критикувався сталінський тоталітарний режим, то всі вони відразу стали антинародними, а русини втратили книги про своє минуле.

19 грудня 1944 був прийнятий Декрет № 20 «Про припинення мобілізації в Чехословацьку армію і підтримки вербування добровольців до Червоної армії». Цим Декретом всі сільські, міські та окружні Народні комітети були зобов’язані «вжити заходів щодо припинення мобілізації в Чехословацьку армію громадян Закарпатської України і організувати вербування їх у Червону армію».

Далі буде

Петро Годьмаш

Початок читайте за посиланням:

Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч. 1

Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.2

Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.3

Історичний нарис: Як Підкарпатська Русь стала Закарпатською областю УРСР, ч.4