Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 2
Розділ 2
Під час мого кількаденного перебування в Хусті мене взяли оглянути штаб-квартиру Січі.
Січ—це збройне формування урядової партії зі своєю уніформою, подібне до «СА» в Німеччині. Вона відразу ж стала гордістю українців і, безперечно, найбільш впливовою силою на всій території. Її члени були прапороносцями ідеї Великої України.
Усі її члени були зобов’язані двічі на тиждень відвідувати вишколи, але певний corp d’élite був на по-стійній службі. Цей корпус базувався у штаб-квартирі в Хусті—великій білій, подібній на казарму, будівлі в центрі міста,—і саме туди мене привели.
Панувала атмосфера таємничості та мілітаризму. Хлопці, яким було ледь за двадцять і які видавалися шумливою великою і сильною компанією, вивчали українську історію та культуру. Коли ми заходили в класи, вони зривалися на ноги з грюкотом на військовий лад і вітали нас викиданням руки вперед. На стінах були розвішані мапи із зображенням Великої України майбутнього і численні гасла, на кшталт «Самим лиш палким бажанням не здобудеш свободи», або «Я шаную того, хто шанує мене». Трохи згодом хлопці виходили для тренування з володіння зброєю та військової справи на імпровізований плац, захований за залізничною станцією. В інших містах та селах, де не було капітальних казарм, як у Хусті, хлопці проходили вишкіл по суботах і неділях. Ми бачили їх всюди: вони марширували, стріляли і муштрувалися з неймовірною енергією.
Первісною метою вишколу була побудова ядра української армії. Одні казали, що ця армія має бути першою силою, яка перетне кордон із Польщею, коли німцям прийде час визволяти там українських братів; інші—що вона покликана замінити чеську армію, коли чехи вирішать, що свою ненадійну владу в області утримувати не варто. Вишколи проводилися з усіх видів збройної боротьби, і члени Січі мали вибрати, спеціалізуються вони як піхотинці, члени механізованих підрозділів, чи як авіатори. Вишкіл льотчиків поставив керівництво перед особливими труднощами. Ніхто в Карпатській Україні не знав, як літати. Навчальний центр було відкрито у Відні, і спеціально відібраних командирів послали іуди на курси інструкторів. Але після їхнього повернення додому, постала нова проблема. Січ не мала аеропланів. Урешті-решт вони почасти дали собі раду із цим, купивши два старі автомобілі, тож потенційних льотчиків можна було бачити за порпанням у моторах чи їздою довкола плацу. Швидкість машин була якою завгодно, тільки не авіаційною.
Пополудні хлопців, призначених для цього роду діяльності, відсилалися на місце черіування як дублерів до поліцаїв чи інших осіб, яких вони потім мали замінити.
Кількість людей, що проходили вишкіл, трималася у суворій таємниці. Офіційно говорили про 8000, але більш правдоподібно, що їх було близько 18000. Кількість тих, що вже перебували на постійній службі, становила 2000. Кожен із них отримував по десять корун на день, що, як для Хуста, було чималою сумою.
Назагал січовики були привабливою компанією. Мені увесь час здавалося, що їхній ентузіазм є недоречним, а до сповідуваних ними методів, які передбачали безжалісність і насильство, я відчував відразу. Але наївний запал—радше рядового складу, аніж лідерів,—робив з них привабливих особистостей. Дехто з них раніше був комуністом. Типовим прикладом був хлопчина років десь так заледве двадцяти двох, якого я зустрічав у «Коруні» мало не кожен вечір. Він був одним із сімдесяти втікачів із села, яке перейшло до Угорщини згідно з рішенням Віденського арбітражу. Його батьки були селянами, а батько—переконаним комуністом. У школі хлопця заполонила українська ідея, і чеська влада засудила його до трьох років ув’язнення за розповсюдження листівок підпільної української організації, очолюваної Коновальцем, якого вбили в Голландії. Він вийшов з ув’язнення через п’ять тижнів через загальну мобілізацію. У буремні жовтневі дні Ревай назначив його особистим охоронцем: цілих три тижні він ходив слід у слід за ним вулицями, сидів біля нього під час прийому їжі і спав біля його кімнати із зарядженим револьвером у руці. Його винагородою була пристойна посада у новій адміністрації. Віра цього хлопця в українську ідею була фанатичною, і він мріяв про українську армію вдень і вночі. Казав, що їде до Берліна, щоб вивчати військову стратегію, і до Рима, щоб вступити до військово-морських сил Італії. А після того, майже на одному диханні, видав, що має надію отримати велику роль у фільмі про історію України, який студія «ЦРА» збиралася знімати в Хусті навесні. Він розраховував, що це буде трагедійна роль. Його батько,—який, як він стверджував, і досі був комуністом,—заприсягнувся застрелити його, коли комуністична Росія правитиме у Східній Європі; в той же час, він поклявся застрелити батька, коли постане Велика Україна.
Іншими великими центрами поповнення особового складу були українські землі за кордоном. Молоді українці постійно перебиралися через кордон з Південної Польщі, певна кількість пробралася в Карпатську Україну аж з Росії чи Буковини, провінції в Румунії.
Тих, що з Румунії, було дуже небагато. З одним із них я познайомився, він був учителем в середній школі й офіцером місцевої Січі. «Цілий світ про нас забув»,—знову і знову шепотів він. Особисто я не думаю, що світ коли-небудь дуже багато чув про них, оскільки, на противагу високоорганізованій українській меншині чисельністю близько семи мільйонів у Польщі, в Румунії їх налічується лише півтора мільйона, і їхні національні почуття ніколи не були яскраво артикульованими, тож їм відмовляють у праві на ці почуття у всіх можливих формах. До війни у старі часи Австро-Угорщини, в цьому регіоні було п’ять українських середніх шкіл і паралельне викладання українською мовою у Чернівецькому університеті, але відколи до влади прийшли румуни, ці привілеї зникли, і вже протягом року там немає навіть газети українською мовою. Насправді зараз у Чернівцях з нерумунських верств населення саме німецька національна меншина є найбільш активною, і кажуть, що це місто є найважливішим центром підпільної німецької пропаганди у Південно-Східній Європі.
Емігранти були, напевно, найбільш фанатичними з-поміж всіх січовиків, бо вони знали, що, перетнувши кордон, вони, безсумнівно, відрізали себе від минулого. Персонал «Коруни» набирався винятково з цього середовища. Вони ночували у спільній спальні на піддашші; і лише їхньою чисельністю надолужувався повний брак навиків та той факт, що як тільки вони починали чогось навчатися,—їх відразу забирали на іншу роботу. Коли б я не подзвонив у дзвіночок,—з-за дверей висовувалася скуйовджена голова і тіло у брудній сорочці та штанах. Новоприбулий зазвичай питав, чи можу я розмовляти польською, і додавав, що це чудово, оскільки ми можемо прекрасно порозумітися. Нічого вони так не люблять, як докладно оповідати про свої переживання. Усі розказували про «гноблення» поляків і охоче наводили загальновідомі історії про спроби денаціоналізації. Вони розповідали, що жоден український селянин у Польщі не може купити трохи землі, поки не зречеться своєї греко-католицької віри і не стане римо-католиком (що завжди було синонімом до слова «поляк»); жоден українець не може отримати роботу ні в одній із комунальних служб чи на державному підприємстві; українські школи позакривали після фальшування заяв про вступ і таке інше. Сім’ї тих, що втекли, опісля переживали важкі часи: це і тимчасове ув’язнення, і обшуки в будинках, і всіляке отруювання їм життя з боку влади.
Емігранти непомітно переходили кордон вночі. Ця ризикована справа могла бути не такою вже й складною, оскільки влада і близько не спроможна була стерегти цілі кілометри лісів та гір. Утікачі або самі роблять розвідку на місцевості, а тоді чекають місячної ночі, або ж приходять групами і довіряють себе провідникові, який знає всі потаємні обхідні стежки. Останній спосіб був менш популярним, бо це коштувало б від п’ятнадцяти до двадцяти злотих, що для селянина було астрономічною сумою. Наскільки їхні особисті історії були правдою—перевірити неможливо. Але коли чоловік каже, що його турнули зі середньої школи «тому що він українець», або також що він отримав попередження про звільнення з роботи на державній залізниці «тому що він українець», то важко повірити, що він був цілком безневинною жертвою. Один зі службовців з відділу пропаганди рік відсидів у в’язниці Святого Хреста в Польщі, у якій утримують найтяжчих злочинців, за порушення закону, яке він визнав; і поголені голови декого зі швейцарів наштовхували на думку, що вони теж прибули сюди не просто з дому.
Що саме ставалося з емігрантами, коли вони потрапляли до Карпатської України, сказати важко. Від страху перед польською владою і кількість, і маршрути переміщення цих людей замовчувалися якомога старанніше, у Хусті їх було десь близько ста. Більшість із цих людей, очевидно, відсилали на декілька днів до концентраційного табору в Рахові, (Ідеться про Думенський концентраційний табір, створений урядом Карпатської України спільно з чехословацькою жандармерією поблизу Рахова 20 листопада 1938 р. для інтернування захоплених у полон польських та угорських терористів, дезертирів, утікачів із закордону та русофілів. За формою внутрішньої організації та умовами утримування в’язнів Думенський табір комендантом якого був чех Якуб Сироватка, більше нагадував літній табір, аніж класичний концтабір авторитарних і тоталітарних країн.) а тоді, якщо підтверджувалася правдивість їхньої історії, їх відпускали, і вони, звичайно, пробивалися просто до штаб-квартири Січі в Хусті. Там вони проходили вишкіл, а згодом отримували роботу—або там-таки, або в якомусь іншому місті з умовою, що вони мають підтримувати зв’язки з місцевою організацією Січі.
З яких джерел надходили кошти на утримання всього цього—це теж було питання, на яке важко дати відповідь. Поміж іноземцями панувало загальне переконання, що гроші надходять винятково з Німеччини у вигляді таємних субсидій. Одначе це видається не до кінця достовірним. Значну частку, без сумніву, становили кошти, пожертвувані українцями з Америки, але багато було зібрано і на місці. Головними збирачами були комісари.
Таких комісарів призначили в усіх містечках та селах для здійснення об’єднаних функцій мера та нотаря. У звичайні часи мера обирали мешканці; в той час, як нотар був оплачуваним державою службовцем, чиєю роботою був нагляд, щоб мер не перевищував своїх повноважень, а також допомога в складанні юридичних документів. Комісари ж мали верховну владу і вони, не вагаючись, її застосовували. До прикладу, в одному гірському містечку комісар наказав єврейській громаді до певної дати знайти 5000 корун для допомоги бідним євреям. Перед настанням обумовленої дати комісар підняв вимогу до 10000 корун. Звичайно ж. гроші знайшли. оскільки євреї були занадто налякані, щоб вчинити інакше. Там на місці було десь із п’ятдесят єврейських сімей таких бідних, що заледве зводили кінці з кінцями, але ніхто із них ніколи так і не бачив нічого з тих грошей. Імовірно, ці кошти пішли на місцеву Січ. яка ніколи не публікувала ніяких фінансових звітів, але якій ніколи не бракувало засобів. Іншим улюбленим методом цих комісарів був продаж контрактів, які вони мали просто надати, або продаж євреям дозволів на проживання. Наприклад, у листопаді в одному місті на заході Карпатської України п’ятьом відомим місцевим євреям від дрібних українських службовців надійшли короткі листи із наказом виїхати. Євреї вирішили, що краще забратися звідти, і виїхали з цілими своїми родинами. Від чотирьох із них більше нічого не було чути, а п’ятого угорці відіслали назад. Це був щасливий випадок для комісара. Він запропонував дозвіл на проживання та імунітет від подальшого чіпляння взамін на пожертву 15000 корун для Січі. Він отримав гроші ще тієї ж доби.
***
Яскравого і сонячного ранку ми розпочали нашу першу експедицію. Вона була короткою—до Шандорова, села за якихось тридцять кілометрів на північний схід від Хуста. Шандорово відоме своїми криницями із соленою водою, а селяни у цій місцевості використовують її і для куховарства і як замінник солі на столі. Разом з нами в одному із старовинних таксі, що від’їжджало від ринкової площі, був фоторепортер, з яким ми колись мандрували автобусом. Це був веселий блондин з Відня з невимушеною манерою поведінки, яка давала йому можливість обводити довкола пальця будь-якого чиновника, що чинить перешкоди,—йому було лише сімнадцять, і він вважав себе наймолодшим фоторепортером у світі. У тринадцять років він пішов у науку до свого батька-фотографа, якого через рік в Іспанії на його очах вбило снарядом; а коли йому було шістнадцять, одна з найбільших американських компаній кінохроніки призначила його своїм представником у Центральній Європі. Він успадкував чуття фотографії та дорогу апаратуру, що є частиною основного капіталу фотографа. Для нього подорож до Хуста була лише однією з безконечної низки експедицій потягом, таксі та аеропланом; і в сімнадцять років він знав уже всю Центральну Європу так. як пересічний мешканець Лондона знає Пікаділі.
Ми вирушили вздовж долини Тиси на схід. Гірський краєвид з південного боку ріки був сповнений життя. Він складався з довгого ланцюга стрімких конусів, схожих на маленькі вулкани. За першим рядом простягалися інші—ген вдалину, углиб Румунії. За нашою спиною на ізольованому конусі на з’єднанні двох долин стояв Хустський замок, головні укріплення якого дивилися на схід, звідкіля татари, турки та інші нападники проносилися долиною. Проїхавши десь 13 кілометрів, ми з’їхали з магістральної дороги і вже невдовзі опинилися в горбистій місцевості. Була субота, єврейський шабат, і в одному із сіл ми побачили євреїв—самих чоловіків, бо жінки рідко беруть участь у колективних богослужіннях,—які йшли юрбою із синагоги. Усі вони були у традиційному для шабату одязі: довгі плащі з чорного сатину і з підкладкою прямого покрою, підперезані довкола талії довгим шнуром, та екзотичні з вигляду круглі чорні оксамитові капелюхи з пласкими крисами і смужкою із соболя, з-під якої випущено соболині хвости. Плечі їм огортали зібгані шматки домотканого лляного полотна з чорними і білими смужками на кінці. Оператор хотів їх знімати, але у шабат це заборонено. Вони накинулися на нього зі страшенним криком і, стрясаючи кулаками та палицями, погрожували розбити його камеру об землю, якщо він вперто наполягатиме на своєму.
Будиночки, що вишикувалися довгими рядами по обидва боки дороги, були дуже гарної конструкції, якої я досі не бачив. Побудовані вони були повністю з дерева і мали звичайну видовжену форму. Але веранди були врізані в них з вузького кінця будинку, що виходить у бік вулиці і з того боку, де вхідні двері; а дахи, які їх накривали, збігали від гребеня просто донизу і підтримувалися вишуканими стовпцями, прикрашеними гарною різьбою. Ніяка фарба не приховувала природного сірого кольору смерекової деревини, але приємний контраст створювала кукурудза насиченого помаранчевого кольору, яку вивісили сушити на жердині під піддашшям. Такі жердини траплялися по всій Карпатській Україні і служили селянам шнурком для сушіння білизни після прання, а заодно — і коморою.
Доступ на подвір’я був через великі ворота з п’ятьма перекладинами. Ці ворота були незвичайними. Хоча і цілковито створені селянським розумом, і зроблені нашвидкуруч в стилі і раз, два — і готово», вони були практичними і самі зачинялися. Верхня перекладина воріт була зроблена із величезного стовбура дерева, який нависав над стовпчиком з того боку, де кріпляться завіси. Власне, на воротах дерево було зрізане до нормального розміру, але там, де воно виступало, його залишили недоторканим,—стовбур дерева діаметром у півметра. Цей важкий блок діяв як тягар, що утримував ворота зачиненими.
Головна криниця із солоною водою, над якою стояв високий стовп із жердиною для витягання води, була край дороги в чистому полі, вкритому травою. Довкола неї стояла група селян в кудлатих шапках з овечої шкіри; один із них, кругловидий, усміхнений, повільно витягав воду, піднімаючи жердину рука за рукою вгору, а тоді розподіляв її між рештою людей. Дехто приніс дерев’яні цебра, з’єднані між собою коромислами; інші—дерев’яні відра, а один старий залишився вірним біблійному міхові для води. Тоді повільно під’їхали два скрипучі вози із величезними бочками, запряжені втомленими маленькими кониками. Фірман одного з них та його жінка — витрішкувата селянка, що годувала груддю дитину, їхали два дні з високогірної місцевості поблизу польського кордону. Другий віз, позичений в товариша, був під наглядом фірманового сина — молодого хлопця, який швидко заснув на сіні. Вони пояснили, що їхній приїзд—це щорічна експедиція, і що води, яку вони тут наберуть. їм вистачить на цілий рік. Взимку, коли роботи в полі немає, такі експедиції здалека не є нічим незвичайним: оскільки сіль залишається однією з небагатьох необхідних для життя речей, які селянин не може продукувати самостійно, тому цінним є сам привілей добування цієї води. Кажуть, що привілей селянам з території, яка зараз охоплює дев’яносто три села, надала Марія-Терезія за три дні до своєї смерті у 1780 році. Тут не беруть плату за воду, хоча вся сіль під землею належить державі,—окрім номінальної суми на утримання криниці, польової дороги, що веде до неї, та будиночка сторожа.
Від криниці ми подалися до будиночка, що стоїть поблизу, де оператор намовив господаря накрити стіл у дворі і сісти з родиною до удаваної трапези. Усі охоче зібралися за столом і, у заданій оператором манері, з великою охотою занурили свої картоплини, наштрикнуті на кінчики ножів, у глечик із солоною водою. Насправді, справжня трапеза виглядає інакше, але, безумовно, цей фільм все одно на кілька хвилин розважив глядачів Нового Світу. Інтер’єр двох кімнат будиночка був щонайпростіший: земляна долівка, грубі дерев’яні меблі і шість кукурудзяних паляниць на полиці—майже такого ж розміру як малі колеса від воза. Виділявся тільки довгий ряд образів і два великі стоси десь із сорока подушок на низьких дерев’яних ліжках. Образи і подушки (останні роблять із пір’я та пуху гусей, що їх тримає сім’я) є загальним мірилом добробуту родини. Коли гусей забивають для продажу на базарі чи для домашнього споживання, то роблять подушки і вбирають їх у напірники, гарно вишиті хрестиком. За добрих часів їх зберігають, а якщо приходять тяжкі часи, то їх можна поступово випродувати за ціною пуху та пір’я. Група будиночків на краю села належала єврейським родинам, які протягом багатьох поколінь мешкали там, як селяни. Русини, здається, були не надто високої думки про їхні сільськогосподарські здібності. Мені казали, що багато хто з них безцільно тиняється у пошуках грошей» і не наймає нікого, хто б обробив їхні поля.
У селі, що по дорозі назад, довкола ратуші—звичайного будиночка із понищеним написом «Ратуша»—стояла велика юрба жандармів. Автобус, що належав чехословацькій залізниці, зазнав атаки селян, які розбили в ньому вікна. Усі пасажири, зігнувшись удвоє, уникли поранень,— окрім одного бородатого єврея, який дістав ножове поранення в рамено. Майже у цей самий час в Ізі (кілька кілометрів від Хуста) напали на автобус, що прямував до гірського села. Пасажири були українцями, в той час як мешканці Ізи були повсюдно відомі як вірні православної церкви і прихильники русофільства. Пасажири автобуса, напевно, передчували засідку, бо мали ручні гранати,— і двох мешканців Ізи госпіталізували у важкому стані.
Попередню частину читайте за посиланням
