Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.11-12
Ян Свадеба
Ніколи не сподівався пан Прохазка на таку поразку. Ніколи! Досі, що не задумає, все здійснювалось. А тут — маєш! Братка послухав. Що він тямить у промисловому ділі? Що він тямить у людях? Ані бе! Тому й перейшов на легшу службу. Ще вчора приходив до нього пан Отрубні. Десять тисяч крон пропонував, аби відпустив того дужого хлопця до його, Отрубніго млина. Мішки переносити. Десять тисяч — ото немаленька сума. А пану Отрубніму вкрай був необхідний такий чоловік, як Сила. Тепер б пан Прохазка погодився відпустити його і за п’ять тисяч. Шкода, шкода, мушу вам сказати, що вислизнув з рук такий момент. А може, відшукати його? Примиритися з ним? Запропонувати нову роботу? Треба все добре обміркувати. І як же він, досвідчений підприємець, так необережно випустив з рук той ласий шмат робочої сили?
Пан Прохазка вміє гроші робити. Лише після того, як революційний відгомін «Аврори» розворушив чехословацьких пролетарів на чолі з комуністами та профспілками, пан Прохазка став дещо ліберальним. Правда, цей лібералізм мав свою мету. Ось, приміром, робітники почали вимагати підвищення заробітної плати. На перший раз пан Прохазка категорично відмовився задовольнити їхнє прохання, розраховуючи на те, що робітники проведуть страйк. Так і сталося, як панові гадалося. Потому підвищив-таки платню на кілька відсотків. Робітники раділи. В той же час радий був і пан. З чого б йому торжествувати? А було з чого. В цьому заворушенні через посередництво своїх холуїв-прислужників він винюхав організаторів і керівників страйку, а згодом звільнив їх, як зайву ро — бочу силу на заводі. Операції, які раніше виконували ватажки страйку, лягли на плечі тих робітників, що залишалися в цеху. Ну ось: хто виграв? Прохазка. Заробітну платню п’ятьох звільнених він розподілив серед робітників надбавкою-відсотками…
«Дивний чоловік отой Свадеба. Чудний якийсь. Айбо вчений мусить бути», — подумав Іван і в ту ж мить запитав про інше:
— Яне, а ви добре живете?
Від несподіваного запитання Свадеба піднявся на лікоть, аби Іван ліпше почув те, що скаже:
— Як тобі сказати, друже мій? Матеріально я живу препаскудно. Ти сам бачиш, що обстановка в мене не така, як у пана Прохазки. Духовно, правда, я живу ліпше, як наш президент. Чому? А тому, що все моє життя націлене до щастя. Це дорога нелегка. Та думаю, хто не вміє переносити горе, тому тяжко добратися до щастя… Ти звідаєш, чи добре я живу. Посуди сам. Дітей віддав до старих у село. У місті сутужно з харчами. Вони дорогі. Тяжко з роботою. Ось Ганічка втратила на неї будь-які надії. Та що там Ганічка? Тисячі чоловіків нині вештаються без роботи. Шукають по місту яке-небудь заняття. Та людей витісняють машини: із фабрик, із заводів, навіть із полів. Тисячі родин лягли у цей вечір голодними. Тисячі дітей приспали в цей вечір матері, пообіцявши, що ранком наїдяться хліба досхочу. Ех, друже мій, нечесний цей світ! Безжалісний і нечесний, кажу тобі. У одного скрині набиті золотом-грошима, а в другого на руках мозолі та капшуками сльози попід очима… Як бачиш, живу добре — біди в інших не позичаю. В одне я твердо вірю: ще настануть ліпші дні. Тоді ми, братку, заживемо з тобою по-новому…
— У нас, окрім особистого життя і добробуту, — продовжував Свадеба, — є значно більше — це слава і честь нашої республіки. І коли б мене запитали, хто твій найкращий друг, я б відповів: «Той, хто є щирим другом мойого народу». Зробити нашу республіку могутньою, красивою, нездоланною — це слава і честь кожного громадянина, наш найвищий обов’язок. Це і є нашою найголовнішою боротьбою. Людина, котра не веде боротьбу — живий труп, перепрошую, нуль без палички. Ми, молода генерація, повинні відстоювати-боронити честь наших батьків і прадідів, славу Яна Гуса, Яна Жижки, славу і честь тих, хто творить нашу республіку…
Іван широко розплющив очі. Вже було, очевидячки, далеко за північ. Крізь темну завісу ночі за вікном у кімнату заглядала яскрава зірка, гейби послухалася разом з Іваном до Свадебової речі. Вона мерехтіла-тремтіла і, здавалося, так близько стояла, що Іван міг би до неї доторкнутися рукою.
Невже він ніколи не бачив такої яскравої зірки? Чи ото лише в Празі так гарно світяться вони?
Гей, ні, і та, над Терчиною хижкою, так красно світила. Він позирав на неї, поки в очах не з’явилося сотні, тисячі таких зірок. Якби знати, котра з них твоя, то вічно вартував би на неї…
Проби сили
Ранок покурював весняною бадьорою свіжістю і залишав над Прагою рідкі мережива туману. Сонце задивлялося на верхні поверхи найвищих будинків, золотило циферблат годинника на старезній готичній вежі, а на вулицю кидало довгий чорний холод.
«Господи, який се нечесний світ! Тепер куди подінуся? Та домів ганьба повертатися. Якби гроші заробив, тоді б я поїхав, засватав би Терку. Айбо, де той заробіток знайти? Скільки можна отак витерпіти? Тиждень, два, місяць? Не дай, Боже, аби я довго сидів на шиї сього доброго чоловіка. Своїх діточок не може удержати, а мене прийняв до себе. Хто я йому — брат чи сват? Смішний якийсь. Відстоює славу і честь своєї республіки. А чи захищає республіка його самого, Франту та Воржбіла? Кому вони потрібні? Викине їх Прохазка на вулицю, то хіба в гробі захисток знайдуть…».
Першими світанкову зорю в Празі зустрічають каліки: хромі, безрукі, з поперев’язуваними вилицями, вони поспішають до дрібних, незахідних корчмин, що чекають їх з одчиненими навстіж дверима. Інваліди сходяться сюди, аби погуторити про колишні свої бойові походи, звідки повернулися нещасними на все життя.
Про Першу світову нагадують ще гурти жінок та дітлахів, що стовбичать біля м’ясних, молочних та фруктово-овочевих крамничок і, здається, нема їм кінця-краю. У чергах жінки непристойно перегукуються, когось проклинають, забувши про міську стриманість. З корчмин, затьмарених перегаром та димом, ллється брудна лайка.
Іван поспішав на ту гірку, що височить над містом. Звідси, з висоти, найліпше оглядати околицю.
Вже сьомий день приходить сюди. Місто мережиться перед ним пишним візерунком-орнаментом. Вінчають Прагу золотоверхі бані. Скільки їх? Чи правду кажуть, що більше за сотню?.. Пробував рахувати та збився з лічби. Задивився на готичний конус, довкола якого обсілись, наче діти коло дідугана, малесенькі… «Нещасне місто. Може, й справді треба перебратися в Бельгію. Може там знайдеться якась робота? А коли й вуйко так бродить, як я?»
Вийняв з торбини півхлібини, відломив від неї окраєць та й почав їсти, задивляючись на дивовижну вежу. Отак, граючись, відкришував крихти, кидав у рот і не помітив, як у руці залишилася лише скоринка. «От що таке безробітник! Ба ци довго можна так терпіти? І де вже оту роботу шукати?…».
— Чоловіче добрий, най тобі дасть Бог здоров’я, многая літа і долгоденствіє на землі, поділися зо мною калачем, — почав хтось припитувати. Оглянувся. На саморобній колясці з трьома колесами від велосипеда сидів каліка: набряклий з обличчя, у пожмаканій крисані вицвілого лимонного кольору. Пухлими синіми руками тримався за кермо, на котрому приладнані коліщатка, що за допомогою ланцюжка приводили в рух усю інвалідську «карету».
— Чим можу, тим і поділюся, — сунув Іван руку в торбину. — Калачі їдять багачі, а я житняником обхожуся.
— З роботи йдеш? — не переставав зазнайбіда, пережовуючи черствий хліб.
— Без роботи я.
— Такому дужому богатиреві хоч де знайдеться діло. Аби руки цілі. На шию знайдеться ярмо, не журися!..
— Най кури журяться та пани, — мовив Іван. І сам не стямився, що перейшов на чеську мову. «Ще й нещасний дражнить. Кожний сміється з мене. Бо він дома, а я — зайда».
— Ти не тутешній, чую?
— З Підкарпатьської.
— Іди зо мною, хлопче. Я тебе поведу на таке місце, де кожну секунду потрібні такі плечі, як у тебе.
Інвалід мовчки поскрипував-котився перед Іваном. І лише, коли наблизився до широких вікон, почав оглядатися, абихлопець не відставав. Іван зупинився біля входу до крамниці. Іван відчинив половину масивних дверей. Бідолашник майстерно закрятав переднім колесом і опинився посеред крамниці. В ній торгували будівельними матеріалами. Почав щось перепитувати продавців. Раптом швидше запрацював руками, повернувся до Івана, збуджено вигукнув:
— Є, є робота!
Якийсь валькуватий панок купив собі кахель на пічку, і, як на біду, нема жодного візника. До вокзалу далекувато, правда, тому вирішив знайти двох-трьох носильників, щоб хоча до електрички донесли. Кахель дорогий, тому треба з ним бути обережному.
— Купіть собі ящик та в нього складемо, — радить Сила.
— То є думка, прошу вас!
За якісь хвилини весь кахель переклали у ящик з грубих дощок. Іван потормосив ним, перевірив дроти.
— Допоможіть підсадити на плечі.
— Ви його, прошу, з місця не зрушите, — заметушився покупець і почав позирати то на продавців, то на Івана.
— То вже не ваша жура, паночку. Лише допоможіть підняти…
Іван спочатку поклав ящик на коліно, потім на прилавок, а звідти звалив собі на плечі та й рушив. Прощаючись на ходу з продавцем, що не закривав від подиву рота, панок подрібцював за Іваном.
На нещастя, ящик не пролізав у двері електрички. Довелося нести його далі, аж на торговицю, де часто стояли гумовики — вози-платформи на гумових колесах. Іван ішов досить швидко, і панок ледве встигав чепеляти за ним. Раптом з-за рогу показався гумовик. Панок зупинив візника.
— А може, й на вокзал підете? — спитав Івана, коли візник припинив коней впритул до хідника… — Там допоможете мені до багажного вагона віднести. Добре?
— Повезуся, як треба, — і скочив на передок гумовика.
Іванові давно вже кортіло на вокзал. Він любив дивитися на поїзди, що важко рушали з місця, набирали розгін, чмихаючи білою парою та чорним димом. Поїзди приходили з дому, з-під Карпат, і йому здавалося, що той дим курився з його рідної оселі…
Багажний вагон знаходився у самому кінці поїзда. Іван прямо з платформи почепив ящик на плечі і поніс уздовж вагонів, дивлячись під ноги, аби не спіткнутись. Обережно поклав свою ношу до інших ящиків. Панок розрахувався з ним, глянув ув очі і якось несміливо прошептав:
— Чудо! Артист! Хе-хе-хе!
П’ятдесят крон! Перші п’ятдесят крон, зароблені на вулиці, одержані за продані руки! Що скаже Свадеба? Що би повів нянько, якби дізнався, що я так дожився? Господи, та заплакав би, як мала дитина! Айбо я не видамся. Не скажу про них ні няньові, ні Яну. Най не знають, як гроші заробляю. На житняник уже буду мати. Айбо ремесло якесь треба добути. Та де його дістану? А завтра, завтра де я зароблю? Хто мене найме?
Брів тротуаром, а праворуч кучерявилися крони каштанів. Над головою хмари затуляли невеликий шмат неба: вони звисали, як подерті онучі, над будинками, і певне від того було важко дихати. Замість небесних зірниць на землі блимали вуличні ліхтарі, різнобарв’ям заманювали очі вітрини магазинів, кав’ярень, ресторанів, готелів.
Люди кудись квапились. Либонь, боялися змокнути на дощі, який ось-ось зістрибне з хмар та побіжить по тротуару.
А завтрашній день не давав супокою. «Куди піти найнятися? На вокзал чи до того магазина? А, може, щось Свадеба знайшов? Він ще розгнівається на мене, що валандаюся по місту… З’явитися на світ, то не так уже й складно. Добре прожити на світі — то величезна мудрість. Та хто мені оту мудрість дасть, окрім мене самого. Чоловік сам мусить робити своє життя ліпшим. Зроби його, коли навколо тебе все крутиться-обертається не так, як би ти хотів…».
В роздуми ввірвався гамір, що доносився зі скверу. Що ж то за дивина? Чому регочуться люди? І погода їм не на заваді.
Посеред гурби, просто на зеленій траві брикаються, мов діти, двоє здорованів. Бійка? Та чому ніхто не роздоймає їх?
Ось один встав. Обтирається. Забрав із землі свій одяг. Похмуро попрямував до глядачів, сопучи, як циганський міх. Інший, що залишився на зеленому килимі, підморгував до присутніх, як до давніх знайомих, простягував до них мускулисті руки.
— Нех се пачі! Сто корун! Сто корун!
Виявляється, все дуже просто. Той здоровань продає свою силу. За сто крон. Той, хто подужає його, одержить від переможеного триста. Іван прикинув: у нього в кишені є ще така сума. А що коли спробувати?
Програти, правда, не збирався.
Протиснувся наперед. Вручив здорованю сто крон. Той спогорда, зазнайкувато вишкірився:
— Не дорахуєте й до трьох, як він поцілує землю! — і підморгнув на Івана.
Про Іванового суперника знали майже всі присутні: це був мандрівний силач, що з’являвся то тут, то там у Празі. Із-за того й жив, що виступав на побічних аренах. Перед Силою стояв не чоловік, а велет. На руках, на ногах — гори м’язів, а голова ніби вросла у плечі. Іван коло нього виглядав мізерно, як хлопчик. Поклав збоку тайстрину, скинув піджак, сорочку.
Стали один напроти одного, як півні. Суперник простягає руки: на, мовляв, бери! Іван довго не чекав: добре вчепився в залізні руки. Якусь мить потримав його в обіймах. Раптом закинув здорованя на плече. Той блискавично звився через голову — і гепнув на килимець.
— Браво! Бравіссімо! — лементіли дорослі і малі.
Та Іван того не чув. «Ба ци не покалічив чоловіка? За що? За якихось сотню крон? Ба ци й ото заробок такий? Най заклянуться такі гроші!».
Мандрівного силача обережно клали на носилки, що були тут припасені про всяк випадок для інших, і відносили його кудись убік. Вуличні роззяви, для котрих це було звичайним видовиськом, жваво сперечалися, переконували в чомусь один одного. І наче нічого не сталося, хтось гойкнув:
— Браво! Бравіссімо!!!
Вуличні уболівальники раділи. Раділи і торжествували, що нарешті знайшовся той, хто переміг незборимого Вілета. Скільки людей перекалічив, скільки грошей видурив своєю силою!
Гаряча, розбурхана купка людей кричить, свистить, лементує, у такий спосіб висловлюючи своє захоплення і задоволення за відплачені кривди і програші. Ті, що закладали парі, відмовлялися від своїх договорів або подвоювали внесені суми на користь Івана.
Як звільнився від потисків, від поштовхувань та поплескувань по плечах, його взяв під руку середнього росту чоловік. Задоволено потираючи блискучу лисину, шепнув йому на вухо:
— То є, просім, віборне![60]
Панок у пенсне не випускав Іванів лікоть. Випереджав хлопця, намагаючись заглянути йому в очі. Раптом сягнув рукою до кишені. Вийняв звідти хрупкий папірець. І знову зашептав:
— Дуже прошу, не відмовте. То від мене нагорода. Вам вона шкоди не наробить.
Довго ще щось говорив, розмахував руками, креслив на землі якісь лінії, хрести, та Сила ніяк не міг здогадатися, що від нього вимагалося, що йому пояснює оцей охриплий чоловік у пенсне. Той вийняв з кишені блокнот, самописку. На папері швидко побігли букви.
— То, прошу, моя адреса. Завтра чекаю вас дома, — шепнув Іванові на вухо і простягнув руку на прощання.
«Що з тим чоловіком буде? Ба ци не переломив-им щось у нього? Та чи я в тому винний, корінець би ’му висох! Сам напрошувався. За гроші… Поправді, а що би я робив на чужині, якби не мав грайцаря? Може, й сам такі фіґлі витворяв би? Що би повів нянько, якби дізнався, що тут іще платять за розщибанку? І жандарми нічого не кажуть. Самі позирають та сміються. Гей, тут би була воля для Клина!».
Гроші, гроші…
Іванові потрібні гроші. Він відчув це, коли вирушив з дому. Він відчував їхню силу, коли прощався з Прохазкою. Уже має п’ятсот крон. Ні з того, ні з сього. Просто так, ніби найшов їх на вулиці. Виказати Свадебові про них? А, може, назбираю ще більше та зажену няньові? Аби корову не продавав. Та й хліба прикупить собі. А, може, вже братове повернулися? Та вони на боці від нього. Кажуть, брат собі рад, а сестра — собі несла. У кожного є вже свої діти, свої обійстя. Айбо нянька не можна залишати самотнім. На старість треба помочі. Не пустив би мене з дому, як би ’му не треба якусь підпору. Гей, знаю я, нелегко ’му було випровадити останнього пасемка з дому! Вся наша родина держалася при землі від першого коліна…
Та ота бідна нивка висихала, розпорошувалася на ще менші кусники. Бо треба було дітям ділити по дарабчикові. Ота червениця коло хижі мені мала залишитися по няньковій смерті. Так сам повів. Може, Терчина мати щось придасть із свого городця? Айбо й того мало буде, аби чоловік з голоду не помер. Най сам перемучиться якісь літа. Бо на двох нас дуже буде скупо. Айбо так не виживу, як десь. Ото не заробок. Завтра піду на штацію. Або до того залізного склепу. Може, їм треба щось переносити? Нечесний світ, корінець би ’му висох! Продаю руки, і ніхто не лакомиться на них…».
Попередні частини читайте за посиланням:
Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.1
Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.2
Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.3
Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.4
Антона Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.5
Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.6
Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.7
Антон Копинець «Іван Сила на прізвисько «Кротон», ч.8
