Організатор хірургічної служби Мукачева – Микола Георгійович Вітенбергер (1909–1997р.).
Микола Георгійович Вітенбергер – колишній завідувач хірургічного відділення Мукачівської центральної районної лікарні, вчитель наступних поколінь лікарів-хірургів.
Микола Георгійович Вітенбергер народився 11 жовтня 1909 року в місті Свалява, в родині службовця. Був п’ятою дитиною, мав ще двох братів і двох сестер. Батько був начальником відділення зв’язку, помер у 1937 році; мати – домогосподаркою, померла у 1930-му.
З 1915 р. Микола Георгійович навчався у місцевій угорськомовній початковій школі, яку закінчив у 1919-му. У цьому ж році вступив до Мукачівської реальної гімназії, в якій навчався до 1927 року. Одержавши атестат зрілості, продовжив навчання на медичному факультеті Празького Карлового університету.
Під час навчання допитливий юнак працював у терапевтичній та хірургічній університетських клініках, а під час літніх канікул – в лікарнях Трнави, Мукачева, Римавської Собботи, переважно хірургом.
14 грудня 1934 року Микола Георгійович одержав диплом з «…присвоєнням наукового ступеня і звання «Доктора загальної медицини» з правом займатися медичним мистецтвом».
Повернувшись у Підкарпатську Русь, з 13.06.1935 по 31.12.1938 року працював ординатором хірургічного та акушер-гінекологічного відділень Мукачівської лікарні. З 1.01.1939 по 1.09.1944 року працював лікарем і завідувачем медичного пункту табачної фабрики в Мукачеві. У зв’язку з туберкульозом легень був звільнений від військової повинності в угорському війську. Однак восени 1944 року був призваний у робітничий батальйон, в якому прослужив чотири місяці у якості лікаря. Після цього до визволення Підкарпатської Русі Червоною Армією, за автобіографією, працював дільничним лікарем у Волівці. З приходом у Підкарпатську Русь радянської влади наказом Ч:ХІ.120.250/1945 від 15 лютого 1945 р. Уповноваженим у справах охорони народного здоров’я Народної Ради Закарпатської України Микола Георгійович був призначений дільничним лікарем міста Мукачева та дільниці, яка до нього відносилась, а з липня 1945 р. відділом охорони здоров’я Закарпатської України у зв’язку з урядовою потребою призначається завідувачем хірургічного кабінету в Мукачівську поліклініку на один робочий день тижня і лікарем-хірургом в Мукачівську лікарню (0,5 ставки), де потім працював до кінця життя.
За перші роки роботи в Мукачеві Микола Георгійович деякий час очолював акушер-гінекологічне відділення, виконував обов’язки завідувача першого хірургічного відділення, був ургентним хірургом. У цей час доводилось виконувати багато різної складності операції. Багато чого Микола Георгійович навчився саме від головного хірурга лікарні – Олександра Васильовича Фединця, крім того постійно вивчав нові методики оперативних втручань, аналізував нові дані у тих чи інших галузях хірургії, він постійно читав книги, до того ж європейських авторів. Інакше кажучи, він постійно збагачував багаж своїх знань, днював і ночував в операційних.
У 1948 році Президією Верховної Ради СРСР за досягнуті успіхи Микола Георгійович був нагороджений медаллю «За доблесну працю». Перебуваючи у постійному пошуці, він пройшов курси спеціалізації з легеневої хірургії в Українському НДІ туберкульозу (1948), грудної хірургії в Москві (1956), цикл торакальної хірургії у Київському інституті удосконалення лікарів (1960).
З 1950 року Микола Георгійович – завідувач хірургічного відділення ортопедо-травматологічного напрямку. На базі міської лікарні ним було відкрито відділення хірургії легень, де він працював на громадських засадах.
Згідно статистики з його власного архіву, хірург Вітенбергер М.Г. виконав півтора тисячі без двох подібних операцій, після яких померло тільки троє.
У 1952 році головним хірургом в Мукачеві став М.Г. Вітенбергер. Застосовуючи найсучасніші досягнення медицини – методи діагностики та лікування – він постійно оперував. Він брався за складні випадки, ризикував, створював нові способи вирішення тієї чи іншої хірургічної проблеми. Завдяки М. Вітенбергеру на Закарпатті почали виконувати перші операції на серці. Все почалось після того, як Микола Георгійович повернувся зі стажування в Києві і, збагатившись новими знаннями, почав втілювати здобутий ним досвід. За роки хірургічної практики Микола Георгійович оволодів усіма видами оперативної допомоги, в т. ч. операції по способу Вертгайма, резекції шлунка, кавернотомії, торакопластики… Однак більшість його часу забирала все таки хірургія черевної порожнини. Тут він був справжнім майстром: видаляв шлунок і формував новий з кишечника, формував новий сечовий міхур, після резекції останнього, прооперував не одного пацієнта з діагнозом рак. Він почав практикувати субдуральну анестезію, яку виконували одиниці на той час. Для нього поняття «неоперабельний випадок» не існувало. Як він сам говорив: «…розріжемо – побачимо»
Микола Георгійович став одним із ведучих хірургів Мукачівської лікарні.
Більше того, він працював над удосконаленням операційного інструментарію: винайшов апарат для зшивання культі бронха і апарат для накладання анастамозу при резекції шлунку та кишечника. М.Г. Вітенбергером було створено макети, а сконструював власне ці апарати майстер Ярош. 1955 року Микола Георгійович був нагороджений значком «Відмінник охорони здоров’я». 1957 року – обраний депутатом до міської ради депутатів трудящих Мукачева. 1959 року за бездоганну роботу і у зв’язку з 50-літтям закарпатським облздороввідділом йому була оголошена подяка із занесенням до особової справи (Наказ No 216)
Свій вільний час він витрачав на спорт (теніс, катання на лижах), подорожі чи просто отримував задоволення від гри на фортепіано. Був одружений з Катериною Кубіні, жили вони в будиночку навпроти міської поліклініки. Мав чотирьох дітей, всі дівчата, але тільки одна з них – Єва – пішла по його стопах. Також по його стопам пішла племінниця.
Хочу також з вами любі читачі поділитись дуже цікавою статею від Оксана Коваленко із «живими» спогадами про лікара. Викладаю мовою оригіналу:
50-тый ПОТОК СОЗНАНИЯ
Был такой врач в нашем городе. Знаменитый и талантливый! Легендарный!
Его именем названа улица рядом с городской поликлиникой, там же на углу находится его огромный дом.
Николай Георгиевич Витенбергер. Вот… Сегодня я увидела статью о нем. Как хорошо, что о нем помнят! И я знаю, сколько ходит о нем баек и легенд… Но почему-то не видела ничего такого написанного!
Мы не были знакомы. Но я много слышала о нем от тех, кто с ним дружил. И я очень близко знала его старшую дочь, которая была старшей, но… не совсем его дочерью! Об этом чуть позже…
Наверное, ни у кого из оставшихся в вечности не было да и не могло быть простого покладистого характера. Покладистый, все делающий по правилам, следуя традициям, не прорвется ни к чему новому. Наверное. Не могу сказать ничего о характере человека, о котором идет сейчас речь, но когда я слышу имя Николая Витенбергера, тут же вспоминаются эти несколько эпизодов из его жизни и рассказов других людей, связанных с ним.
В восьмидесятые годы мои знакомые из Ужгорода поехали в Москву оперировать девочку и им тогда сказали: «А чего вы так далеко ехали? У вас же там есть Витенбергер! Мы сами иногда к нему обращаемся!» Уже не молодой хирург, переставший оперировать, еще долгие годы оставался прекрасным, практически безошибочным диагностом.
Этот огромный дом у него появился не сразу… Витенбергер жил очень скромно, пока к нему не обратилась семья, благодарная за лечение, и не предложила купить этот дом. Витенбергер ответил тогда, что у него нет денег и, вообще, ему некогда этим заниматься – он все время лечил людей! Зашивал разбитые головы мальчишек (одному из них уже за восемьдесят, я его знаю), принимал роды у женщин, делал операции на сердце и накладывал гипс. Не знаю, как тогда было раньше… На все отделения – детское, взрослое, травматологию, хирургию и гинекологию – на все на свете был он один! Поэтому я все время удивляюсь, когда успевал Антон Павлович лечить людей, если все им написанное лично я до сих пор так еще и не перечитала?
Но семья, обратившаяся с предложением о продаже своего дома, судя по всему, прекрасно знала о состоянии финансов знаменитого доктора, ибо никто не удивился. Просто сказали, что денег они ему сами дадут. Да! Люди просто уезжали из страны и хотели, чтобы их дом достался человеку достойному. Таким образом врач поселился в просторном добротном красивом доме и не торопясь рассчитывался за него по мере сил с предыдущими хозяевами.
А еще он был в жуткой ссоре со своим соседом. А поскольку, как известно, с соседями все равно приходится общаться, то он общался… с помощью телеграфа. Он посылал соседу письма и телеграммы!
А еще на выходные он с друзьями любил ездить на природу. Однажды зимой, когда они собрались кататься на лыжах, кто-то из их веселой компании взял с собой симпатичного маленького поросенка, перевязанного красивой шелковой ленточкой – этакий синий бант в районе шеи! Поросенок хрюкал и визжал! Все спрашивали: «Зачем он нам нужен?» Хозяин поросенка отвечал: «Так зарежем и будет шашлык!» Все смотрели на поросенка и снова спрашивали: «А кто зарежет?!» «Как – кто? – удивлялся хозяин поросенка. – С нами же едет Витенбергер! Он людей режет! Что ему – какой-то поросенок?!»
Действительно… Что Витенбергеру какой-то поросенок? Он же людей режет. Все же знают! Кого угодно может вскрыть. С его-то опытом!
Но Витенбергер даже и не подумал обижать маленького! Как его только не уговаривали. Он отвечал:
– Режьте сами – я с удовольствием съем шашлык! А сам я убивать никого не буду! Да! Я режу! Но я режу ради жизни, а не ради смерти или ради еду! Все! Отстаньте уже от меня… Изверги…
Так они тогда из этой поездки и вернулись домой с поросенком… И с ленточкой его синей, перекошенной и заеложеной за целый день прогулки по горнолыжному курорту Карпат… Никто не зарезал.
Да. Витенбергер вскрывал ради жизни. Это знали все санитарки, успокаивающие таким образом плачущих под дверями операционных родственников пациентов, чьи жизни висели на волоске и были отданы в руки легендарному хирургу. «Не плачьте, не убивайтесь… Все будет хорошо! Раз Он взялся за вашего мужа! Он взялся? Взялся. Витенбергер с мертвецами не работает!»
Так ответили и молодой женщине, чей муж после проведенной Витенбергером тяжелейшей операции прожил до глубокой старости.
А еще есть один факт из жизни этого удивительнейшего человека, который лично во мне переворачивает все мое воображение до сих пор. И что я только не делаю с собой – никак не могу себе такого представить! Как это возможно, вообще?! Ну как? Только не надо мне говорить, что это неправда! Источник достоверен! С этой женщиной я была знакома лично! Это она успокаивала маму моего мужа, сильно переживавшую, что мой Егор какой-то родился мелковатый… Видела бы она его сейчас! Помню, как две подружки «шептались» на кухне так, что было слышно всюду: «Что ты переживаешь? Все у него хорошо! Я все посмотрела – проверила! Ручки есть, ножки есть, … тоже есть! – она назвала, что именно, – все остальное вырастет! Нормальный мальчик!»
Так вот, представьте себе ситуацию. Вы отправляетесь в роддом или отправляете туда свою дорогую любимую супругу… Судя по всему – красавицу! Роды проходят хорошо или не знаю точно… Во всяком случае, рождается девочка. А врач, принимавший роды выходит и говорит… Или не выходит и не говорит… Я тоже не знаю точно. Но знаю точно, что ему уж больно понравилась эта женщина. И после родов вместе с ребенком новорожденным она идет не к себе домой, не к мужу, а к – врачу! Да! К Витенбергеру!
И они прожили вместе всю жизнь! И она родила ему еще троих дочерей!
А всю эту историю мне рассказала старшая его дочь… Которая, как уже упоминалось выше, была старшей, но не совсем его дочерью. Это она проверяла моего сына и успокаивала маму моего мужа. Замечательная была женщина!
Такие вот дела.. Давно минувших дней…
Інформацію у фейсбуці подала
