«Чув дзвін та не знає де він» або чому Заслужений журналіст України Богдан Барбіл робить з порядних русинів сепаратистів
Заслуженого журналіста України Богдана Барбіла знаю ще з радянських часів, коли він працював на центральних каналах УРСР. Талановитий журналіст і цікаві його були телерепортажі, правда, в дусі тієї епохи, в якій ми тоді жили: восхваляння партії, партійних керівників. Але чи варто його за це засуджувати? Мабуть, ні.
Така була епоха: або працюй так як каже партія або підеш працювати в народне господарство, як колись і пішов мій викладач діалектичного матеріалізму, кандидат філософських наук, доцент Михайло Брикун за любов до України і української мови. Правда, викладав нам філософію тільки один семестр, а потім хтось доніс на нього в КГБ і став Михайло Іванович токарем вищого розряду в рідній Білій Церкві.
Декілька днів тому на сторінці Богдана Барбіла у фесбуці прочитав його розлогий пост, а точніше, пасквіль, в якому він обливає брудом відомих русинів, моїх добрих знайомих: Івана Завадяка, Сергія Тудовшія, Івана Бінячовського (Бузаша), Валерія Разгулова та Ірину Мадригу: «Кому війна з Росією, а їм – премії від Росії! Як письменники, літератори Закарпаття допомагають Кремлю розігрувати сепаратистську карту в Закарпатті»
(https://www.facebook.com/100005688437285/posts/1515708131962120/)
Коли перечитав цей пасквіль, то здавалося, що сам облився брудом від тієї ненависті, якою віяло від публікації шанованого мною журналіста Богдана Барбіла. Не вірилось що порядна і чесна людина може написати таке. Але факт є фактом і попробуємо з ним розібратися не предвзято і без емоцій.
Що таке «Русская премия» і чому стільки галасу із нічого?
Всі ми добре знаємо, що в Чехії дуже багато заробітчан з Закарпаття різної «масті»: просто заробітчани, які приїхали заробити гроші, щоб прокормити сім’ю і «клієнти», або точніше вербувальники, які наймають наших людей для чеських фірм і отримують за свою «роботу» непоганий навар. Одним з таких вдалих «клієнтів» є Василь Джуган з Новоселеці, що Тячівщині та його зять Михайло Тяско. Василь Джуган зараз один з успішних бізнесменів Чехії, підтримує тісні зв’язки з президентом Чехії Мілошом Земаном, який неодноразово відвідував пивоварню Джугана у Дашіцах, що під Прагою.
І Джуган і Тяско не приховують свою проросійську орієнтацію. Створили чеську (?) громадську організацію «Всемирный Совет Подкарпатских Русинов», яка, практично, не має ніякого відношення на русинів Закарпаття.
Примітка. Недавно Василь Джуган та Михайло Тяско просиділи півроку в чеській тюрмі за приховування (несплату) податків.
Десь років п’ять тому названі мною панове заснували премію «Русская премия», якою нагороджуються найкращих, з їхньої точки зору, русинських поетів та письменників Закарпаття. Розмір премії тримається в секреті. Один з лауреатів даної премії назвав мені досить скромну грошову винагороду: 2 тис. грн., хоча інші джерела кажуть, що преміальний фонд – 25 тис. дол. США, а розмір одноразової премії 500 дол. США. Розпорядником преміального фонду є досить скандально відомий колишній ужгородець Олександр Гегальчій, який, як кажуть деякі «чеські» русини, досить не «чесний на руку», тому я більш схильний вірити сумі 2 тис. грн.
Як встановлюються лауреати премії? Тут взагалі незрозуміла ситуація. Проводиться ніби якесь інтернет-голосування, після якого лауреатів визначає сам Гегальчій по якомусь своєму критерію, не питаючи дозволу самих номінантів.
Чи є лауреати «Русской премии» сепаратистами?
Смішно таке читати від Заслуженого журналіста України. Де вірші, оповідання відомих русинських поетів та письменників, в яких був би натяк на якийсь сепаратизм чи на підтримку Росії і Путіна? Їх, просто, в природі не існує.
Так чим аргументує сепаратизм названих русинських письменників та поетів пан Барбіл? Та тільки тим, що їх призначив лауреатами «Русской премии» антиукраїнець Олександр Гегальчій та цитуванням його пропагандистських панагіриків і більше нічим.
Багато таких «назначених лауреатів» відмовилось від «Русской премии». Серед лауреатів не побачите ні Михайла Алмашія, ні Володимира Рошка, ні Володимира Микиту та багатьох інших визначних діячів русинської культури. Вони добре розуміли провокаційний характер даної премії. Але є такі, які, на жаль, що гріха таїти, не побачили в цій премії нічого гріховного. Не всі мають достатній імунітет від таких політичних провокацій, не пов’язують саму премію з її «назначатилем». Скоріше не мають інформації про діяльність проросійського провокатора, якими є Гегальчій і попадаються на його пропагандистський «крючок» у вигляді «Русской премии», який з «легкої руки» журналіста Барбіла, робить з лауреатів премії – сепаратистів.
“І ці лжеапатріоти краю дякують Росії за підтримку, увагу, на церемоніях кажуть про одвічну дружбу Росії та Підкарпатської Русі”, – Богдан Барбіл.
Я би за такий брехливий вислів подав у суд за образу честі, гідності і ділової репутації. Але це справа “героїв” публікації шановного пана Богдана.
Примітка. Олександр Гегальчій, чеський громадянин, колишній ужгородець, єврей за національністю, син окупантки, яка в 1944 році, після приходу Червоної Армії, осіла в Ужгороді.
Дещо про лауреатів «Русской премии» за 2020 рік
Так хто вони, злісні «русинські сепаратисти», за визначенням Богдана Барбіла?
Іван Бінячовський (Іван Бузаш) русинський поет, публіцист. Народився 2 червня в смт Буштино. У 2012 році вступив у Тячівське районне товариство Підкарпатських русинів. У 2014 році на з’їзді русинських письменників, що проходив у Тячеві був прийнятий в Союз русинських письменників Закарпаття. В тому ж році вийшов у світ перший збірник душевної русинської поезії під назвою «Русинська тайстра», а потім – «Русинська тайстра -2», «Русинська тайстра – 3», «Крик душі», «Гомба-Голомба», Фіґлі на Пристанку», «Міш маш та в Ракаш», «По закутках родимої Земли» та збірник українсько-русинських віршів під назвою «Сиво Край».
7 травня 2016 року став першим лауреатом премії імені І. Петровція, яку запровадило Крайовоє общество подкарпатських русинов. 18 грудня 2016 року став повним лауреатом Незалежної літературної «Руської Премії» за розвиток русинської культури, поезії і літератури.
Приведу «сепаратистський вірш» Івана Бінячовського, який опублікований в 2020 році в «Альманаху днишньої русинської літератури»:
Я ангела узрів у снови,
Вун по-русинськы ми казав,
Вбы м бисіду си материнську,
Докы лиш жию, честовав.
Русине, тям своє коріня!
Душа ня за тобов болит.
Не мож тобов ся насытити,
Муй край, де Тиса льопонит,
Но як мені тя не любити.
Іван Завадяк народився 24 вересня 1939 року в селі Новоселиця Воловського (Міжгірського) району в селянській родині. Вчився в семирічній школі, а потім у Хустському культурно-освітньому технікумі, який закінчив у 1957 році. В 1967 році закінчив Ужгородський державний університет за спеціальністю «Філолог. Викладач української мови і літератури».
Довгий час був партійним функціонером: у Міжгірському райкомі КПУ (1968-1969) та Закарпатському обкомі КПУ (1969-1984). Із 1984 року до 1996 року керівник окремих підрозділів обласного управління міліції. У відставку пішов в чині полковника міліції. 1997 – 2002 роки – державний службовець, головний спеціаліст управління взаємодії з правоохоронними органами, а потім помічник голови Закарпатської облдержадміністрації.
За трудову та громадську діяльність відзначений державними нагородами.
Був одним із упорядників і автором книжки історико-культурологічні нарисів «Верховина: Волівщина – Міжгірщина», що вийшла в 2017 році у видаництві TimpaNi».
Перше оповідання на русинській мові «Што нас чекать – то нас не мине» представив читачу у журналі «Отцюзнина» (№4 за 2017 р.). У 2019 році видав збірник оповідань під загальною назвою «Брызґы споминув из дітвацтва»
«…Я про то, ож давно на свадьбах їли тай пили мало, но молоді ся через гӱд – два не розбігали. Теперь на свадьбах є што и їсти, и пити кӱлько и што лиш хочеш, а молоді ся тяжко уживают. Выходит, ож біда тай скрута май кріплять родину, ги богатство тай статкы? Вӱдкысь ся появили характеры, што не сходят ся єден из другым, ай біжат зломля головов у шилиякі бокы, лиш обы нє быти уєдно. А недавно м чула по радіо, ож и фізично не усі пары пӱдходять єдны другым діля того, обы создати мӱцну фамілію…» (Іван Завадяк «Артісты з мусаю»)
Сергій Тудовші народився у селі Велятино, що на Хустщині. В 1992 році закінчив Велятинську середню школу і пішов на заробітки в Росію, як і десятки тисяч громадян України.
В 1994-1996 роках відбував строкову службу в Українській армії. Одружений, має доньку. Пише вірші на русинській та російській мові. Є членом Союзу закарпатських письменників. У 2018 році видав першу збірку своїх віршів «Моя чаша». Дуже любить свій край, свою Отцюзнину і вірить у світле майбутнє свого народу.
Коле мене сердце и болить душа,
Прияла ся в Подкарпатю бесіда чужа.
Співанкы ся забывавуть, пропадать култура,
Радує ся сьому паскудна натура.
Болить мене сердце й тяжко на души,
Родну бесіду, русине, на зло не души. ӱ ,
Не ганьби ся материнськоє слово говорити,
По нашому бесідуй, доки будеш жити. –
Зашто за нас чути фурт паскудні свисты?
Чому нам приписувуть “злі сепаратисты”? ‒
Завто што любиме співанку співати,
По-русинськы казку дітьом розказати?
Завто што в неділю йдеме ся молити,
В мирі й благодати хочеме прожити?
Што лиш не робили, як ся не старали,
Любов до Отцюзнины уд нас не забрали!
(Вірш прочитаний на власному творчому вечері у рідному селі Велятино 10.07.2017)
Валерій Разгулов народився в смт Вишково, що на Хустщині в 1955 році. Російську школу закінчив у Берегові, служив в Радянській Армії. Вчився в Одеському інституті народного господарства і одночасно працював на Берегівському радіозаводі. Його перша стаття була опублікована у «Військово-історичному журналі» в 1980 році. З того часу вийшло більше 1000 публікацій з історії нашого краю.
Для покращення власних краєзнавчих досліджень чотири роки пропрацював в Державному архіві Закарпатської області на посаді архіваріуса. Був власним кореспондентом обласної газети «Європа – плюс», замредактора газети «Берегово», працював в багато інших періодичних виданнях.
З 1995 року видає власну газету «Карпатська панорама». На мою думку, є кращим краєзнавцем Закарпатської області. Йому конкуренцію міг скласти, на жаль, уже покійний, мукачівець Олексій Філіпов.
«ЯК КРОНПРИНЦ РУДОЛЬФ ПІД МУКАЧЕВОМ ВЕДМЕДЯ ПОЛЮВАВ
Улюбленою розвагою можновладців, в тому числі й коронованих, усіх часів і народів, – було полювання. Не становили винятку й австрійські Габсбурги, під тінню двоголового орла котрий наш край перебував із ХVІ ст. до 1918 року.
Син цісаря Франці Йозефа – спадковий принц Рудольф – навіть видав у Відні 1881 року своєрідні мемуари-спогади з описом власних мисливських здобутків – «Деякі мисливські поїздки в Угорщину». Політично прогресивному спадкоємцю так і не довелося стати імператором: 30 січня 1889 року він за вельми таємних і по сьогодні не з’ясованих обставин (самогубство? вбивство?) загинув разом із коханкою в замку Майєрлінг у Віденському лісі. Про обставини трагедії, яка сталася тої ночі, автор намагаються дізнатися на протязі багато років. Щодо постаті кронпринца Рудольфа (1858-1889) то він з дитинства був закоханий в навколишню природу, любив Карпати, де любив полювати на ведмедів, оленів, диких кабанів. Його колекція трофеїв з різних куточків Європи вражає, вона збереглася. А ще він був фахівцем з орнітології, описав майже 100 видів пернатих. Друкував наукові та етнографічні статті в мисливських виданнях. Як правило запрошував його сюди жупан комітату Берег, власник Мункач-Сентміклшської домінії граф Фрідріх Карл фон Шенборн-Бухгейм (на фото)…. ( Віктор Разгулов, Карпатська панорама)
Постскриптуп. Уже вкотре в Україні почалась антирусинська істерія, на жаль, з подачі, шанованого мною журналіста Богдана Барбіла.
А скільки таких істерій в історії незалежної України вже було. Але чи об’єднує антирусинська істерія Україну? Скоріше всього – ні.
