Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 5
Розділ 5
В останній день мого перебування в Ясіні Іван повів мене на сільське весілля. Ми прибули о дев’ятій годині ранку, щоб виявити, що гості вже танцюють,—і провели там цілий день. Може видатися, що це довго, та навіть за цей час ми і близько не побачили торжество від початку і до кінця, оскільки коли селянин одружується, це триває принаймні два дні і дві ночі; якщо ж він багатий,—то три дні і три ночі!
Спочатку нас запросили до дому нареченого. Молодші гості якраз починали танцювати в сінях, а втой час старші були зайняті розмовами за столами у вітальні. Усі були у своїх звичних яскравих повсякденних строях. Мене посадили за столом поруч із чоловіком, який працював колись на австро-угорській залізниці в Галичині і, відповідно, знав польську. Ми розмовляли про географію та сільське господарство. Він приблизно знав, де знаходиться Німеччина та Росія, але про Англію він навряд чи коли-небудь чув; і якщо люди там не вирощують кукурудзу, то як вони примудряються жити?
Майже відразу подали їжу і випивку. Мати молодого заставила стіл тарілками з голубцями, сотні яких були приготовлені в емальованому казані та маленькими коржиками, що були тверді як камінь, їли ми пальцями. Коли ніхто не бачив, я зумів непомітно випустити свою їжу під стіл, але алкоголь місцевого виробництва я мусив випити. Келишок і пляшку передавали довкола столу, і кожному гостеві виголошував тост його сусід зліва, випивав, наповнював і передавав келишок, наступний гість промовляв тост сусідові справа і наповнював келишок—і так по колу вся компанія. Наречений в гуцульському строї, за винятком коричневого класичного капелюха, тинявся туди-сюди і, здавалося, був усіма забутий.
За якийсь час мені вдалося вислизнути в сіни, звідки долинала ритмічна музика. Невеличке приміщення було вже так заповнене людьми, що прочинити двері було майже неможливо. Вхідні двері були заблоковані, і якби не три потоки світла з отвору в даху, то приміщення було би в цілковитій темряві. Єдине вільне місце було в кінці сіней, де коло, що налічувало близько десятка людей танцювали «гуцулку». Троє музикантів-селян сиділи на імпровізованому уступі вище від їхніх голів. Танцюристи рухалися легко і швидко по колу: спочатку в одному напрямку, а потім у протилежному; після кожного розвороту музиканти грали все швидше і швидше—поки танцюристи не стали літати по колу, як карусель. Раптом музика зупинилася, коло розпалося, і захекані танцюристи, сміючись і намагаючись відновити дихання, розчинилися в гурті, звільнивши місце для іншого кола, яке утворилося негайно ж.
Ми їли і танцювали до полудня, а тоді відбулася невеличка підготовча церемонія перед тим, як вирушити до будинку нареченої. Члени сім’ї посідали в ряд перед одним із столів. Наречений, староста, який ніс як символ свого статусу щось на зразок великої штучної гілки, прикрашеної кольоровими пір’їнами та дзвіночками, двоє друзів та скрипаль процесією обійшли довкола столу. Тоді староста постелив на підлогу рушник і молодий, стоячи на ньому на колінах, дякував своїй мамі за те, що вона його народила і доглядала. Старенька бабуся вийшла наперед і високим скрипучим голосом проспівала пісню про синівський обов’язок, а всі члени родини розплакалися і стали цілуватися. Услід за старостою і молодим ми всі процесією пішли до дому молодої.
Тут біля дверей почалася інсценізована боротьба. Друзі нареченої розігрували, що наречений є розбійником, тож йому не можна дозволити вкрасти дівчину. Після дружньої штовханини і посипання зерном декому із нас вдалося протиснутися до хати разом з молодим.
На порозі нам подали хліб і сіль на знак вітання. Сіни були дещо більшими, ніж у хаті молодого, і життя вирувало там набагато бурхливіше. Люди танцювали, пили, залицялися, сиділи одне в одного на плечах, притримуючись за випадкові точки опори на стіні. У вітальні відбувався жартівливий продаж молодої. Вона із нареченим сиділи за столом, а в той час їхні старости, стоячи по обидва боки столу, в жартівливій формі сперечалися про те, яку ціну слід заплатити. Ця процедура особливо популярна, тож гості, як могли, так протискалися в кімнату, хапалися за слова суперечки, сяючи очима і затамувавши подих. Найдотепніші зауваження супроводжувалися вибухами сміху і коментарями.
Звичайно ж, вікна були щільно зачинені, тож кімнату освітлювало лише кілька свічок на столі. Біля свічок я зміг розгледіти лише хлібину і декілька шматків цукру—символи достатку і солодкого життя,—та ще весільну корону зі срібної парчі та квітів, яку зробила Іванова мати. Бабуся молодої увійшла якраз, коли торгівля була в розпалі і, заспівавши високим голосом, як і бабуся в домі молодого, одягнула корону на голову нареченої і прикрасила капелюх нареченого квітами та трояндочками. З якоїсь причини, яку я так і не зміг з’ясувати, молодий не може сидіти з непокритою головою, і поки прикрашали його капелюх, він мусив одягнути інший.
Аукціон тривав близько півтори години. Головні дійові особи цієї церемонії видавалися вкрай нещасними. Увесь цей час молодий сидів у напівсвідомому стані з дерев’яним лицем, дивлячись кудись вперед, а по щоках молодої повільно стікали великі круглі сльози.
Нарешті, близько третьої години, коли молоду продали за двадцять корун і повторилася прощальна церемонія, така ж, як у домі нареченого, ми рушили процесією до церкви, що стояла поблизу. Гості утворили балакуче півколо, священик промимрив службу—і за десять хвилин церемонія закінчилася. Один із дружб стояв за спиною молодого і відчайдушно намагався зберегти рівновагу свого капелюха з хлібиною і свічкою. Символічні звичаї змінюються від села до села, але навіть у Ясіні не знайшлося нікого, хто спромігся би пояснити мені, що означає цей звичай.
Коли молоді повернулися на подвір’я біля дому нареченої, перед тим, як вони переступили поріг, їх накрили великим вовняним покривалом. Я уявив собі, що це було як побажання подружнього щастя і мати багато дітей, але, очевидно, це було лише побажання їм мати багато вовни, тобто багатства.
Якийсь час ми ще танцювали і гостилися, а тоді ми з Іваном пішли додому. «Якщо ви хочете ще пофотографувати,—говорили гості,—то приходьте завтра знову, ми все ще будемо тут». Вони мали веселитися в домі молодої всю ніч і наступного ранку, а тоді повернутися до дому молодого на другу половину дня та другу ніч. Я запитав, де молода пара збирається жити. Це питання, як мені було сказано, ще було не вирішене; можливо, житимуть із його родиною, а може—з її. Здається, це не мало аж такого великого значення, бо, у будь-якому разі. їм доведеться ділити з родиною єдину кімнату.
***
Одного ранку я поїхав знову до Хуста. Долина Тиси, якою пролягає залізниця, і яка. коли я їхав до Ясіні, була в темряві—справді дуже гарна. Спочатку долина була широкою і поцяткованою то тут. то там небесно-блакитними будиночками. На верхах пагорбів росли сосни. Потім пагорби стали наближатися, і незабаром залізнична колія та ріка вже бігли разом, ділячи глибоку, схожу на ущелину долину, облямовану з обох боків порослими травою пагорбами, що були прикрашені величними дубами. Найближчий пейзаж був пасторальним, але несподівані долини, що відгалужувалися в боки, відкривали чудові краєвиди з високими вершинами, вкритими снігом, і плавними схилами нагірних пасовищ. А далі дерева ставали густішими—і незабаром поїзд мчав цілі милі чудовими дубовими та буковими лісами.
Якраз перед самим Раховом ми проминули Думен, концентраційний табір Карпатської України—інституцію, яка видається неминучою для однопартійної держави. Він не здавався надто страшним. Зразу біля дороги була невелика фабрика, що не працювала, і декілька дерев’яних хатинок. Вони були оточені високою огорожею із колючого дроту і були центральним відділенням табору. Вартові патрулювали огорожу, а там усередині я побачив ув’язненого, який тинявся туди-сюди і намагався боротися зі своїми злигоднями, граючи на скрипці. Трохи далі на схилі гори були ще два відділення. Нова військова дорога вигиналася по схилу низкою крутих поворотів, що спершу відкривали очам нижню межу снігів, де видніється більше хаток, а потім, високо посеред снігів,—третє, останнє відділення. В’язнів зазвичай привозили до нижнього відділення на роботу, але протягом якогось часу у двох верхніх відділеннях було так холодно, що там взагалі ніхто не міг жити. З’ясувати точну кількість ув’язнених у таборі завжди було неможливо. Офіційно говорилося, що їх близько сорока, і додавалося, як у націонал-соціалістичній країні, що цими в’язнями були декілька євреїв чи їм подібних, хто без причини піднімав ціни; а також одна чи дві особи, визнані винними у контрабанді валют, чи в іншій подібній антидержавній діяльності, або ж які працювали сільськими вчителями, або представниками широкого спектру професій, що симпатизували політичній групі русофілів; були там також, звичайно, емігранти, щодо яких здійснювалися запобіжні перевірки. В неофіційних колах загальну їхню кількість оцінювали по-різному—від однієї до двох сотень. У донесеннях з Праги, підкріплених інформацією агенції офіційних новин однієї із сусідніх держав, стверджувалося, що в Карпатській Україні було ще два фільтраційні табори: один—у Фанчикові, а другий—у Великому Березному. Подейкували, що табір у Фанчикові—посеред великого лісу поблизу кордону з Угорщиною. Французька журналістка, сповнена рішучості відшукати табір, цілий день прочісувала ліс вперед-назад, але не знайшла нічого. Особисто я в жодному із на-званих місць ніяких слідів табору не знайшов.
У Рахові в поїзді зробили обшук. Напевно, була втеча із Думена. Увійшли жандарми і заглядали під сидіння, але нікого не знайшли.
Далі в долині сотні плотів, уже укомплектованих великими дерев’яними жердинами, які відіграють роль стерна, лежали на вкритому галькою березі Тиси в очікуванні на відкриття угорського кордону. Вони були яскравим свідченням повного безладу в економічному житті області, що його спричинили закриті кордони. У Солотвині комини всіх копалень також не диміли. Копальні працювали лише два дні на тиждень—почасти через те, що із зменшенням розміру республіки знизилася і потреба в солі, але головним чином—у зв’язку із тим, що не було засобів, аби сіль вивезти. Експерименти з вантажівками,—які відіграли позитивну роль у недопущенні збільшення запасів—солі, засвідчили, що цей спосіб транспортування надто дорогий.
Дії угорців і поляків з блокування торгівлі, очевидно, відіграли немалу роль у підготовці ґрунту для остаточного падіння Карпатської України, оскільки вони спричинили не лише нужду та бідність, але й неробство, і поєднання цих двох факторів давало агітаторові-екстремістові—українському чи іноземному—якраз той ґрунт, який йому був потрібен. Дуже малоймовірно, щоб їхні дії не були ретельно прораховані. Угорський кордон після Віденського арбітражу так і не відкрився. Багато було обіцянок щодо залізничного сполучення, але кожного разу, як тільки мали починати ходити поїзди, знову виникали якісь конфлікти на кордоні, і на підставі цього угорці скасовували всі плани. Це означало не лише те, що область була позбавлена можливості здійснювати експорт до Угорщини. Проблема в тому, що єдина колія на захід пролягала через угорську територію, тому неможливим було залізничне сполучення також і з іншими частинами республіки. Три колії, що пролягали через Карпатські гори до Польщі, а отже,—до порту Ґдиня,—теж на той час були перекриті. Польська влада дещо лицемірно проголосила спочатку одну колію, а потім другу непридатними для руху. Говорилося, що обвалюються мости, або розійшлася колія, а ремонти триватимуть місяцями, якщо не роками.
Одним із небагатьох надійних засобів для існування у ці кризові часи була наявність родичів за кордоном, оскільки в умовах процвітання чорного ринку валютного обміну ті, хто мав іноземну валюту, були багатими людьми. Наприклад, вартість фунта стерлінгів завжди у банку становила близько ста тридцяти семи корун, зате приватно за нього можна було вторгувати набагато більше. Головними покупцями були євреї чи інші загальноприйняті вороги Німеччини, які відтак, як нависла загроза вторгнення у травні 1938 року, все більше прагнули виїхати з країни, але які, зробивши це, не змогли би взяти зі собою свої гроші. І таким чином, вартість фунта за курсом приватного продажу—який у червні 1938 року становив близько двохсот корун—на січень 1939 року зросла до чотирьохсот корун, а до березня—десь до семиста. У самому тільки Солотвині близько п’ятнадцяти родин примудрялися жити із продажу на чорному ринку невеликих коштів, які вони отримували від родичів з Англії. Одна дівчина, прочувши, що Англія—це ельдорадо для домашньої прислуги, поїхала туди шукати своє щастя. На відміну від більшості уявних ельдорадо, Англія повністю відповідала очікуванням. Протягом трьох місяців туди перебралися ще п’ятнадцять дівчат із Солотвина. Кожна з них посилала додому один-два фунти на місяць, тож із цим, разом з власними заробітками, їхні сім’ї могли жити цілком пристойно. Багато грошей надходило в Карпатську Україну від родичів місцевих мешканців з Америки, де налічується більше, ніж п’ятсот тисяч українців, а також з Канади.
За якихось 20 кілометрів на захід від Хуста розкинулося мале містечко Севлюш. Незабаром воно стало мені знайомим більше, аніж будь-яке інше місто в Карпатській Україні, за винятком Хуста, бо саме тут Ч. запроторили до шпиталю. Це було гарне містечко, що лежало на південь від крутого пагорба у місці, де долина Тиси розширюється у велику рівнину. По всій горі уступами ішли виноградники, деякі з них прикрашені чудернацькими невеличкими «ГОТИЧНИМИ» та «класичними» літніми будиночками, породженими фантазією їхніх власників тоді, як розташовані на рівнинній місцевості за містом заливні луки були всіяні групами горіхових дерев. Саме місто складається з однієї довгої вулиці з боковими вуличками, що відгалужуються від неї під прямим кутом, а більшість будиночків—одноповерхових і побудованих у пишних вісімдесятих—були звичайними храмами порослої папороттю меланхолії. Але приємне враження від містечка в подальшому ще більше зміцнилося, коли я побачив просторий будинок вісімнадцятого століття, розташований серед парку, порослого бузком та жасмином,—дім угорського магната, а також велику побілену готичну церкву—єдину автентичну готичну церкву, яких я не бачив більше ніде у Карпатській Україні.
Ця готична церква була сюрпризом, оскільки у Південно-Східній Європі за двісті років окупації майже всі готичні будівлі знищили турки. З 1526 по 1697 роки турки насправді контролювали Севлюш та інші частини Карпатської України. Але вони були там як друзі, а не як завойовники: їх покликали на допомогу місцевому володареві Янові Заполі у його збройному повстанні проти імператора Фердинанда І і саме завдяки цьому церква збереглася. «Турецький» дім, цікава прямокутна споруда у слабо вираженому турецькому стилі, і досі вказується місцевими романтично налаштованими істориками як місце, де один із місцевих правителів утримував свій гарем.
Шпиталь у Севлюші був державною інституцією. Він складався із низки побілених споруд з різьбленим гребенем даху, що стояли в сирій затіненій деревами обгородженій місцині в передмісті. Чеський спеціаліст із шлункових хвороб, до якого Ч. порекомендували звернутися, виявився гінекологом. Цей факт для початку був не надто втішним. Приймальня була феноменальною—нагадувала закуток Конго: несамовиті роги всіх можливих форм і розмірів виступали зі стін, екзотичні папороті росли густими кущами, з-поміж яких за кожним із новоприбулих крадькома заглядали похмурі та неохайні пацієнти, більше схожі на звірів, аніж на людських істот. Незабаром моя недовіра ще посилилася, оскільки деякі палати самого шпиталю були ще менш сучасними та гігієнічними. До прикладу, візьмемо туалетні кімнати: у них всюди стіни були коричневими; більшість із місцевих жителів, що часто відвідували шпиталь, віддавали перевагу своїм пальцям перед папером, а далі—витиранню об стіну замість митгя. Але не це було найбільшою незручністю. Після того, як Ч. провів у шпиталі три тижні, українська влада вирішила, що тут працює забагато чехів. Лікарі були змушені звільнити половину прекрасних медсестер—чешок за національністю, а натомість прийняти ненавчених і недосвідчених українських дівчат. Новобраники,—всі, як одна—палкі січовички, вміли досконало кричати «Слава Україні!», але не знали навіть, як правильно одягнути наволочку на подушку, не кажучи вже про те, як виміряти пацієнтові температуру. Одначе лікарі були прекрасними, тож, незважаючи на все, Ч. стабільно видужував. При цьому він почав вчити англійську мову. Тижні навчання у школах Берліна, а також вдома не дали відчутного результату Одначе у шпиталі, в присутності затятих чехів та українців, серед яких Польща була однаково непопулярною, він боявся бодай слово сказати польською. Англійська мова стала єдино можливим для нас засобом спілкування.
У Карпатській Україні польська національність Ч. була для нього джерелом постійних проблем, і декілька разів мало не довела нас до біди. Одного разу ми їхали потягом поблизу Рахова. Багато і в різних ракурсах нафотографувавши гори, Ч. зробив також і швидкий знімок концентраційного табору в Думені. Негайно ж підійшов залізничний поліцай і попросив його пред’явити документи. Хоча він був українцем, проте заледве прочитав офіційне посвідчення фотографа. Одначе видавалося, що він залишився задоволеним, бо чемно віддавши честь, перепросив за втручання, виправдавши свої дії поясненням, що Ч. «міг бути поляком», яких, як він сказав, дуже багато тут шпигує! Потім він сів біля нас і поводився дуже привітно. Я був би радий його позбутися, розуміючи, що продовжувати з ним бесіду в той час, як ми дивовижним чином щойно уникнули того, що могло стати халепою,—було спокушати провидіння. Але Ч., пов’язаний умовностями польської чемності, сказав, що чемність вимагає чемності у відповідь, і що нам, безумовно, не слід його позбуватися. Лише якась проблема, що виникла в іншому кінці потяга, звільнила нас від його присутності.
Недалеко від шпиталю далі по вулиці розташувалося консульство Польщі. Це було єдине польське консульство на території Карпатської України, і таким чином, йому на законних підставах слід було бути в Хусті—разом з німецьким та румунським консульствами. Оскільки там не було громадян з польським підданством, то годі було зрозуміти, яка могла бути для консула Польщі інша постійна робота, окрім як молитися за крах автономної області та за її об’єднання з Угорщиною. Кажуть, що отець Волошин вкрай не хотів надавати консулові екзекватуру. На наполегливі прохання польського службовця, якого делегували вести з ним переговори, отець Волошин відповідав одним словом, доки його опір не ослаб—тоді він зупинив бесіду лаконічним «Най буде консульство». Пізніше він заявив, що в Хусті немає приміщення, придатного для розміщення консульства, і заслав його подалі з очей, у Севлюш. Там консул, який у Києві набув обширних знань з українського питання, облашіував симпатичну квартиру та офіс у кімнатах, винайнятих в будинку дрібного угорсько¬го вельможі.
( Примітка. Твердження про значну кількість осіб, залучених до роз¬відувальних операцій Польщі на території Карпатської України, не є перебільшенням і засвідчується польськи¬ми документами. Зокрема, розвідувальними функціями в краї займався розвідувальний відділ при польському консульстві у Севлюш і, що підпорядковувався східному реферату 2-го відділу польського генштабу. Його голо¬вними інформаційними джерелами виступали польські агенти, заслані в Карпатську Січ під виглядом галицьких добровольців та перебіжчиків кордону, прихильники угорської влади з числа місцевого населення (т. зв. мадярони), деякі представники єврейської громади краю та римо-католицького духовенства. Окремо розвідувальні операції в Карпатській Україні проводили міністерство внутрішніх справ Польщі. Корпус охорони прикордоння (КОП) та частини Війська польського, що дислокувались на чехословацькому кордоні.)
Життя його не було веселим. З-за портьєр, що прикривали двері його спальні, та штор на вікні висовувалися сталеві жалюзі, а за його ліжком лежав заряджений револьвер. Перед вхідними дверима постійно стояв на варті охоронець; номінально—для охорони консульства, але насправді щоб приглядатися до всіх, хто насолоджувався чарівною гостинністю консула, та телефоном повідомляти до Хуста.
Одного дня пополудні, чекаючи на потяг, що відвезе мене назад до Хуста. я пішов подивитися на склад тютюнової монополії. Декілька разів мою увагу привертала картина, як селяни продираються крізь сніги з великими дерев’яними ношами, навантаженими коричневими в’язками, але мені і в голову не прийшло там, у снігах, що ці в’язки можуть бути тютюновим листям.
Насправді в околицях Севлюша в невеликих кількостях тютюн вирощували з незапам’ятних часів. У минулому селяни самі скручували листки у прості сигари. Але десять років тому, коли Велика Британія зменшила імпорт цукру з Чехословаччини, вирощування тютюну отримало великий стимул. Перед урядом постала нагальна потреба знайти сільськогосподарську культуру, що замінить цукрові буряки, які селян заохочували вирощувати до цього часу,—і однією з таких культур, на якій зупинився вибір, був тютюн. Було засновано департамент тютюну, покликаний повністю контролювати дотримання квот на вирощування тютюну в різних районах, в тому числі—й індивідуальними виробниками; а також регулювати цінову політики.
Склад та офіси, що його обслуговують, розміщено в низці сучасних будівель, споруджених чехами в передмісті неподалік шпиталю. Сам склад не був гарним, але його імпозантні шість поверхів, висота і масивність двох побудованих чехами бункерів, що стояли на прилеглій ділянці, наводили на думку про порядок і життєздатність та сучасну «обізнаність», які рідко можна надибати в цьому закутку Європи.
Чеський урядовець, який провів екскурсію складом, дав мені короткий опис життя тютюну. Збір урожаю, як я вже довідався у Словаччині, настає наприкінці серпня. Листки, що зазвичай мають довжину в кільканадцять сантиметрів, обривають і підвішують для сушіння в побудованих у полі великих колективних сушарнях. У цих сушарнях, що за формою нагадують стодоли, стіни зроблено зі стовпів, розставлених з проміжками, що уможливлює циркулювання повітря навколо листя та продування його вітром. Листя нанизано на натягнуті впоперек стодоли шнури. На початку листопада, коли погода починає ставати сирою та туманною, власники сортують листя і поступово вивозять на склад.
У першому залі, в який ми зайшли, тютюн приймали службовці департаменту, які зважували його і сортували. Як тільки селяни скидали вміст піддона на вагу, зважувальник називав вагу, а аналізатор, швидко підбираючи одну-дві в’язки листків, вдаряв ними об руку, нюхав їх і вирішував, до якого класу їх зарахувати. Звідси оберемки забирали в цейхгауз, розташований в партері, і ділили на частини. Листя розкладала на купи жінка зі спритними пальцями, яка працювала з неймовірною швидкістю. Купи, висотою у два метри, тягнулися на всю довжину приміщення. Ця сцена нагадувала мені величезний мурашник, а запах тютюну, достатньо гострий вже в залі, зараз був таким сильним, що перехоплювало дух. Як мені сказали, жінки дуже важко акліматизовуються на цій роботі,—і я думаю, в цьому немає нічого дивного!
У кожному ряду листя посередині були застромлені великі термометри на кінцях грубих палиць. Коли листя скинути в купу, поступово зростає температура та вологість; і кожного разу, як температура зростає вище певної межі,—купу треба розбирати і наново складати в іншому місці, а в процесі цього виділяється тепло. Коли таку купу переформовують, її переносять у цьому будинку на поверх вище. Одна купа, як ми прослідкували, за вісім тижнів піднялася на п’ять поверхів, але коли погода сира, купи нагріваються дуже швидко, і тоді їх можна залишати тільки на тиждень. З кожним переміщенням швидкість нагрівання зменшується. Наприкінці березня річна робота закінчується. На той час листя вже цілковито сухе. Тоді його пресують у велетенські тюки, і вони вже готові для транспортування на фабрики.
Тютюн з околиць Севлюша не є високоякісним і його можна використовувати лише для люльок або для змішування з імпортним тютюном для виготовлення цигарок нижчого класу. Навіть у «Vlastas», найдешевших цигарках у Чехословаччині, його можна використовувати не більше, як десять відсотків. Проте урядова схема працювала добре, і середня ціна, яку селянин отримував за урожай тютюну з одного акра, становила £26.
***
Історія збройного повстання в Ясіні у 1919 році, про яку вже згадувалося вище, була сама по собі крихітним історичним епізодом—де було більше легенд, аніж в інших, окремо взятих, історичних подіях нинішніх часів.
Провідниками збройного повстання були декілька молодих студентів, найбільш впливовими з яких були три брати Климпуші—Василь, Іван та Дмитро, Стефан Клочурак та Олекса Мочерняк. Іван Климпуш, який підтримував тісні зв’язки з українцями в Галичині, на початку січня поїхав туди здобувати від них військову підтримку; в той час Дмитро, який був військовим, отримав доручення вивчити місцеві підрозділи угорської армії і з’ясувати, як її можна роззброїти найлегшим чином. (Примітка. На момент підготовки гуцульського повстання Дмитро Климпуш був вояком угорського батальйону, що дислокувався в с. Ясіня). Дмитро діяв швидко, тож 8 січня група із 160 місцевих хлопців ( Примітка. Загін озброєних повстанців складався з 86-ти місцевих гу¬цулів та 23-х старшин і вояків-добровольців Українсько Галицької армії (УГА) атакувала і роззброїла угорців і захопила контроль над Ясінею. Після цього відбулося масове зібрання біля моста, і всі мешканці проголосили свою відданість Українській державі.
Наступною метою був Рахів. Шпигунку,—молоду вдову, яка потім вийшла заміж за Василя Климпу- ша ( Примітка. Очевидно, йдеться про Михайлину Климпуш) ,—заслали в долину, щоб з’ясувати, які військові сили угорців там отаборилися. Шпигунку спіймали і засудили до смертної кари, але згодом її обміняли на двох угорців, яких взяли заручниками. Після повернення вона доповіла, що сили угорців дуже слабкі, тож гуцули відразу ж рушили. Вони не мали іншого одягу, окрім місцевих кожухів з овечої шкіри, а до їхнього озброєного загону увійшли всі мужчини Ясіні. Вони досить легко захоплювали одне село за іншим і наблизилися до околиць Рахова без людських жертв. А потім було багато стрілянини і, як здається, трохи комедії. Василь Климпуш зателефонував командувачеві в Рахові і поставив вимогу, що угорці мають відступити. Командувач, здивований такими новими методами, а чи не обізнаний щодо сили гуцулів, зразу ж погодився зробити це.
Захопити Рахів—означало здобути не лише велику кількість нових рушниць та новобранців, але й багато кулеметів, що були необхідними, гуцули здійснювали свою переможну ходу так швидко, що вже через декілька днів вони були в межах досяжності Сигота Мармороського. Тоді командувач угорських військ запросив керівників заколоту прибути на перемови. 26 січня Василь Климпуш поїхав до Сигота Мармороського. Але, побачивши, що це безкомпромісний політичний діяч, угорці кинули його до в’язниці. Це призвело до першої тактичної помилки гуцулів. Вони рушили на Сигіт Мармороський і захопили його, але селяни були не найкраще обізнаними із тим, як управляти містом з великою кількістю міського населення угорців та євреїв. Окрім того, вони ослабили свої стратегічні позиції, оскільки місто стояло над Тисою. Румуни, які ще здавна хотіли захопити Сигіт, але не насмілювалися це зробити, побачили свій шанс, підтягнули туди цілу дивізію, і, після довгої і лютої битви, змусили гуцулів відступити, залишивши двадцять шестеро загиблих та понад три сотні полонених. Новий ворог,—румуни,—відкинули гуцулів знову вглиб долини і протягом кількох днів просунулися аж до Рахова. Але на той час вони були зайняті війною з новим більшовицьким режимом в Угорщині і вже не мали змоги марнувати сили на, як вони вважали, декількох горян.
А тим часом гуцули взялися за організацію незалежної держави. Вони обрали щось на зразок пар-ламенту, в якому було сорок два депутати, включно із двома євреями та двома угорцями (Примітка. Насправді Українська народна рада в Ясіні була обрана ще 8 листопада 1918 р. до її складу входили 42 особи, з яких 38 українців, 2 німці і 2 євреї ), і призначили чотирьох міністрів із місцевих гуцулів, до компетенції яких входили питання військової сфери, економіки, внутрішніх справ, а також харчування. Цікаво, міністерство харчування було найвпливовішим, а питання харчів складало серйозні труднощі. Гуцулам вдавалося обмінювати деревний спирт на продукти.
Республіка проіснувала до кінця 1919 року (Примітка. Офіційною датою припинення діяльності Гуцульської республіки з центром у Ясіні вважається 11 червня 1919 р., коли румунські війська після нетривалого періоду толерування української влади у селі арештували членів Української народної ради), коли Ясіню захопили румуни. Климпуші втекли (Примітка. Насправді Дмитро та Іван Кпимпуші потрапили в румунський полон, а Василь невдовзі після повернення до Ясіні був заарештований румунською владою), але їхній батько відстав, і, кажуть, що румуни забили його до смерті.
Початок читайте за посиланням:
