Майкл Вінч. “Одноденна держава”: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України. Розділ 4. 01
Розділ 4
Я мав твердий намір за час перебування в Ясіні побачити більше, як живуть селяни та які вони практикують промисли і ремесла. Видавалося, що найкращий спосіб це зробити—це взяти селянський віз і під’їхати далі в гори. Але були певні труднощі: по-перше, знайти когось, хто був би persona grata серед селян і міг би бути моїм перекладачем; а по-друге, знайти віз. Я вирішив не брати один із місцевих «фіакрів», оскільки у них, на відміну від селянських возів, у яких вільний хід, жорсткіша конструкція,—і це унеможливлює переговори про відхилення вбік від уторованого шляху. Директор школи Голесовський, який вже мав від’їжджати, але ще мешкав тут, і з яким—як з чехом—я знайомився з певним занепокоєнням, пообіцяв влаштувати для мене і те, і друге. Він порекомендував мені як гіда молодого хлопця Івана Попадюка, сина багатого селянина, який деякий час працював у Празі.
Поки ми виїхали, минуло багато часу. Забігши до мене, Іван повідомив, що їхній віз віддали в ремонт, а потім з’ясувалося, що ще й коней батько забрав, щоб привезти дров із лісу. Він пообіцяв взяти віз у свого товариша.
А тим часом Голесовський повів мене на екскурсію школою, яка була прекрасно обладнана. У дворі ми наштовхнулися на німця, який прогулювався широким кроком з наплечником і фотоапаратом. Він мав намір зробити знімок хлопця, що виконує роботи по дереву, будучи одягнутим в національний стрій. Ніщо не могло його переконати, що ні в кого із хлопців не було зі собою національних строїв, що ці строї, направду, є занадто складними, щоб все це нараз одягати. Я зауважив, що Голесовський не давав йому ніяк наблизитися до хлопців,—можливо, через страх, що вони почнуть вигукувати «Гайль Гітлер!». Зрештою німець кожному із нас міцно, по-військовому потиснув руку і помарширував геть. Кількість німців у кожному вільному і незалежному закутку Карпатської України, здається, зростала день у день.
Віз Іванового друга, який він таки доставив, мав елемент розкоші у вигляді сидіння, розміщеного впоперек, але я ще в житті не бачив, щоб кінь плентався так повільно. Рідко він покидав свій повільний темп; знову і знову зупинявся, щоб перепочити, і навіть це він робив дуже повільно. День видався прикро холодним. Уночі випав сніг, і весь пейзаж змінився. І зараз теж, час від часу, все ще пролітав лапатий сніг, який якимось чином потрапляв під щонайтугіше зав’язаний шалик.
Ми проїхали десь так із вісім кілометрів однією з широких долин, що вела від моста, через чисте поле і повз хатки, настільки розвалені і з такими щілинами, що я дивувався, як то вони не пускали сніг досередини.—щоб знайти Спасюка, майстра-будівельника. який, як казали, знав, хто із селян ще займається ремісництвом. Виявилося, що в самого Спасюка є гарна колекція, і він. запевняючи Івана, що все це нікому не цікаве, повільно демонстрував свої експонати один за одним. Там були довгі дерев’яні флейти і сопілки, зроблені місцевими майстрами, подвійні сільнички, прядки та незмінні посудини для квасного молока. У Карпатській Україні, де квасне молоко і кукурудза є основними продуктами харчування, їх можна бачити повсюдно. Вони мають просту пряму конструкцію і складаються з простих глечиків, зроблених із соснової деревини, з кришками до них, а боки глеків скріплені двома дерев’яними обручами. Майстерність, з якою вони виготовлені, не є витонченою, але вони завжди вражали мене своєю акуратністю і довершеністю обробки. Напевне, найцікавішим із того, що мав Спасюк, був інструмент, якого я досі не бачив. Він складався із палиці довжиною близько п’ятдесяти сантиметрів, з одного кінця зведеної на конус, а з другого був гачок. Вишиваючи, жінка тримає палицю між колінами, а гачок використовується для того, щоб підтримувати лляне полотно; або ж палицю вставляли в отвір у лавці чи столі, а гачок застосовується для плетення косичок, якими обшивають запаски. І цей інструмент, і прядки були прикрашені витонченою різьбою.
Спасюк не дуже допоміг мені з ремісниками, але довкола Ясіні дуже важко тепер знайти людей, які взагалі що-небудь виготовляють. У давні часи селянська родина виробляла все, що їй потрібно. Жінки пряли, ткали і шили, чоловіки робили просте сільськогосподарське знаряддя, дерев’яні плуги і лопати, а також ложки, миски, меблі, вулики і взагалі будь – що, що потрібне було для хати чи господарства. Нині ще майже кожна жінка пряде, але не завжди вже вона тче, часто вона віддає свій матеріал іншій жінці, щоб та виткала, а за роботу розраховується продуктами. Євреї також переймають більше ремесел, наприклад, виготовлення трембіт. Причина, якою пояснюють цей занепад домашніх ремесел, є нині спільною в усіх країнах: люди «не мають часу». У старі часи чоловік, що працював у лісі, заробляв за день більше, аніж тепер, тож, відповідно, він не мусив працювати стільки днів. У свій вільний час він робив щось своє. Тепер їм менше платять, тому вони змушені іти до лісу частіше. Вони вважають за краще купувати речі, коли є змога, але спершу мати певний заробіток.
У невеличкій новозбудованій хатині якраз над Спасюковою домівкою ми знайшли селянина, який мав одну з місцевих трембіт. Вони цілковито несхожі на будь-які інші інструменти з тих, що я бачив: завдовжки близько трьох з половиною метрів і дуже тонкі. Спочатку їх робили самі селяни зі шкіри, натягненої на дерев’яний каркас: зараз трембіти виготовляють євреї і вважають, що їм легше для цього використовувати бляху—але ця заміна, на жаль, робить звучання різкішим. Коли ми надійшли, чоловік ставив стайню, але він сам забажав заграти для нас—це була подібна на пташині трелі мелодія, що повторювалася. Трембіти використовують, аби влітку скликати овець на верховинських пасовищах, а також аби з кошари дати знати тим, хто пильнує овець у горах, що прийшов час їх доїти. На той випадок кожна кошара має свою особливу мелодію чи послідовність нот. Трембіти традиційно використовують і на Великдень. У ніч із суботи на неділю, коли, як вважається, Христос воскрес із мертвих, селянин стає перед своєю хатою і грає оту мелодію, що нагадує пташиний спів, і яку ми вже чули. У відповідь звучить мелодія від іншої хати, і далі, і далі,—аж поки звуками не сповнюються всі гори.
На той час я вже так змерз, що вирішив за краще повертатися до Ясіні. Ми з Іваном знов посідали на віз і повільно від’їхали. Довгі вузькі вози повністю завантажені селянами, що сиділи на великих купах сіна, риссю пробігали повз нас, але навіть змагання не могло надихнути нашу коняку. Селяни були всі веселенькі або спали,—бо це був понеділок, і вони поверталися до своїх домівок у гірські долини після того, як провели неділю і ніч на понеділок в Ясіні. Двоє чоловіків були такі п’яні, що коли вони проминали нас, рвучко жестикулюючи, то вивалилися з воза і покотилися схилом вниз по снігу. Інші їх підняли, одного із них надійно зафіксували в сіні і від’їхали, сидячи на ньому: двоє дівчат і літня жінка, щільно замотані у вовняні хустки,—в нього на грудях, а двоє старших чоловіків—на його ногах. І ще довго здалека згори було чути його п’яні співи: «Я хочу йти на лови і вполювати маленьку чорну свинку…»
Іван, хоча й народився у селянській сім’ї, був далеким від усього цього. Він працював п’ять років у Богемії та Празі в пекарні, а протягом останнього року—вже головним пекарем, заробляючи 750 корун щомісяця, що є великою сумою для Чехословаччини. Думки про кафе та кінотеатри, а також про контакти з людьми із вищого світу, які влітку відпочивали у його родини, чи яких він зустрічав у Празі, крутилися в його голові постійно, і коли він насвистував мелодію, то вона завше була танцювальною. От у нього—я в цьому впевнений—не було бажання вполювати маленьку чорну свинку. Він не хотів навіть черевики бруднити, і в той час, як нас хитало у возі, він сидів, з голови до ніг одягнутий у свій міський одяг, навіть включно із короткими гетрами. Він одягався не без смаку, і йому вдавалося не виглядати вульгарно, хоча,—якби він тільки знав це (!)—його постать була б набагато привабливішою та природнішою у давніх штанах із рубчастого плісу кремового кольору та тільнику з домотканого лляного полотна, защепленому на ґудзики на рамені, в яких він з’явився першого разу. Він гарний хлопець, а ще набув рис пунктуальності та шляхетності, властивих небагатьом українцям. Зараз, із приходом угорців, його кар’єра, як і в більшості українців, ймовірно, обірветься—принаймні доки ідея Великої України знову не вийде на перший план. Він ніколи не стане власником пекарні, яку сподівався відкрити в Ясіні коштом Січі, коли прогнали пекаря-чеха, не отримає він і безпечної роботи на пошті, на що він теж сподівався.
Після повернення до Ясіні ми пішли пообідати до Недоми, в невеличкий ресторан біля моста. У цій крихітній простій і неприкрашеній кімнаті, де стояло вісім дерев’яних столів, щодня разом опинялися представники всіх громад Ясіні. чия ненависть і підозріливість спричиняли постійний неспокій. В одному кутку сиділи чеські лісничі, в другому—німці, в інших—мадяризовані німці, українці та євреї. Ніхто не підвищував голос понад шепіт—і то просто до вуха сусідові, по-змовницьки. Ми з Іваном, сидячи в кутку біля вогню, силою прикладу чулися зобов’язаними шепотіти. Посеред нас усіх сидів український комісар, високий та сильний чолов’яга у брудних смугастих формених штанах і натягнутому поверх усього селянському овечому кожуху. При боці він мав величезного пістоля, який постійно стягав з нього штани. Він зі своїми трьома нерозлучними друзями перешіптувався навіть впертіше від решти, і краєм ока стежив за кожним порухом інших гостей. На цій сцені стояла печать абсурду через той факт, що комісара щодня обслуговував сам Недома, який, як знали всі, отримав від комісара попередження про необхідність покинути Ясіню протягом двадцяти чотирьох годин. Усі українські службовці були пройдисвітами. Але було два типи пройдисвітів: життєрадісні та мерзенні. Комісар у Ясіні був веселим пройдисвітом.
Увечері я пішов відвідати Попадюків, які наполегливо запрошували мене. Коли я прибув, то вже вся родина зібралася в кімнаті, обставленій так само, як у ткачки, у якої я побував учора,—але набагато більшій і багатшій на вигляд. Найкраща кімната, через сіни, що її влітку здають приїжджим, мала цілком цивілізований вигляд. Іван, що вже знову переодягнувся у свій старий одяг, сидів, перебираючи пальцями по своєму світлому волоссю і пишучи вправи довгим загостреним металевим пером. Він вивчав французьку мову самостійно, за підручником Шарденаля. «Я француз—німець—богемець—словак»,—ішов урок. Усе, окрім «я українець».
«Що таке «я українець»? Це єдине, що справді має значення»,—завзято відповів Іван.
Мати взувалася, сидячи на печі, а інші численні члени родини сиділи хто де—чи то розмовляючи, а чи нічого конкретного не роблячи. Хтось встане, перейде через кімнату, занурить кухоль у величезне відро з молоком, що стоїть на лавці, і вип’є його; інший підкине поліно у вогонь або поправить кришку на каструлі. Групи утворюються біля лавки, чи на ліжку, а двоє звично полюбляють сидіти, розставивши ноги, на ослонах. Свояк приїхав зі села з історіями про угорця, який порозбивав вікна, про розмаїті сварки на національному ґрунті; батько з обвітреним обличчям і довгою глиняною люлькою прийшов із лісу, а менші діти повидиралися йому на коліна і рамена, коли він говорив зі старшими про політику. Тоді мати, яка виготовляла два головні убори на сусідське весілля, злізла з печі і стала приміряти їх на своїх доньок.
Протягом усього цього часу один із молодших хлопців і його небога Марія, обом десь по дев’ять років, бавилися в кутку в кохання. Вони явно бачили старших за цим заняттям, і мені вже було майже цікаво, чи то ми маємо побачити зґвалтування, таке як було вчинене два дні тому в лісі хлопцем чотирнадцяти років щодо маленької дванадцятирічної дівчинки. Марія, дитина однієї з дочок Попадюка, сама була позашлюбною дитиною. Її батько, що сидів там, розмовляючи з нами, одружився з її мамою, але лише через чотири роки, протягом яких—а про це знало все село—йому вдалося завести дітей з п’ятьма іншими дівчатами по сусідству. Це може видатися надмірним, але в іншій господі, де я побував, жила жінка, яка мала шестеро дітей, народжених поза шлюбом, і всі жили разом із нею; в той же час її найстарша дочка мала вже п’ятьох, що в загальному підсумку становило одинадцять незаконнонароджених під одним дахом. У Карпатській Україні позашлюбність не трактується серйозно, і жінки, що мають небажаних дітей,—чи через те, що вони незаконнонароджені, а чи тому, що сім’я вже занадто велика,—мають власні прості, але ефективні методи, як їх позбутися. Вони дають їм або квасного молока, або кілька доз води, у якій варилася квашена капуста.
Таке, назагал, недбале ставлення до дітей і те, як низько їх цінують, часто дивує іноземців, але медична сестра, яка зробила зауваження селянинові, що він більше дбає про свою худобу аніж про власних малих дітей, почула на це просту відповідь.
«Якщо я хочу дитину, то можу її зробити сам і без жодних зусиль; а якщо я хочу корову, то мушу її купити»,—сказав він.
Одначе, незважаючи на таке ставлення та на існування капустяної води, сім’ї зазвичай розростаються до астрономічних розмірів. Звичайними є сім’ї, у яких за дванадцять років народилося десятеро дітей; а директор управління державної поліції Білей мав двадцять двоє братів і сестер—і всі від однієї матері. Порівняно із цим сім’я Попадюків, у якій було восьмеро дітей, видавалася помірною за розміром.
Тут мати принесла мені пареного молока, а одна з дочок увійшла з двома коржами на тарілці, яку поставила переді мною. Вони були подібні на ячмінні коржики, але абсолютно тверді і вкриті крижаною вологою—неначе їх щойно витягли з криниці. На той час вся родина була залучена до голосного обговорення місцевих справ, якого я, на жаль, збагнути не міг, тож я вирішив, що настав час іти. Я пішов до Гурки, де збирався почути промову Гітлера у райхстазі.
Гурка, який святкував прихильну промову Гітлера ще до того, як її було виголошено, був дуже сонним. Півтори години всі ми сиділи, прикипівши до радіоприймача. Згадування про колонії та про потреби Німеччини в економічних віддушинах викликали у господарів та гостів розуміння; і було декілька не приємних зауваг щодо егоїзму британської політики. Але коли в ході промови була згадка про дружні відносини з Польщею—і ніякої—про Велику Україну,—обличчя слухачів поступово витягалися. По закінченні все, що вони могли сказати, було: це не те, на що вони сподівалися. Як тільки я сказав, що мушу йти, Гурка, який зовсім не був привітним, піднявся, подав мені пальто, більше не запрошував приходити ще і залишив мене у цілковитій темряві навпомацки шукати двері в подвір’я.
Наступного ранку я з’ясував причину його неввічливості. Священик, що був присутній там першого дня, припустив, що я єврей. Уже тільки цього було би достатньо для осуду, але Гурка подумав, що я ще й полонофіл—очевидно, на підставі того, що я розмовляв польською з одним із гостей, з яким я не міг знайти іншої спільної мови для спілкування. Вони негайно поцікавилися моєю персоною у Нікендая, який тільки зміцнив їх у переконаннях. Однак це питання усе ще не було вирішене. Коли згодом шкільний інспектор Чапля приїхав із Хуста, вони потурбували і його, тож почалися нові розпитування. На жаль, Чапля бачив телеграму, яку я написав польською, і яку він мав перекласти українською, щоб надіслати її Чеславу. («Вона не дійде, якщо її надіслати польською»,—сказав Чапля). І це остаточно розладнало все. Я вирішив на майбутнє: не говорити ані слова польською. Я розмовлятиму лише німецькою, і тоді ми всі усміхатимемося одні до одних безсловесно, як німі, і все буде добре, бо я тоді буду германофілом.
Далі буде…
Початок читайте за посиланням:
