Дуже секретна доля творця радянської атомної бомби

29 серпня 1949 року о 7 годині ранку за кількасот кілометрів від міста Семипалатинська було підірвано першу радянську атомну бомбу.

За 10 днів до цієї події спеціальний літерний поїзд з “виробом”, як називалася в документах бомба, вийшов із невказаного на жодній карті секретного міста “Арзамас-16”, щоб доставити “виріб” та його творців на випробувальний полігон.

Очолював групу вчених і конструкторів людина, яка знала цю бомбу напам’ять, усі її тисячі деталей, і яка своєю кар’єрою та, можна сказати, життям відповідала за результати випробувань.

Цією людиною був Юлій Борисович Харитон.

Єврейський хлопчик Юлік Харитон із 6-ти років ріс без матері. Він народився 1904 року в Петербурзі. Його мати, Миру Яківна Буровська, була актрисою МХАТу. Грала “Мітіля” у виставі “Синій птах”. Батько Борис Йосипович Харитон, відомий журналіст та ліберал, редагував кадетську газету “Мова”. У родині Юлика жили нервово, на два будинки.

1910 року мати поїхала до Німеччини лікуватися, та так і не повернулася, вийшла там заміж і в 1933 році, покинувши Берлін, поїхала до Тель-Авіва, де, проживши довге життя, померла в глибокій старості.

А батька 1922 року разом з іншими ідеологічно чужими інтелігентами більшовики вислали на сумнозвісному пароплаві за кордон.

Батько продовжував бути лібералом і у Ризі видавав газету “Сегодня”. 1940 року більшовики захопили Латвію, і Борис Йосипович Харитон назавжди зник у підвалах НКВС.

Тому ні батько, ні мати так ніколи і не дізналися про незвичайну, можна сказати фантастичну долю свого сина.

Ця доля була незвичайна ще й тому, що склалася вона в умовах тоталітарного сталінського режиму, коли анкетні дані були важливіші за живу людину. А з такою анкетою, як у Юліка, в країні, що будує “найпередовіше у світі суспільство”, було нелегко. Але навіть якби його батьки й жили в Країні Рад, то й тоді доля їхнього сина була б для них таємницею, бо все, що було пов’язане з їхнім сином, було секретом для всіх його найближчих родичів і мільйонів його співвітчизників.

Юлик, стрибаючи через клас, у 15 років закінчив школу, у 21 рік – Політехнічний інститут.

У 1926 році його, який ідеологічно не зміцнів, але подає надії в науці, направляють на стажування в Англію в Кембридж в лабораторію Резерфорда.

1928-го він захищає там докторську дисертацію. Повертаючись з Англії додому, він заїжджає до Берліна, щоб побачитися з матір’ю.

Перебуваючи в Берліні, згадував Юлій Борисович, я здивувався, як легковажно німці ставляться до Гітлера. Тоді я зрозумів, що треба займатися вибуховими речовинами та взагалі оборонними проблемами.

Повернувшись до Ленінграда, Харитон продовжив роботу у Фізико-Технічному інституті. Тут під керівництвом академіка Семенова він почав вивчати процеси детонації та динаміки вибуху.

“Семенов, згадує Харитон, мав фантастичну інтуїцію. До 1939 року, ще до відкриття поділу урану, він говорив, що ядерний вибух можливий, а 1940 року його молодий співробітник відвіз листа Семенова з викладом принципу дії атомної бомби в управління наркомату нафтової промисловості. Там цього листа не прийняли всерйоз і втратили…”

У 1939-му Ю. Харитон разом з Яковом Зельдовичем виконав один із перших розрахунків ланцюгової ядерної реакції, яка стала фундаментом сучасної фізики реакторів та ядерної енергетики.

Але тут прогриміла війна і Харитон продовжив займатися вибуховими речовинами.

1943 року Ігор Курчатов розповів Харитону про ідею створення атомної бомби.

Харитон разом із Яковом Зельдовичем намагалися визначити критичну масу урану-235. Виходило близько 10 кілограмів. Як з’ясувалося потім, вони помилилися у 5 разів, але головне вони дійшли висновку: бомбу зробити можна!

У липні 1945 року американці в Лос-Аламосі проводять випробовування  першого ядерного вибухового пристрою. Розвідка повідомляє про це Сталіну.

Відразу після закінчення війни до Берліна вилітають Берія та Молотов. Берія за згодою Сталіна мав очолити пошуки у Німеччині ядерних матеріалів та фахівців учених, які розробляли німецьку атомну бомбу. Сюди ж прямує група радянських вчених-фізиків. Серед них і Юлій Харітон.

Наприкінці 1945 року 200 кваліфікованих німецьких учених-ядерників було переправлено до роботи у Радянський Союз.

У серпні 1945-го американці скидають атомні бомби на Хіросіму та Нагасакі.

Ліквідація атомної монополії США стала головним завданням Радянського Союзу. Очолити атомний проект доручено Берії.

Наукове керівництво довірено сорокарічному професору Харитону. Він стане батьком радянської атомної бомби.

Раніше, за доперебудовних часів, цю роль приписували Курчатову, не хотілося віддавати лаври єврею.

Академік Курчатов справді здійснював координацію та загальне керівництво проектом, але придумав, розробив та створив бомбу Юлій Борисович Харитон. І, звісно, ​​його сподвижники.

Але чому єврей, безпартійний, з поганою анкетою, що не займав жодних високих постів, стає  на чолі команди, якій доручено справу надсекретну та надважливу?

Це й досі залишається загадкою. Особливою постановою Ради Міністрів СРСР створення атомної бомби формується надсекретне конструкторське бюро КБ-1 на чолі з Ю.Харитоном.

Знайти місце для КБ було непросто. Непогано б у ведмежому кутку, але щоб не далі 400 км від Москви. Добре, щоб людей навколо було не багато, але були виробничі площі.

Нарешті знайшли маленьке містечко з військовим заводиком. То був Саров на півдні Горьківської області. Він був відомий своїм монастирем, але на тлі величезних, державної важливості завдань і монастир та інші історичні пам’ятники виглядали безглуздістю.

Спеціальною постановою уряду назва Саров була стерта з усіх карток Радянського Союзу. Місто перейменували на “Арзамас-16”, і ця назва існувала лише в секретних документах. Тут зібрали найкращих учених країни: фізиків, математиків – еліту.

Будували без кошторису, за фактичними витратами. Перший пункт: колючий дріт – 30 тонн. Все було оточене колючим дротом. То була зона.

Будували в’язні. А потім у цій зоні мешкав науково-технічний персонал.

Ні кроку без дозволу окремого відділу будь-який контакт, включаючи знайомство та одруження, будь-яка поїздка до родичів до сусіднього міста. За всією роботою та особистим життям співробітників КБ-11 стежили спецуповноважені полковники МДБ. Вони повідомляли особисто Берії. А Берія не приховував, що у разі провалу атомного проекту всіх фізиків посадять чи розстріляють.

Лабораторії розмістили у монастирських покоях. Поруч нашвидкуруч збудували виробничі приміщення. Про особливі умови не могло бути й мови. Якщо звичайні вибухові пристрої створювалися після численних випробувань та проб, то тут такої можливості не було. Все треба було випробувати та спробувати в умі. Виявилося, що для керівництва такою роботою потрібен не громовержець, а легкий, терпимий і ніби м’який Харитон.

Робота йшла паралельно над двома проектами російським та американським, здобутим радянською розвідкою. Розвідники із Луб’янки постачали Харитону матеріали від своїх закордонних резидентів. Прізвище радянського агента Клауса Фукса навіть Курчатов не знав. Схема, надіслана Фуксом, давала лише принцип, ідею. Харитон читав ці матеріали: начебто все, що робили американці, було логічним і все-таки його не залишала думка, що це може бути якась підступна шпигунська гра, що шлях, вказаний невідомим закордонним однодумцем, заведе радянських фізиків у безвихідь.

Тому всі дані Фукса перевірялися і перевірялися ще раз. Проте Харитон вважає, що Фукс заощадив їм не менше року роботи над бомбою. Як не поспішали, завдання Сталіна зробити бомбу до початку 1948 залишилося невиконаним.

Лише на початок 1949 року з іншого таємного міста “Челябінськ-40” привезли ядерний заряд. Такого вантажу ніхто ще не бачив: плутонієва кулька діаметром 80-90 мм та масою 6 кг. Напрацьованого плутонію було лише одну бомбу.

У непоказній одноповерховій будівлі, від якої, на жаль, сьогодні залишилися тільки руїни, а тут повинна висіти пам’ятна дошка, під наглядом Харитона було проведено контрольне складання виробу. Зберігся акт складання, підписаний Харитоном.

Перед випробуванням атомної бомби Курчатова та Харитона викликав Сталін. Він запитав: “А чи не можна замість однієї бомби зробити дві, хай слабші?”

“Не можна, відповів Харитон. “Технічно це неможливо”.

Літерний поїзд під контролем МДБ та МПС віз “виріб” та його творців з “Арзамаса-16” на невелику залізничну станцію в районі Семипалатинська.

Сталін з метою безпеки заборонив Харитону літати літаками. І Харитон завжди їздив лише потягом. Для нього збудували спеціальний вагон із залою, кабінетом, спальнею та купе для гостей, кухнею, кухаркою.

На випробувальний полігон із Харитоном поїздом їхали його найближчі соратники по роботі над бомбою: Зельдович, Франко-Каменецький, Флеров.

За 10 днів прибули на полігон. На полігоні було збудовано 37-метрову вежу. Випробування було призначено 29 серпня 1949 року. Зібралися всі учасники випробування та члени державної комісії на чолі з Берієм.

28 серпня, 23.00.

Харитон із помічниками зібрали плутонієвий заряд і вставили нейтронні запали. По команді монтажники викотили бомбу з майстерні та встановили у кліть ліфта.

4 години 17 хвилин ранку. Почалося піднесення заряду на вежу. Там, нагорі, встановили підривник.

5 годин 55 хвилин. Усі спустилися з вежі, опечатали вхід, зняли охорону та вирушили на командний пункт, який знаходився за 10 км від епіцентру вибуху.

6 годин 48 хвилин. Увімкнено автомат підриву. З цієї миті втрутитися у процес було неможливо.

7.00. Атомний гриб піднімається в небо.

А країна жила своїм життям і нічого не знала ні про атомний вибух, ні про те, що за створення атомної бомби Курчатову, Харитону, Зельдовичу та іншим вченим було надано звання Героїв Соціалістичної Праці. Вони здобули Сталінські премії.

Курчатову та Харитону подарували  ЗІС-110, решті “Победи”. Їм виділили дачі під Москвою та встановили безкоштовний проїзд залізницею.

Цікавий факт – батьками радянської та американської атомних бомб були євреї Харитон та Оппенгеймер.

Оппенгеймер після Хіросіми відчував найсильніші душевні переживання. А чи мучила Харитона моральна проблема застосування атомної зброї?

Одного разу журналіст Голованов запитав Харитона: Юлію Борисовичу, а коли вперше ви побачили цей “гриб”, і накат урагану, і осліплих птахів, і світло, яке яскравіше за багатьох сонців, ось тоді не виникла у вас думка: “Господи, що ж це ми робимо?!!” Вони їхали у спецвагоні. Харитон мовчки дивився у вікно. Потім сказав, не обертаючись: “Так треба було.”

Так, він був вірним солдатом партії.

Працюючи в тісному контакті з Берієм у період створення атомної бомби, він не наважився запитати про долю батька, заарештованого підлеглими Берії. Він казав, що це могло негативно вплинути на його роботу.

Він підписав лист, що засуджує академіка Сахарова, який багато років працював під його керівництвом і був творцем водневої бомби. Він прожив половину життя у закритому місті, про яке не знав ніхто в країні, спілкувався лише з тими, кого припускав до нього КДБ. Він віддав свій талант і своє життя служінню Радянському Союзу та Комуністичній партії, але коли він помер на похорон на Новодівичому цвинтарі прийшли тільки родичі та колеги-вчені.

Ніхто з керівників держави, для якої Харітон зробив те, що визначило перебіг всесвітньої історії, на похорон не прийшов.

Батько радянської атомної бомби Юлій Борисович Харітон прожив довге життя. Він помер у 1996 році у 92-річному віці.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *