З монологу 70-ти річної жінки
У шістдесят я задихалася від втоми, і вже не хотіла ніякого кохання.
– У двадцять я задихалася від бажання отримати кохання… У сорок стала почесним донором, з якого любов пили літрами чоловік і діти.
У шістдесят я задихалася від втоми, і вже не хотіла ніякого кохання. А зараз, у сімдесят, я взяла в притулку собаку – молоду дворняжку, тричі віддану господарями на годину, і вперше дізналася, як це, коли тебе люблять за фактом існування.
Навіть батьки любили мене на умовах моєї слухняності, а не такою, якою я була насправді. Жулька втикається в мене мокрим носом, дивиться в очі, і я для неї красивіша і розумніша за всіх на світі. Вона чекає на мене так, як ніколи не чекав чоловік, заради якого я була готова на все.
Знаєте, Ліля, я раніше теж сміялася над самотніми жінками з їхніми сорока кішками, а зараз розумію, що сміятися треба над собою, коли ми програємо тваринам у віддачі любові… Є над чим подумати…
