На що ж зрештою сподіваються ті люди, які нас втратили, проміняли, зрадили, відпустили, обдурили, віддали перевагу комусь іншому?
Цікаво, на що сподіваються ті люди, які нас проміняли, загубили, зрадили, відпустили, обдурили, віддали перевагу комусь іншому… А після певного періоду часу з’являються в нашому житті знову і знову, як гриби після дощу. І лукаво так цікавляться — як справи?
Та все вже добре, не одразу, звісно, але тепер-то точно, спасибі, що дорогу звільнили й місце поруч зі мною. Зайняте воно чи ні — уже зовсім не вашого розуму справа, не вашої турботи, і це взагалі вас уже не стосується.
Хочете правди? Ті, хто зрадив, завжди повертаються глянути, ну що ж там із тобою. З цікавості, марнославства або надії (а раптом там плачуть, чекають, візьмуть назад), зловтіхи (а ну як усе вже мідним тазом накрилося, помилуюся, потішу самолюбство), і ще — зі страху! Страшно побачити, що проґавив, а без тебе людина раптом щаслива, і справи у неї просто чудові. Як так, щаслива, і без мене? Це ж одразу применшує їхнє значення і цінність саму по собі.
Звісно, з часом охолоджуєшся, але щоразу, коли бачиш чергове повідомлення зі знайомого чи, навпаки, незнайомого номера, або в мережі, з текстом приблизно того самого змісту, хочеться відповісти у найпряміший та найдоступніший спосіб: більше ніколи не переймайся питанням, бо в мене все гаразд, і лізти в моє життя не треба.
