Якими були справжні мушкетери та чому француженки ненавиділи фаворитів короля?
Для сучасників д’Артаньяна зустріч із мушкетерами не обіцяла їм нічого доброго. Їх боялася та ненавиділа вся жіноча половина Франції.
Родом із Гасконі
Історія мушкетерів розпочалася у 1600 році, коли Генріх IV створив добірну роту для своєї особистої охорони. Увійшли до неї дворяни, озброєні легкими карабінами. Через 22 роки Людовік XIII наказав замінити гвинтівки на довгоствольні мушкети — так і з’явилася звична для нас назва «мушкетери».
До 1629 року рота підкорялася капітан-лейтенанту легкої кавалерії, потім мушкетери набули самостійності. З 1634 капітаном роти вважався сам король, проте її фактичним командиром був граф де Тревіль, який носив звання капітан-лейтенанта. Де Тревіль був гасконцем, і рота поповнювалась переважно його земляками.
Гасконь у Франції була на особливому становищі: до XII століття вона була окремою країною зі своїми урядом, звичаями і віруваннями. Земля Гасконі не відрізнялася родючістю, і тому багато хто залишав батьківщину, щоб зробити кар’єру за її межами. Характер гасконцев був гримучий коктейль з войовничості, практичності і прагнення слави: змушені розраховувати лише себе, вихідці з Гасконі завжди робили ставку на завзятість і хитрість. А ще на взаємопідтримку: знамените «Один за всіх і все за одного!» не дарма стало девізом мушкетерів у романі Дюма.
У Парижі гасконцев не любили. Войовничість добра у бою, у місті вона завдавала лише незручності. Столичних жителів коробило від грубих жартів, вихваляння та агресивності мушкетерів, проте відкрито виступати проти улюбленців короля ніхто не наважувався. Зате вони стали постійними героями п’єс: письменники любили зображати їх карикатурному вигляді. Дрібний дворянин, жадібний до грошей, схиблений на питаннях честі і бреше заради любові до мистецтва, – такий літературний образ гасконців склався до XVIII століття. Тоді ж у побут увійшло вираз «мушкетерські манери», що означає грубу і нахабну поведінку.
Тяга до грошей у мушкетерів з’явилася з об’єктивних причин. Дворянин у відсутності права займатися фізичним працею, і тому всі, хто не мав власного маєтку чи можливістю ним управляти, стояли перед простим вибором: або служити церкві, або робити військову кар’єру. Остання, на жаль, рідко допомагала мушкетерам збагатитися: вважалося, що аристократи й так заможні, тому їм видавали лише мушкети. Решту доводилося купувати самим: від шпаг і до коней (обов’язково білих чи сірих).
Платня рядового мушкетера становила 300 ліврів на рік. Для порівняння: ломовий візник заробляв 30 ліврів на місяць (360 на рік), пастух – 28 ліврів (336 на рік). Мушкетерам доводилося жити на 38 су в день: вистачало хіба що на їжу — і то не найкращу.
Молоді військові постійно знаходилися у пошуку грошей: вони випрошували їх у родичів, займали та перезаймали одне в одного і часто ставали жертвами лихварів. Комплект зі шпаги, мушкету та повсякденного одягу коштував 250 ліврів, у кілька сотень обходився гарний кінь «правильної» масті. З іншого боку, дворянин повинен був мати слугу, якому належало платити. Втім, зазвичай супутники мушкетерів жодної платні не отримували і задовольнялися їжею та обносками з плеча господаря.
Війна мережив та брудні сорочки
1660 року з’явилася друга рота мушкетерів: кардинал Мазаріні подарував королеві на весілля свій загін. Їх називали чорними мушкетерами через масть коней, на яких Людовік пересадив загін. Роти ворогували, і часом суперництво набувало дуже дивних форм. «Сірі» та «чорні» мушкетери змагалися у розкоші — це змагання отримало назву війни мережив. Всі гроші йшли на те, щоб переплюнути супротивника: мушкетери золотили або сріблили мережива на білизну, обшивали рукави золоченим галуном, прикрашали мундири перлами та діамантами.
Але на що ж харчуватись, коли всі ліври пішли на дорогий одяг? Мушкетери швидко знайшли вихід — вони просто об’їдали господарів, у яких квартирувалися. 1661 року Людовік XIV наказав своїм воїнам об’єднуватися по двоє і селитися в передмісті Сен-Жермен. Домовласники були зобов’язані надати кожному постояльцю кімнату з двома ліжками – для пана та його слуги – і два місця в стайні для коней.
Зрозуміло, жителі Сен-Жермена — ченці, професори та аристократи — були не в захваті від сусідства з малоосвіченими та грубими гасконцями. Але їх ніхто не питав: заселити улюбленців короля в будинок могли й насильно. Втім, можна було позбавитися цієї честі, сплативши особливий податок купецькому старшині. У результаті мушкетери найчастіше опинялися в будинках тих , хто був стиснутий у коштах, і тому викликали особливу ненависть у господарів квартир.
“Чорних мушкетерів” поселили на вулиці Шарантон у Сент-Антуанському передмісті Парижа. Квартал був повністю позбавлений джерел води, проте військових це не бентежило. Пили вони вино, білизна віддавали прати прачкам, а митися щодня вважалося шкідливим: люди вірили, що з водою через пори проникають хвороби, а часті купання зменшують чоловічу силу. Натомість потрібно було кілька разів на день міняти сорочки, однак і цим мушкетери нехтували. У французькій мові досі є вислів «влаштувати прання по-гасконський»: для цього треба просто вдягнути брудну сорочку навиворіт.
Марс у сузір’ї Овна
«Причиною, через яку французи охоче борються на поєдинках, є те, що Франція перебуває під знаком Марса в сузір’ї Овна, і так само, як барани відходять від стада, щоб збитися лобами, так і французи віддаляються від основних військових частин, щоб битися один з одним», – йдеться у «Трактаті проти дуелей» 1610 року.
Сузір’я Овна було воістину смертоносним: з 1598 по 1608 на дуелях у Франції загинули вісім тисяч дворян. У 1626 році влада спробувала покласти цьому кінець, посиливши і без того суворі закони. Згідно з новим едиктом, за дуель без смертельного наслідку належало позбавлення дворянства, шельмування або смертна кара, за поєдинок, в якому один із учасників гинув, — конфіскація всього майна та страта.
На якийсь час дуелі припинилися, проте згодом звичка взяла своє. Найчастіше билися мушкетери та гвардійці кардинала, але траплялося зустрітись у поєдинку і священнослужителям, і навіть жінкам. Щоправда, коли королю доповіли про поєдинок на пістолетах між двома придворними дамами, він лише засміявся і сказав, що заборонив бій лише чоловікам.
У 1643 році кардинал Мазаріні випустив черговий едикт проти дуелей, нагадуючи, що лише війна дозволяє «покрити себе єдино можливою славою, служачи своєму государю та своїй вітчизні». Того ж року загинув на дуелі Арман д’Атос д’Отвіль, який був прототипом знаменитого Атоса з роману Дюма: на той час він встиг прослужити в мушкетерах лише три роки, молодій людині було лише 25 років. У наступні вісім років у поєдинках загинули чотири тисячі дворян.
Основною причиною сутичок були зовсім не питання честі: билися найчастіше через жінок і борги або просто напившись. Сварка могла початися в будь-якому місці: 1642 року літератор Шарль Сорель писав, що в партері театру глядачі, «затіявши сварку через дрібницю, хапаються за шпагу і переривають всю виставу».
Приводи для дуелей часом були смішніші, ніж хустка, втрачена Арамісом. Ось як, наприклад, описує в мемуарах граф де Бюссі-Рабютен (1618-1693) отриманий виклик. Повертаючись із театру, Бюссі зустрів незнайомого йому дворянина на ім’я Брюк, і між ними відбулася наступна розмова.
— Чи правда, ніби граф де Тіанж назвав мене п’яницею? – поцікавився Брюк.
— Нічого подібного я не чув, та й бачимося ми з графом рідко, — відповів Бюссі.
— Помилуйте, він ваш дядько! Оскільки я не можу отримати сатисфакцію від нього, я звертаюся до вас.
— Якщо ви хочете поставити мене на місце мого дядька, я відповім, що той, хто стверджував, ніби він називав вас п’яницею, збрехав!
— Так казав мій брат, а він ще дитя.
— Ну то випоріть його за те, що каже даремно.
— Я не потерплю, щоб мого брата називали брехуном, бороніться!
Не гидували військові битися і з цивільними, анітрохи не бентежачись тим, що сили нерівні. У 1768 році поліція затримала трьох мушкетерів, які напали на кучера, коваля та башмачника, покалічивши їх так, що знадобився хірург. Чи треба говорити, що ні самі ремісники, ні їхні дружини не відчували теплих почуттів до тих, хто міг напасти на людину на вулиці заради розваги?
Лавки честі
З жінками мушкетери поводилися з властивим їм нахабством. Олександр Дюма розповідав, як його батько, граф де ля Пайєтрі, супроводжував у театрі красуню-креолку, що користувалась популярністю у світі. Один мушкетер із партера впізнав жінку, наказав відкрити її ложу, увійшов і, не спитавши дозволу, сів поруч і завів розмову. Коли жінка звернула його увагу на те, що вона не одна, відповів: «Ах, вибачте, я прийняв цього пана за вашого лакея». Обурений граф виштовхав мушкетера з ложі, а за кілька днів поранив його в плече на дуелі: цього разу обійшлося без смертельного результату.
Середовище мушкетерів було неоднорідне: «чорні» увібрали в себе колір французького дворянства, завдяки чому мали успіх у жінок. Однак до появи другої роти більшість мушкетерів були людьми малограмотними і не особливо культурними, і про романи з аристократками не могло бути й мови. Навіть хористки та танцівниці, і ті воліли людей більш знатних та багатих. Та що військові вирішували свою проблему вельми тривіальним способом: відвідували борделі, які називалися лавками честі, або заводили утриманок з числа невибагливих провінціалок, які прибували до столиці, сподіваючись стати куртизанками.
Що стосується шлюбу, то мушкетери були типовими конформістами: посаг цікавило їх набагато більше, ніж кохання. Д’Артаньян, наприклад, ще будучи поручиком мушкетерів, неймовірно вдало одружився: його дружиною стала Ганна Шарлотта Крістіна де Шанлесі, баронеса де Сент-Круа, стан якої оцінювався у вісімдесят тисяч ліврів. Особливої любові, судячи з усього, він до неї не відчував, та й сама баронеса нічим не нагадувала чарівниць з роману Дюма: вона була немолода, не особливо красива і до того ж мала сварливий характер і любила позиватися до родичів.
Заможну дівчину могли й викрасти: наприклад, про допомогу у такому підприємстві маршала де Грамона просив його ординарець дю Тертр. На питання де Грамона про почуття ординарець відповів, що кохання ні до чого — просто дівчина дуже багата. Не дивно, що більшість шлюбів були щасливими. «Кохання можна забрати з собою в могилу, але воно не переступить порога церкви. Одружуються, щоб ненавидіти», — говорила письменниця та авторка любовних романів Мадлен де Скюдері, яка жила в XVII столітті.
Розпустили мушкетерів 15 грудня 1775 – відразу після смерті Людовіка XV. Їхня історія налічує майже 200 років, і на її протязі мушкетери, безперечно, змінювалися. Після створення другої роти вони поступово перетворилися з відчайдушних рубак, які важко могли поставити підпис, на людей, серед яких виходили письменники, мемуаристи і дипломати. Втім, вижити при цьому гасконську самовпевненість і войовничість так і не вдалося.
Мушкетери були продуктом свого часу, дуже далеким від того образу, що звично малюється у нас у голові. Не варто романтизувати минуле: дуже рідко герої кіно та книг схожі на свої історичні прототипи.
