Російська культура як зброя
«З суспільного простору культура російська має зникнути. Ми цінуємо досягнення цієї культури у музиці чи літературі. Вони на найвищому рівні, але ми маємо справу з країною, яка збожеволіла.» – Міністр культури Польщі Петро Глинський
Протягом усієї своєї історії російська культура (як і російське православ’я) була приводним ременем російської влади та в путінському указі про затвердження «Концепції гуманітарної політики Російської Федерації за кордоном» прямо сказано, що у всі історичні епохи російська культура служила «захистом та просуванням російської державності», тобто була «зброєю в руках держави, спрямованою на посилення її міжнародних позицій». Балтії і далі. Тому ми всіляко намагаємося пояснити нашим західним колегам про те, що російська культура є класичною зброєю. За словами міністра, Росія наголошує, що її культура незамінна і висока, тим самим насаджує та поширює ідеологію величі [читай — перемоги] російського народу.
«Не випадково директор «Ермітажу» академік Піотровський називав експорт російської культури «спецоперацією» — це ті ж слова, якими Путін називав війну в Україні. Цьому треба поставити заслін у цивілізованому світі», — заявив Олександра Ткаченка.
Відомий американський політолог, автор концепції етнокультурного поділу цивілізацій Самюель Хантінгтон ввів в обіг поняття «м’якої влади» — здатності країни нав’язувати свою волю іншим за рахунок впровадження у свідомість народу привабливості своєї культури. Так діє академік Піотровський, який виправдовує звірства російської армії в Бучі та Гостомелі, продажний головний редактор «Комсомолки» Гусєв, який звинувачує всіх правозахисників у тому, що ті «шакалять біля американського посольства», шахрай Михалков у своєму «Бесогоні» витягує фейк за фейком. а «заслужені діячі» Машков та Газманов конкурують у вилизуванні президентської дупи. Яка культура, коли 150 її діячів на чолі з Прилепіним завзято підтримують спецоперацію в Україні.
Навіщо потрібна культура, якщо в ній немає найпростішого універсального і всім зрозумілого виміру, того, що робить людину людиною — милосердя, емпатії, заборони невиправданої та непотрібної жорстокості? І чи випадково війну на знищення української державності російська пропаганда виправдовує боротьбою за збереження російської мови та культури?
Я згоден з українським письменником Яном Валетовим, що російську культуру смертельно поранили не українці-русофоби та не англосаксонські ненависники російського світу на заході та за океаном. Її випатрали мародери та ґвалтівники у військовій формі у Бучі, Ірпені, Маріуполі та Бахмуті. І зробили це надовго, а то й назавжди. Адже культура, що не має зворотного зв’язку з народом-носієм цієї культури, абсолютно марна та її моральна значимість дорівнює нулю.
«Російська культура дискредитована не тим, що вона своїми плодами та зусиллями виховала дикунів та вбивць. Вона винна в тому, що не змогла зробити дикунів та вбивць хоч віддалено схожими на людей. І відповідає вона зараз саме за незроблене, а не за те, що зробила. Її вина в тому, що постійно переконуючи світ у своїй глибині, загадковості та несхожості, вона ось уже котрий вік облизує і оббілує вбивць, злодіїв, ґвалтівників і мародерів — синів своєї неповноцінної, відсталої та токсичної вітчизни. Вона винна в тому, що найкращі її представники не мають ні можливості, ні бажання творити в себе вдома, тому що «глибинний народ» із завидною постійністю виганяє їх за межі свого ареалу проживання. Російську культуру не хочуть не тому, що вона бездарна, вторинна чи нецікава. Її не хочуть тому, що добре розгледіли її споживачів та носіїв: від гвардійців-ґвалтівників до письменників, акторів та музикантів, що малюють на грудях букву Z. У цьому немає жодної русофобії. Винятково міркування суспільної гігієни — убезпечитися від токсичного та небезпечного.
Культура призначена для все більшого олюднення, освічення та облагородження людей. Але як це стосується варварської армади ґвалтівників і мародерів, які увірвалися в Україну? Я вже не говорю про те, що такого руйнівного удару по російській культурі, який їй завдав російський недофюрер, культура не знала в жодній країні світу протягом усієї історії людства.
Поведінка більшості представників нинішньої російської культури така, що за слова «велика російська культура» можна і по морді дістати. Яка культура в країні, де чим більше непотребу, похабщини і розбещеності, тим вища популярність?.. Яка культура, коли Третьяковську галерею почали перевіряти на «відповідність традиційним цінностям», а практично всіх її представників оголосили «іноагентами»?
Царат благоволив до Побєдоносцева, Каткова, Щербатова, Маркова, Пуришкевича, Шульгіна, Дубровіна, Савінкова, Маркова, більшовизм не приховував дракулівську практику негативного відбору і меритоциду (знищення кращих): «Розумні нам не потрібні. Потрібні вірні», як блискуче охрестили феномен брати Стругацькі. Опричники не зникли з Іваном Грозним. Як яскраво зобразив Володимир Сорокін, «государевими людьми», крім особистої гвардії царя (або вождя), ставали служиві, як сталь ув’язнені владою на війну, захоплення та ідеологічний захист імператорів і диктаторів. Чи не звідси такий інтерес більшовиків до «загартування сталі» та «ордену мечоносців»? Чи варто дивуватися з того, що всі професори Преображенські стали тут «іноагентами», а кулькові і швондери — господарями життя? Красовські, Суркови, що ретельно вилизують дупи чергових вождів.
Яка культура, коли в царській Росії влада століттями і на системній основі труїла кращих філософів і письменників, а в СРСР спілка письменників ЄДИНОГЛАСНО пачками виключала зі свого складу кращих з кращих, серед них А. Г. Авторханова, В. П. Аксьонова, В Н. Войновича, В. В. Єрофєєва, Л. З. Копелєва, Б. П. Корнілова, В. Є. Максимова, Б. Л. Пастернака, С. Є. Резніка, Г. І. Серебрякову, А. Д. Синявського, Ю. М. Даніеля, Н. М. Коржавіна, А. І. Солженіцина, Є. Г. Еткінда?.. Опубліковані списки репресованих більшовиками письменників містять тисячі імен, багато з них – зі світовим визнанням (https:// bessmertnybarak.ru/article/repressirovannye_poety/).
Академія наук СРСР виганяла найкращих учених зі світовими іменами: 2 лютого 1931 року з членів АН були виключені академіки-історики Сергій Платонов, Євген Тарле, Микола Лихачов та Матвій Любавський, заарештовані за так званою «Академічною справою». 3 березня 1931 року виключений із членів Академії історик, директор Інституту Маркса та Енгельса Давид Рязанов, заарештований за політичним обвинуваченням. 22 грудня 1934 року з членів АН СРСР виключені заарештовані «за участь у контрреволюційній організації» філологи Володимир Перетц (незабаром помер у засланні) та Михайло Сперанський. Фактично рішення про виключення ухвалювали політбюро ЦК, а наступна постанова загальних зборів академії була лише формальністю. 29 грудня 1936 року були виключені академіки Володимир Іпатьєв і Олексій Чичибабін, які не бажали повертатися в СРСР. 29 квітня 1938 року було ухвалено рішення про виключення з АН СРСР відразу 21 академіка та члена-кореспондента, багато з яких вже було розстріляно. 5 вересня 1938 року позбавлений звання академіка заарештований кількома днями раніше історик Микола Лукін (помер у в’язниці 1940 року). Загалом у СРСР було заарештовано близько 100 членів та членів-кореспондентів Академії наук (!). З них 44 загинули: 23 розстріляні, 13 померли в ув’язненні, 8 — у засланні. Дехто зник безвісти у таборах. У 1930 році відбулася масова ліквідація наукових товариств. Проводились брудні піар-кампанії в газетах проти людей науки, зазнали розгрому й окремі науки (теорія відносності, квантова механіка, мовознавство, краєзнавство, генетика), проти яких було проведено ідеологічні кампанії, практикувалися репресії проти окремих наукових праць.
Завідувач наукового відділу Московського міськкому партії якийсь Кольман у 1931 році опублікував дві статті: «Шкідництво в науці» та «Шкідницька математизація науки», в якій поставив знак рівності між математизацією та шкідництвом: «Не менш характерною рисою, ніж груба підробка під радянський стиль”, є виняткова велика кількість математичних обчислень і формул, якими так і рясніють шкідницькі роботи». Нещодавно опубліковано висловлювання Сталіна, яке виявили у щоденнику Вавілова (25 січня 1946 року): «Генієв не буває, їх вигадали, впливає ситуація, умови». Якщо взяти найвидатніших фізиків-експериментаторів, то ми побачимо, що Лева Шубникова було розстріляно, Петра Капіцу — затримано 1934-го року, а потім за відмову від участі в атомному проекті перебував в опалі до смерті Сталіна. 1946-1953 роки ознаменували ідеологічні кампанії більшовиків проти низькопоклонства, “суди честі” проти космополітизму, повторні репресії та організація “шарашки” для німецьких учених. 1948 року на сесії ВАСГНІЛ стався погром генетики, і на черзі з’явилася небезпека для інших наукових напрямів. Щодо біології, то тут у центрі знаходиться смерть Вавілова. Крім нього, загинув Георгій Карпеченко, сотні біологів було заарештовано або усунено від роботи, деяких виключили з партії, як, наприклад, Йосипа Раппопорта. Репресії не оминули технічні напрями. Було розстріляно Георгія Лангемака, винахідника «Катюші», заарештовано Сергія Корольова та Валентина Глушка з Реактивного інституту. Корольов потрапив до розстрільного списку, вже підписаного Сталіним, Молотовим і Кагановичем, але з невідомих причин його не розстріляли. Сильно постраждала астрономія. В 1936 році виникла «Пулківська справа», за оцінками вчених було репресовано до 30 відсотків радянських астрономів. До них увійшли директор Пулковської обсерваторії Борис Герасимович і директор Астрономічного інституту Борис Нумеров (розстріляний 1941 року в Орлівській в’язниці). Чи варто після сказаного дивуватися з того, що нинішні академіки не промовили жодного слова в засудження ганебного і кривавого СВО?
А нещодавно пішли ще далі: з ініціативи придурка Прилепіна створено думську «групу з розслідування антиросійської діяльності» (ГРАД), яка вишукує, як раніше це робила охоронка, «агентів іноземного впливу». Парламентарі вже надіслали депутатські запити на «Перший канал», у Великий театр та кілька міністерств з вимогою звільнити режисера Олександра Молочникова та телеведучих Івана Урганта та Олександра Васильєва. Доноси, поставлені негідниками від культури на потік за внутрішнім покликом душі. Дикі, підлі та мерзенні доноси, що яскраво демонструють, за словами міністра закордонних справ України Дмитра Івановича Кулеби, нудотний оскал російської душі… Втім, протягом усієї історії російська культура була піднаглядною і продажною, яка потребувала мерзотних наперсточників при владі: письменники, , за рідкісним винятком, які торгують Божим даром і совістю оптом і вроздріб… Російський ІДІЛ, виконуваний не безграмотними та зомбованими фанатиками, а мракобісною «гордістю нації»… А ось справжню совість нації тут завжди переслідували, труїли чи видавлювали з країни…
Чи потрібний бойкот російської культури? — запитують експерти. І відповідають: виступ чи запрошення російських діячів культури, пов’язаних із владою, діячів, які підтримали вторгнення в Україну, було б цинічною підтримкою цієї війни, прямим її виправданням. За цим «культурним продуктом» тягнеться шлейф путінських злочинів доти, доки в Росії не станеться переосмислення чи покаяння щодо того, що вчинено проти «братського народу». Якщо таке взагалі колись станеться.
У зв’язку з війною, що триває в Україні, шириться рух за введення мораторію на російську культуру. Зокрема, про необхідність запровадження ментального карантину заявив міністр культури Литви Симонас Кайріс: «Росія свідомо використовує культуру як зброю, у важливі для литовської держави дні надсилала до нас своїх виконавців, переважно представників поп-культури. Мені подобається запропонована ідея запровадити ментальний карантин для російської культури, відмовитися від творів, які раніше здавалися нам прийнятними», – заявив С. Кайріс. Коментуючи слова українського колеги, Кайріс наголосив на тому, що міністр Ткаченко пропонує не знищення книг чи музичних записів, а скоріше навмисну паузу щодо російської культури.
Нинішній пам’ятникопад – природна реакція світу на «русский мир», на імперіалізм, що підтримується російською інтелігенцією, на російську ідею і на російські загарбницькі війни та окупацію чужих територій. Скажімо бронзовий бовван перед колишнім радянським обкомом — це не пам’ятник, а таке язичницьке капище, вівтар радянської релігії. За словами міністра культури України Олександра Ткаченка, русифікація захоплених територій завжди була свідомою політикою Російської імперії, спрямованої на знищення української ідентичності та української культури. Це природна відповідь на російську агресію, на знищення російськими варварами понад 1200 об’єктів культурної спадщини України. Знесення пам’ятника імператриці Катерині в Одесі, чи бачите, — злочин, а апокаліптичні руйнування українських міст, сотень шкіл, лікарень, університетів, бібліотек, енергетичної інфраструктури — «денацифікація»…
Згоден з думкою, що війна проти України — це початок заходу сонця російської цивілізації, а з нею і російської культури. Путінській Росії нема чого запропонувати світу. Головне посилення цієї війни спрямоване в минуле — черговий колоніальний переділ. «Нове» у ньому лише те, що він супроводжується ядерним шантажем. Все це людство вже проходило і повернення до цього минулого не буде.
Олександр Невзоров: «З російською культурою доведеться розлучатися. Вона забезпечила Бучу, масові розстріли, злодійство, боягузтво та підлість. Не залишилося сподівань, що в Росії збереглося хоч якесь життя і правда».
Імперіалізм сьогодні — це не Америка і не Захід, нинішній імперіалізм — це Росія, Китай, ісламський тероризм. Це справжній брутальний, жорстокий, варварський, нещадний імперіалізм. Причому на всіх рівнях. Мейнстрім російської культури сьогодні — імперіалістичний, абсолютна більшість росіян підтримують війну, а тих, хто прислухається до Буковського, Новодворської, Нємцова чи Муратова — одиниці, і всі вони «ворожі агенти»… Російський світ звернувся до ідеології злочинності, яка вторглася в російську мову і російську культуру. І війна в Україні теж неоколоністична, імперіалістична війна. Як і ПВК Вагнера, типово неоколоніальні, диявольські сили в Африці та в Україні. Бій за Україну — це бій за людство і за людяність, і це ще належить усвідомити Світу…
На жаль, значна частина служивої російської культури – це передані з покоління в покоління зазомбованність, зацикленість, впертість. Я маю на увазі навіть не відчайдушність, буйність чи лихість, але більше – нав’язливу одержимість, психопатичну маніакальність, схибленість на чомусь одному. Це коли бачать світ через амбразуру бліндажу чи мушку прицілу, причому незалежно від справжньої культури чи достовірних знань. Найкращий приклад сказаного — нинішня російська інтелігенція, яка в своїй масі підтримує ще більш зазомбовану владу, яка заштовхує країну в вигрібну яму. Дивіться, навіть у великих університетських містах, в академії наук країни, де зомбірованість хоч якось обмежена культурою, — масова підтримка Путлера чи гробове мовчання… Яка культура, яка духовність, коли вчені, професори, вчителі, гуманітарії, артисти, попи в масі своєї не лише набрали в рот води, а й підтримують злочинну владу. Та що там — російська інтелігенція, якщо омріяні російські матері мріють відправити синів на фронт чергової «священної війни»? Тут треба мати на увазі, що так звана “російська культура”, або “російська ідея”, або сама “російська мова” давно стали зброєю, що знищує широту бачення світу і прикриває агресора, що розв’язав війну. Російська культура, як і російська система освіти чи російська церква завжди виявляла готовність служити владі. Тому не цуралася брехні та доктрини «особливого шляху».
Свідчить історик академік Степан Веселовський: «Ще у 1904–1906 роках. я дивувався, як і на чому тримається таке історичне непорозуміння, як Російська імперія. Тепер моя думка про народ не змінилася. Бидло залишилося бидлом… Останні гілки слов’янської раси виявилися настільки ж нездатними засвоїти і розвивати далі європейську культуру і виробити міцну державу, як і інші гілки, які раніше впали в рабство».
Кажуть: обдурювання, зомбування, злочинне дресирування, поставлене на потік конвертація мозку нації у лайно. Це правда, але не вся правда, бо невігластво, низький рівень культури, податливість дресурі – результати «культурної спадщини». Тому населення РФ не обов’язково навіть довго обдурювати: російська людина з ампутованими мізками радісно підтверджує та демонструє, що я — мракобіс та обскурант. Більше того, пишається цим, виставляє свою обдуреність напоказ, пишається своїм свинством. Економічна убогість, автаркія, ізоляція та самоізоляція лише посилюють убогість ментальну, деградаційну.
Російська людина споконвічно ненавиділа тих, кого йому дозволяли ненавидіти. Звірячі чуття він розумів, що російська культура — це система обмежень, тобто несвободи. Але він із віку в століття існував у репресивній парадигмі такого садистичного насильства, жахливого пресингу та суцільних заборон, що за всієї його до них звички від необачного народження до болісної смерті жив лише однією мрією — позбутися цього. І знаходив єдиний вихід — бунт, «безглуздий і нещадний».
Дуже багато написано про есхатологічність російської свідомості. Світогляду російської людини однаково далекі і минуле, і майбутнє, і святе. «Після нас хоч потоп!» — повторює російська людина — і зносить церкви та цвинтарі, у яких лежать його предки. Але відсутність культу смерті означає відсутність культу життя!
Алогічність, ірраціональність – головні атрибути російської культури, російської ментальності, національної долі, історичної генетики. Будучи мозаїчним симулякром, російська людина-гібрид, помісь візантійської з татаро-монгольською чи французької з нижегородським, є несистемним феноменом на всіх рівнях — психологічному, соціальному, економічному, культурному… Марно шукати структуру, мету та сенс там, де їх немає. Повне торжество нерозсудливості! Великі «може», «наплювати» і «гори воно все вогнем» правлять бал на цій багатостраждальній, нещасній і страшній землі.
Саме російська культура породила рашизм задовго до путінізму. Досить згадати неприховану юдофобію Петра I, Єлизавети Петрівни, Миколи II, Аксакова, Татищева, Побєдоносцева, Розанова, Столипіна, Пуришкевича, Шульгіна, Дубровіна, Савінкова, Маркова, Достоєвського, Брюсова, Є. сотні інших, «Союз російського народу», «Союз Михайла Архангела», дореволюційні газети «Російський прапор», «Земщина», «Почаївський листок», «Дзвон», «Гроза», «Віче», «Московські відомості», «Громадянин», «Світло». Можна множити і множити: державний антисемітизм, вбивство Міхоелса, «справа лікарів», підготовка Сталіним «остаточного вирішення єврейського питання» (див. фільм Аркадія Ваксбера «Реприза»).
А вже у наші дні величезне тіло Росії покрили криваво-гнійні нариви: «Російська національна єдність» (РНЕ), «Єдиний конгрес російських громад», «Союз Православних Хоругвеносців», «Союз Російського Народу», газета «Завтра», журнали «Наш сучасник» та «Молода гвардія», Шафаревич, Ампілов, Кургінян, Дугін, Проханов, Баркашов, Третьяков, Івашов, Валентин Распутін, Бєлов, Кондратенко, Макашов, Марков, академіки Понтрягін і Виноградів, диригент Голованов, Скойбеда, Захарова, весь путінський непотріб, весь путінський режим як такий… Усі вони, майже весь так званий культурний шар РФ, підтримує той її імперський дух, через який сьогодні гинуть в Україні сотні діточок…
По вашій вірі нехай буде вам (Матвій, 9:29).
Так, «колективний путін» — це ментальне обвалення, величезний обвал, понад 90% культурної еліти країни, сформованої шляхом протиприродного відбору шушери, що вторить кривавому диктатору, і величезна армія інформаційних живодерів, які підгодовуються пропагандою та підготовкою «гарматного м’яса». Наявні театри, які співпрацюють зі спецслужбами, міхалкові, прилепини та сотні інших «довірених осіб» Путлера — еліта ублюдків, покидьків, лущи, зброду, черні, темряви людської. Тут слід додати, що негативна селекція, неприродний відбір – це норма Росії, сформована задовго до леніних-сталіних. Якщо до цього приплюсувати більшовицький путч, громадянську війну, великий терор, голодомори та перманентний витік мізків, то вийде руйнація генофонду, деморалізація, голдингівські «володарі мух»… Так, це зовсім інший людський матеріал, яскравий зразок протиприродного відбору шарикових будь-якої хвилини… Досить згадати, що багато росіян критикують Путіна за те, що він недостатньо людожер і все ще не почав знищувати Україну ядерними ракетами…
Все це справді нагадує голдинговського «Володаря мух», — констатує політолог Олександр Морозов. — І психологи бачать це. Путін поводиться як 14-річний, а ті, що сидять у залі, іржуть, як 11-річні. Тобто все це є інфантильним. Цілком явлена структура мислення, покрученого служивою російською культурою.
До речі, так звані російські ліберали, всі ці кучері, грефи, силуанови, набіулліни та інші, які керують путінською економікою, не просто вписуються в систему «колективного путіна», але в певному сенсі є її «стовпами». Тому що саме на них тримається економіка. Але їм теж не уникнути відповідальності, бо замінити шойгу чи рогозина — пару дрібниць, а ось без економіки та професіоналів — повна хана… Сама путінська модель управління державою руйнівна для економіки, а отже, і для держави. Усі проблеми країни рукотворні, і це руки самого Путіна. А те, що російська економіка ще не впала, — заслуга не Путіна, а вищезгаданих російських економістів, які стали співучасниками його злочинів (що фінансують військові злочини бандитської влади).
