Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.10
…– Можна малінько, Мішку, – згодилися пан Фийса. – Ми вас малінько загребемо. Полежите собі спокойно, а пак, якшто вам не полюбиться – буде студено чи мокро, – то встанете собі на здоровлічко.
– Якшто ви так спокійно, пане вчителю, говорите, то, може, вас і закопаємо, – запропонував дід.
– Йой, майте совість, сусідо! По-перше, я не великий любитель смерти. А во-вторих, я чоловік самотній. Поминки за мною ніхто не зробить. А так просто, на тверезу голову, неінтересно вмирати, – висловив філософськи пан Фийса.
– Конєшно, хто на пусту голову буде задарма горлянку на похоронах дерти і на порожній желудок плакати? – рішуче підтримав пана вчителя адмірал. – А тутки, куме, у вас вже все готове – і пити, і їсти. Так што, куме, не дурійте – умирайте дальше! Бо все одно, – продовжував адмірал Хорті, – якщо кума Фіскарошка учує, што ви, Мішку, воскресли, і порахує свої видатки на похорони, вам, кумику, точно буде галамбець – она вас нараз уб’є!
– На мою душу, што так і буде, – підтвердила тітка. – Так што, няньку, ліпше вмирайте тепер безболєзнєнно, доки не прибігли мамка і не вбили вас якоюсь дерев’якою, – щиро порадила Маргарита.
Тим часом Фіскарошка, певне, аби забутися, безцільно нишпорила по хліву. Смерть Соломона добряче втеліжила бабу, але не далі. Якщо розум прийняв і проконстатував кончину діда, то добродушне і наївне бабине серце навіть і чути не хотіло, що душа Соломона вже пасе небесних телят. Тому Фіскарошка тепер ніби знаходилася в подвійному стані – між реальністю й ірреальністю. Нипала по хліву, переставляючи знічев’я речі, і весь час говорила із собою: «Знаю, солодкий Мішку, што ти помер. Айбо непорочна душечка твоя зосталась зо мною. Я чуствую, як ти дивишся своїми чистими ангельськими очима на мене. І так буде завжди, доки я топтатиму ряст на білім світі. Ти будеш мені розрадником і порадником у всьому. От скажи, Мішку, куди би мені спрятати самогонний апарат, авби твій братцьо Микулка не потягнув? Вже нині, скис би, як зелена капуста, тричі питав мене про нього».
– Під ясла… під ясла, Марько, сховай, там його і фена не знайде, – почувся голос Соломона.
– О, дякую тобі, мій ґаздо. Я так і знала, што ти й із того світу не даш своєму добру пропасти, – ревно перехрестилася Фіскарошка, запихаючи самогонне причандалля під ясла.
– А ще би бочки десь запрятати, бо на них ще до твоєї смерті гострив очі твій братцьо Павло, – вела далі своєї Фіскарошка, не піднімаючи голови.
– А бочки, Марько, треба витягти на хлів і сіном засипати, – мудро порадив голос Соломона.
– Ага, Мішку, так і зробимо, голубе мій таркастий.
– А ти, Марько, куди спрятала боченя із сливовицею, що ми із паном Фийсою наварили ще перед празником Маковія? – елейним голоском, достоту, як у житті, запитала душа Соломона.
– Ой, коби ти, Мішку, був знав, што бочка закопана коло пивниці, то ви би із паном Фийсою цуцликами [79] вже давно висмоктали, – махнула безнадійно Фіскарошка.
І тут баба випросталась. На якусь мить прислухалась сама до себе і повільно повернула голову. У дверях, у параднім костюмі, в тому ж, що лежав у труні, стояв Соломон, схиливши, наче капосне дитя, голову на плече, і мило всміхався.
– Спаси і помилуй! Спаси і помилуй! – почала кидати на себе перелякано хрести Фіскарошка. – Згинь під камінь, сило нечиста!
– Та куди я од тебе дінуся, Марько? – сказав спокійно Соломон.
– Айбо ти умер, Мішку?
– Но та й што! Як кажуть пан Фийса – малінько вмер, а тепер вп’ять малінько поживу, а пак, може, й колись умру надовго.
– Мамко моя солодка, ви чули, што няньо встали із мертвих? – влетіла у хлів, немов навіжена, тітка Моргіта.
– Но та й што – слава Богу, – сказала тихо, приходячи до тями, Фіскарошка.
– А ви ци подумали, які то нам збитки?
Фіскарошка повільно наблизилася до Соломона і почала ніжно торкатися його обличчя, пучками пальців перебирати на скронях сивину, задивлятись в очі, наче пересвідчуючись, направду її дорогий Мішко живий і чи не примарилось це все? А далі, упевнившись достоту, що Соломон таки живий і вже несе від нього перегаром, Фіскарошка почала цілувати свого мужа в очі, у підборіддя, не забуваючи при цьому і гепати кулаками по хребтянці. Всі багатства земні, радощі і щастя всього світу зійшлися і втілилися тепер для Фіскарошки в цьому невеличкому добродушному чоловічкові.
І навіть тяжкий перегар від сливовиці, якою Соломон встиг почастуватись ще в труні, вперше в житті пахнув для Фіскарошки тонко, ароматно, щемно. Ніби від діда не несло, а пахло твердим духом життя!
– Мамо, ви што так радуєтеся, якби когути знеслися, – завела своє Моргіта. – Ви хоть думаєте своєю гулькуватою динею, што ми будемо з тим робити, што напекли, напарили і наварили. Якшто каждий із нас так почне вмирати, коли йому захочеться…
– Цить, кобило з яйцями! – гаркнула баба. – З тим, што наварили, напекли, ми знаємо, што робити. Аби лем горлянки не пересохли.
За якоїсь півгодини з хати із блискавичною швидкістю повилітали столи, стільці, скатертини, дрібний і великий посуд. Все це шикувалося, накривалося, наповнювалося їжею і питвом.
І як сказала для всіх баба Фіскарошка, для порядної челядини не головне, чи хтось вмер, народився чи здуру женився. Головноє – привід мати, штоби горлянці і ногам свободу дати.
Наступного ранку наше обійстя нагадувало таку собі міні-Трою після дружнього візиту підступних греків. По руїнах, немов привид прекрасної Єлени-цариці, бродила баба Фіскарошка і причитала дуже недобрим голосом, а ще гіршими словами. Лаялась Фіскарошка не через те, що весь двір був усіяний перекинутими столами, уламками стільців, битою посудою і тілами повалених Данків, що хропіли на весь довкіл, як недорізані барани. Баба лютувала, що від учорашньої гулянки гості – пили би не ротами, а сідницями – не лишили краплини на похмілля. Навіть та бочечка сливовиці, про яку так журилась Соломонова душа, була в розпалі танців викопана з-під пивниці і тепер порожнім нетрібом валялась біля курника. При цьому бабі прийшла в голову навіть мисля про марноту марнот життя: ця бочка ще вчора була неоціненним скарбом, а нині – пуста дерев’яна тара. Так і бідний чоловік.
У цей час з-під недотрощеного столу, як польова мишка з нори, вилізла стрийна Мікроба. Покрутила-покрутила головою, як чапля на болоті, і від побаченого якось зниділа. А далі, отримавши від Фіскарошки політінформацію, що в обійсті не лишилось ані краплі, аби задобрити понівечену душу, раптом стала дуже діловою:
– Но та тогди, солодка Марько, ми з кедвешним Микулкою ідеме нараз домів.
– Та з Богоньком… путьком… путьком та й із Богоньком, – засокорила Фіскарошка.
– Не сердися, Марько, айбо ми прийшли задарма на похорони… задурно майже два дні згаяли. А я за той час могла в колгозі міх крумплів заробити. Так што не сердися, айбо могла бись покрити мені збитки.
– Та ви прийшли самі… я вас не кликала, – розгубилась Фіскарошка. – Ви можете се защитати, як аванс. А коли Мішко умре насправді, то вже не приходьте. Порахуйте, што ви його вже похоронили.
– А, Марько, то не можна так. Він што – буде з тобою приходити до нас на гостину, як мертвий, а пити і жерти, як живий?!
– Е… е… е… мара мені до тебе! Іди у хлів та набери собі міх крумплів.
Мікроба хутко витягла з-під курника стрийка Микулу і почала йому щось втовкмачувати, а далі побігла у хлів. Стрийко, обтрушуючись від пір’я, підійшов до баби, поплескав її родинно по плечу і сказав:
– Марько, всьо в порядку, не журися… Айбо, знаєш, я мав у Черепані цими днями хижу крити. Десять рублів мені обіцяли. А через ложні похорони я такий файний приробіток пустив псові під хвіст.
– Но, а те, што ви стілько наїли, напили? – стояла на своєму баба.
– А тото не рахується, бо все одно би пропало! – мовив Микула. – А коли вже на то пішло, то ми вас потім на храмовий празник ще й не так почастуємо.
Баба, згадавши всіх нечистих, вийняла з кишені хустину, скручену у вузлик, розв’язала і простягнула Микулі червінець. Стрийко задоволено поплював на гроші і щиро побажав, аби Соломон частіше помирав.
Чутки мають швидкі ноги. І вже невдовзі нанашка Гітлєрка всіма святими доводила, що через дурні похорони вона зазнала страшних економічних і моральних збитків – не повела козу до цапа, тепер її скотина лишиться без приплоду і молока. Тому нанашка дуже просить хоча би півмішка кукурудзяної муки, аби козу підкормити і пришвидшити її бажання полюбити сексуально знову цапа.
Компенсацію за моральні й матеріальні збитки через фальшивий виклик на похорони довелося відшкодовувати й іншим далеким і близьким родичам. Усіх учасників жалобного дійства раптом осяяли небеса, яких би вони нагромадили незлічених багатств, якого би казкового благополуччя сягнули, коби не згаяли дорогоцінний час на дурні похорони Соломона. Отже, кожен із невимовно потерпілих через фальшиві похорони отримував за побажаннями – хто міх капусти, хто торбу сушених слив, хто клунок кукурудзи, а хто вузлик лущеної фасолі…
Один, Богонько би їх любили, пан Фийса нічого не витребували. Ще вчора увечері, перед тим, як мужньо впасти під стіл, зібравши рештки сил, вони свиснули з-під рук Фіскарошки півлітру, сховали її під плотом у кропиві. Хто-хто, але пан Фийса знали – після гучного весілля приходить гірке похмілля. Отож тепер вони лежали собі із порожньою пляшкою, яку видудлили зранку біля того ж плоту, і мирно спали у тій же кропиві. Сопіли собі тихо під ніс, як натруджене дитя, і нічим не журилися. Вони знали, в обійсті Данків, доки їм лише даровано світу, завжди знайдуть і тепло душевне, і тепло хатнє, і хліб-сіль, не говорячи вже про чарчину.
Фіскарошка ж із Соломоном у цей час стояли чинно біля хвіртки і поклонами проводжали гостей. Потім сіли собі двоїчко на лавицю, і баба, дивлячись, як дорогі родичі, вантажені всяким добром, спускаються з Небесі в долину, незлобливо й обережно мовила до Соломона:
– Ти, Мішку, коли помер… ти хоч видів живу Смерть?
– Йой, золота моя, де би не видів, – мовив гордо Соломон, аби наварити собі ціни. – Так ясно видів, як тебе тепер.
– А як хоть вона виглядала?
– Ну як?.. Із косою… чорна, як ердильська циганка… Йшла собі помежи народ і косила голови, як капусту…
– Но, а ти?
– Я малінько прихилився, то й, видиш, спас свою голову.
Баба прогиркнула, прочистила горлянку і твердо-повчально наказала дідові:
– Слухай, Мішку, якшто ти очередний раз помреш, зустрінеш Смерть і вона буде звідати про мене, ти їй скажеш, що мене не знаєш, нигда-шуга не видів… і вообще я не живу на світі.
– Но, а коли зазвідає про жону? – насторожився Соломон.
– Кажи, што ти був нежонатий.
– Як нежонатий?
– Дуже просто – бідкайся, што на цісарській войні тобі куля яйця відірвала, всю жизнь був до жінок неваловшний… то єсть… ходив із опущеним женилом.
– А-а-а-а… Марько, – протягнув дід. – Я постараюся, айбо не обіцяю – сама знаєш, я брехати не вмію.
– Правда… правда… Ти, Мішку, бджоли би тебе цілували, ти дуже цінний у мене чоловік.
– А як же, Марько. Ти ж би нігда в жизни за пустого чобота не вийшла замуж. Я все кажу, такі чоловіки, як я, на вулиці не валяються, – гордо відповів Соломон.
– Што правда – то правда: не на вулиці валяються, а по ярках штабелями лежать, – не могла не вкусити і на цей раз Фіскарошка.
І ось, згадуючи тепер про похорони діда Соломона, мамка щиро засміялись – чого я вже давно-давно не пам’ятав.
– Чого так смієтеся? – запитав здивовано.
– Смерті, дитино, не треба боятися – над нею треба сміятися. Смерть – просто страх. А для того, авби страх подолати, над ним треба сміятись, – сказали мамка.
– З дідом то так і є, – мовив я, – він усе життя лем то і робить: або сміється, або з нього сміються.
– Ні, Митрику, – заперечливо похитала головою мамка. – Дідо наш дуже добрий. Він тобі ще много в житті поможе. І тому я не могла допустити його…
На цьому слові мамка затнулись, хвильку помовчали і далі сказали всього одне речення:
– Наш дідико повернувся з тої дороги, з якої мало хто вертається…
Мамка відчинили величезну шафу і витягли з неї дерев’яну валізу – ту саму, з якою колись прийшли в обійстя Данків, а згодом і пішли з нього. І тут, у шафі, я раптом побачив картину, яка вразила найбільше. І не просто вразила, а ошелешила своєю потворністю.
…На полотні простягалась велетенська пустеля. Над нею вибляклим півколом знімалося небо – стомлене, пожухле і потріскане, як розбите дзеркало. А із тих тріщин виростали гігантські дерева – закорінені в небо, а головами-кронами до землі. Кожне дерево мало своє неповторне обличчя: одне німіло від жаху, друге заходилось від сміху, а ще інші застигли то в неймовірному здивуванні, то у глибокій печалі, то в нестерпнім гніві, то у божевільній радості.
Складалось враження, що переді мною цілий ліс дерев-людей, покараних за гріхи і замурованих у розпечене пустельне небо. А крізь цей небесний диво-ліс проглядали так само перевернуті догори ногами юрбища людей. Вони гналися за казковими палацами – так само перекинутими. Позаду ошалілих натовпів лишалися гори трупів. Проте люди із божевільним гиком і блиском в очах, розмахуючи зброєю, вперто бігли уперед. Але чим стрімкіший був їх біг, тим швидше казкові палаци віддалялись, а надалі і зовсім зникали. Все це нагадувало хворий пустельний міраж людини, яка помирала від спраги.
Мамка помітили моє оціпеніння і запитали:
– Ти налякався?
– То є дуже страшно, – видобув із себе я.
– Це, дитино, поки що невідоме тобі слово. Його ім’я – «Ілюзія». Воно народилось не у Господніх просторах. Це плід від лукавого. Ти ж чув, як пахли Божі слова? А воно…
Дійсно, від картини йшов запах. Ні, це був не запах. Із пустелі віяло холодом. І настільки страшним, що кров стигла у жилах, а єство охоплювали такі відчай і безнадія, що хотілося вити, кричати, бити головою об землю! Помітивши, як я зблід і нервово затремтіли мої губи, мамка притьмом зачинили шафу і сказали:
– Коли виростеш, стережися Ілюзії. Це дуже хворе, але підступне слово! Саме через нього першими потерпіли Адам і Єва в Едемі, а потім всю історію страждає людство на Землі. Незриме це слово – «Ілюзія», але воно, як ніяке інше, породжує криваві видовища – революції, війни, катастрофи…
– Але там, на картині, таке, як у казці, – сказав я.
– Так, там на картині – пустельний міраж. Але Ілюзія страшніша за міраж, Видіння з’являється і зникає, а Ілюзія – ніколи. Тобі, Митьку, ще рано про це знати, але запам’ятати мусиш назавжди.
При цих словах мамка почали акуратно пакувати у валізу речі – сукні, рушники, кілька хустин.
– Ви, мамко, повертаєтесь до нас? – радісно вигукнув я.
– Ні, дитино, я збираюся в далеку дорогу, – відповіли, тяжко зітхнувши, мамка. – Тому і покликала тебе, щоби попрощатись.
– Ви нас покидаєте? – закричав перелякано я.
Мамка притьмом схопились, підійшли до мене, приклали до чола долоню і ніжно промовили:
– Заспокойся, Митрику. Ти маєш бути мудрим. Богонько і благодать із тобою.
Тут я одразу відчув, як неймовірно ніжне тепло від мамчиної долоні почало заповнювати мене. І побачив зримо, як три слова – Богонько, Благодать, Спокій – тихо огорнули мене, як весна огортає дерево пахучим квітом. І всі ці три слова виглядали достоту, як Щастя. А Щастя, звісно всім, схоже на мамчину радісну усмішку і пахне веселим літнім дощем.
– А чому ви покидаєте нас? – запитав знову, але на цей раз тихо і спокійно.
– Я мушу… Мене чекає мій Учитель. Його час у цьому світі закінчився. Він повертається на свою далеку Батьківщину і має передати мені Книгу. Це Книга, де записана Доля кожної людини… Навіть тих, хто ще не народився. І Доля людства теж до найменшої дрібниці, до травинки, до краплинки води розписана. «Одкровення Слова» Книга ця називається.
У цей час із боку мукачівського військового аеродрому над Ловачкою пронеслась трійка літаків-винищувачів, оглушуючи ревом навколишні простори.
Мамка почекали, доки гуркіт стих і, дивлячись через вікно услід літакам, сказали:
– Ти видиш, як люди готуються до війни. Прийде час, коли світ оволодіє такою зброєю, проти якої, буде людям видітися, немає у Вселенній сили, яка б їх поборола. І ніхто не знає, що досить одного слова, одного знака – і весь цей світ розсиплеться, як розбите дзеркало… І ніхто навіть не встигне подумати про зброю! І все це є у Книзі тій. І тепер її хранителькою маю стати я. Аж до того часу, доки не з’явиться на цій землі Володар, який правитиме за законами «Одкровення Слова».
Чесно зізнатися, я мало тямив у тім, про що мовили мамка, але мене бентежило одне:
– А коли цей Володар з’явиться, ви повернетесь до нас, на Небесі, назавжди? – запитав я.
– Ніхто із смертних не відає, коли прийде Володар. А я? Так, як і дотепер. Я вас не покину. Ви будете постійно зі мною. А я – з вами.
Мамка закрили валізу, оглянули сумним поглядом помешкання і сказали:
– Картини всі залишаю тобі. Але ніколи не смій їх нікому продати або чужому подарувати. А тепер присядемо перед дорогою.
Ми присіли на лавицю. І тут я помітив, як на всіх мамчиних картинах зображення заворушились. Слова ожили і печально зітхнули.
…Мамчині картини мені не вдалося зберегти.
Коли батько усвідомив, що мамка покинули нас і більше ніколи не вернуться, його пойняли великий розпач і безнадія. Весь час сидів на порозі хати і, затуливши очі долонями, повторював одне і те ж:
– Анцю, чого ти так вчинила? Я так тебе люблю, Анно моя, Анно!
А потім у потупілій свідомості зблиснула думка: у всьому, що сталося, винні картини! Вони, саме вони, збаламутили голову жінці і звели її з праведного путі. Ця думка весь час підживлювала батька, викликала невимовну лють до всього того «панського», що заважає жити по-людськи простому чоловікові і баламутить світ. І якось у пориві гніву батько схопив сокиру і помчав в обійстя Наполійонів. І треба було статися – вдома якраз нікого не було. Батько вибив на колишній мамчиній половині хати двері. Далі зібрав усі картини, кинув серед подвір’я, облив керосином і підпалив.
Коли я примчав за підказкою Фіскарошки до діда Наполійона, посеред обійстя вже палахкотів вогонь. Від побаченого я занімів і дивився, як полум’я пожирає мамчині картини. Хоча ні! Полум’я було незвичним – рожево-голубого кольору, дуже спокійне, лагідне. І вогонь не спалював, не пожирав, а ховав у собі, у своїх рожево-голубих володіннях мамчині картини. І коли з очей зникло останнє полотно, із попелу багаття почали вилітати зграями дивовижної краси метелики. Очевидно, схожі на ті, про які мамка колись розповідали панові Фийсі – що раз у тисячоліття народжуються. Метелики кольоровими табунцями випорхували із згасаючого багаття, злітали уверх, розносячи за собою божественно-запаморочливі запахи. І якщо до цього часу я міг визначити і порівняти з чимось, як гарно пахли мамчині картини, то пахощі, які тепер розносили над світом кольорові метелики, не можна було ні з чим порівняти. Так, очевидно, пахне тільки у садах Господніх, де народжуються, виростають і дозрівають Слова!
А біля згарища сидів скам’янілий від горя батько і, хитаючи з боку на бік головою, весь час шепотів:
– Анно, моя Анно, на кого ти мене покинула? Анно, моя Анно, що маю чинити із своєю любов’ю?
Вийшовши із батьківського обійстя, мамка раптом зупинилися, обернулися, поставили валізу на землю, стали на коліна перед воротами і почали молитися. Схилили голову в покірності, молилися із заплющеними очима сердечно і пристрасно. Молилися так гаряче і безмежно щиро, що слова, звернені до Всевишнього і Небес, почали сяяти. І мою мамку огорнуло світле коло і почало, як серце, пульсувати неймовірної краси кольорами. Вони, ці кольори, були достоту подібні на барви, якими цвіли Слова, намальовані мамкою на своїх картинах, але якісь тепліші і милозвучніші. А мені здалося, що тепер серед білого дня раптово з’явилась яскрава веселка. Тільки зійшла вона не на небесах, а народилась у мамчиній душі і квітучим вінком огорнула її, жінку-страдницю, що молилась перед далекою дорогою, віддаючи останній поклін батьківській хаті.
Далі мамка встали з колін, перехрестили обійстя і стиха мені сказали:
– Якщо я раптом почну оглядатися, ти крикни на мене, аби не оберталась назад.
Тільки ми підійшли до Єрусалимських пагорбів, як із яруги із в’язанкою хмизу, вицабала нанашка Кутузовка.
– Йой, долю бисьте мали, куди так файно шпаціруєте? – запитала, блимаючи єдиним оком.
– Путі Господні неісповідимі, дорога нанашкульо, – відповіли не вельми охоче мамка.
– Ачей Митька ведеш до Мукачева на морозиво? – лукаво подивилася Кутузовка на мене. – О, він у тебе, Анцько, великим професором виросте. Я недавно так насміялася, що ледве не вмерла.
– Ліпше було вмерти, – буркнув я.
Не відаю, чи знали про ту пригоду, од якої Кутузовка ледь ноги не відкинула, мої мамка, але вістка про незвичний трафунок зі мною пішла по всіх околицях. При цьому обростала дедалі більшою брехнею. Хоч насправді пригода виглядала дослівно так.
З усього Божого дня я найбільше любив ранок. У нього завжди тепла й лагідна, як у моєї мамки, усмішка, добродушне і миле, як у баби Фіскарошки, обличчя і веселі й осяйні, як у тітки Маргарити, очі. І взагалі, – мені здається, що коби на землі панував вічний ранок, люди б залишилися в ньому завжди молодими, юними і добрими, як чистий росяний світанок.
Інша справа з дідом Соломоном. Для нього майже кожен ранок – муки і тортури. Він так і каже: «Коби не то тяжкоє рано, точно би прожив сто літ». Он і тепер сидить біля печі, йойкаючи, і просить Всевишнього, аби йому допоміг якось пережити це рано. Учора пізно вернувся з гостин од лавоцького братика Микули такий тяжкий, що носом поорав увесь двір. Ой, кепсько дідикові. Сидить біля печі, весь труситься, а обличчя таке зім’яте, як у борсука, коли вперше вилізе з нори на світло після тяжкої зими.
Тут рипнули двері, традиційно загриміли відра, котрі баба завжди вмудрялася викласти біля порогу під самі ноги. І в кімнату вкотилося інше ранкове сонечко – наш сусіда, пан учитель Фийса. У цього вранішнє обличчя мало такий вигляд, наче писком пана Фийси вже тиждень малювали дьогтем колгозний корівник.
– Доброго здоровлічка, Мішку! – мовили пан учитель, напружуючи пам’ять і цоркаючи зубами.
– Аби найзаклятіші враги не дождалися такого здоровлічка, яке тепер маю, – аж схлипнув дід. – Ондечки позерайте…
Соломон простягнув руки і ним, най ся не приказує, почало лихоманити, як епілептиком.
– Нас учора зобрали в Мукачеві на нараду по виборах, – поскаржилися пан учитель. – А штоби вшитко було в порядку, добре діло рішили обмити. Знаєте, Мішку, як у нас – по рублю, а пак ще… а пак добавили… і розум утік барани пасти. У вас часом ніє малінько-піцінько похмелитися? – жалісно попросили пан учитель.
– Еге-ге-ге… коби було, то не сидів би я тепер, як голий у терню, – прорік скрушно дід. – Я й сам, пане вчителю, якби спав у бочці коров’ячого говна, перебачте, а на душі такоє паскудноє чуство, якби зарізав десятьох людей і тепер лем то і чекаю, коли за мною міліцішти прийдуть.
– Та што – тепер маєме вмирати? – із відчаєм запитали пан учитель.
Але тут у хату знадвору ввійшла баба, тримаючи обіруч повну дійницю.
– Марько цукрені, спадьте на ласку, дайте губи замочити і душу залічити, бо дуже лихо, – піднесли молитовно руки пан учитель.
– Ко дурний, най не п’є, – мовила пісно баба. – Я, до приміру, можу деценя-дві вмастити, айбо розум твердо тримаю у жмені. А дехто, як допадеся до погара, то жре до посиніння.
– Я, оронь-кедвеш Марько, туйки не причім, то панові Фийсові зле, – перелякано почав відхрещуватися дідо. – Я тоже стараюся свій розум хранити у твоїй жмені.
– Нема, пане вчителю, в обійстю паленьки даже псові губи замочити, – співчутливо мовила баба і, з гнівом дивлячись на Соломона, додала: – Авби триголові гадини на ній сичали, той би вже був оприходував її через свою гертанку [80].
– Тогди, золота, позичте пару рублів, – схопилися за останню соломинку пан Фийса.
Кому-кому, а панові вчителю баба Фіскарошка відмовити не могла. Мало того, що пан Фийса були надійним клієнтом, але й дуже вигідним вкладенням капіталу: борг конче повертали із процентами – то півлітрою, то цукерками чи якимось іншими лакомствами. Кредитування найперше велося із щирої шани до пана вчителя і великого жалю. Після того, як пана Фийсу назначили агітатором, і він із шаленою пристрастю взявся малювати портрети совєтських вождів, якась нечиста сила вселилась у чоловіка, й учитель до останку почав спиватися.
– Одверніться, – наказала баба, а сама полізла під сукню і там, попорпавшись у своїх сховах, витягла новеньку п’ятірку.
Бігти за чвертиною довелося, звісно, мені.
– Ти, Митьку, скажи Гершкові, што то для баби, бо дуже черева її болять, – напучила на дорогу Фіскарошка.
Проте у бовті – так у нас називали крамницю – виявилось порожньо. Я, лякливо переступивши поріг, вже хотів окликнути якусь живу душу, коли із підсобки почав повільно виповзати великий дерев’яний ящик. А за ним, пихтячи, Гершко – маленький, дрібнокучерявий, схожий на циганина, мукачівський єврей. Він гепнув ящик на прилавок, вхопив невеличку сокирчину і взявся хутко відкривати.
– А, Митлик плийсьля, сьо, Митлик, хотіля? – запитав Гершко, сяйнувши повним ротом золотих зубів.
Золота посмішка Гершка мене чомусь завше глибоко вражала, навіюючи химерні думки. Приміром, коли я читав казки про розбійників і заховані ними скарби, переді мною неодмінно спливало усміхнене обличчя Гершка. І чомусь здавалося, що все золото, награбоване розбійниками, сховане не в таємних печерах, а в писку Гершка. І від цього непримітний Гершко в моїх очах виглядав таємничим велетом, якого злі розбійники перетворили ледь не в карлика, аби тільки зберегти таємницю золотих скарбів.
– Так сьо-сьо хотіля, Митлик, купити? – знову запитав золотоносний Гершко.
Тільки-но хотів відкрити рота, що прийшов за чверткою горілки, коли Гершко навстіж розчахнув ящик, розгорнув папір, і… О, Великий Божіньку! На прилавку, спокусливо підморгуючи бурштиновими боками, лежав величезний кусень яблучного повидла, а по-нашому – мармалади! На мою віру, всі коштовності світу, в’єдно із хранителем золотих скарбів Гершком, вмить померкли у моїй свідомості. Перед широко роззявленими очиськами тихо всміхалася помаранчево-рубіновим сяйвом мармалада!
У ту мить я не просто відчув, а побачив, як від бурштинового кусня, легенько вальсуючи, знімаються в повітря духмяні пахощі, обсновуючи такими ж помаранчево-рубіновими стрічками прокурену і просмерділу оселедцями крамницю. Для мене «государственний» мармалад, на одміну від домашнього леквару, завжди був недосяжністю, про яку навіть не говорять, а тільки потайки і суворо-мовчки мріють. Кілька разів випадало куштувати мармаладу, і вона тепер завжди асоціювалась у мене із тим незбагненним, яке люди називають словом «блаженство».
І тут мене осяйнуло: Боже праведний, а мій дідо і пан Фийса, певне ж, про це і не знають! Їм, видно, ніколи не випадало щастя спробувати мармалади. Бо коли б так, ні за які сили б не пили тієї паскудної паленьки.
Чесно зізнатись, я потайки вже раз взяв цей гріх на душу… і спробував. Коли ковтнув з півдеци, мені в горлянку ніби грім луснув. А потім вогонь шугонув у груди, живіт підвело, скрутило, і я так почав блювати, що думав – очі з лоба вилетять, як фасолини із стручка. Звісно, як після такого не мучитись челядині? Мені стало вельми жаль дідика і пана вчителя. Тому твердо вирішив: замість клятої горілки куплю я їм мармалади – най не мучаться, а насолоджуються. А біля них і мені шмат райської добрятини перепаде.
– Тлетій лас звідаю, Митлику, сьо хотіля?
– Мармалади! – твердо рявкнув я.
– А кілько, пелеплосюю, тлеба тої мяльмалади?
– Та на всі гроші, – простягнув я п’ятірку.
У ті часи яблучне повидло коштувало мізерні копійки, бо на п’ять рублів золотоносний Гершко відвалив мені майже пів’ящика пахучого і до потьм’яніння солодкого товару.
– Насьо тіко мнього мяльмалади? – запитав Гершко, допомагаючи мені увіпхнути повидло в полотняну тайстру.
– Будемо бабі болячі черева мастити, – забувшись, бовкнув я.
Сумніваюсь, чи мчали із таким нетерпінням гінці Наполеона до Парижу із вісткою про перемогу імператора під Аустерліцом, як гнав додому із мармаладою я. Навіть не по землі нісся, а летів. У якусь мить у мене, видно, од свято-праведного вчинку за спиною виросли невеличкі крильцята. І я летів по узгірку на наш присілок, як янголик-метелик. Не забував і раз у раз присісти то під кущик ожини, то шипшини і, засунувши руку в мармаладу, набирав жменю і все кидав собі в рот. Я хвилювався, чи, упаси Божіньку, не прокисла по дорозі мармалада. А вона ставала щораз солодшою і пахла… Почекайте… вона пахла кольоровими снами і різдвяними колядками.
По дорозі зустрів нанашку Кутузовку. Вона хутко поцікавилася, звідки йде і що так тяжко, бідна дитина, цубрить у тайстрі. Будучи хлопчиною нелукавим, я од чистого рота розказав усю правду. Почувши, як замість горілки я несу на опохмілля дідові і панові Фийсі мармаладу, Кутузовка, певне, дуже зраділа за мене, бо так сміялася, аж на неї гикавка напала. А бабин двоюрідний брат Семен на прізвисько Карл Маркс, що зустрівся трішки пізніше, від моєї інформації теж довго трусився од реготу, а потім підняв уверх руку і прорік:
– Но й мудра у тебе голова, Митьку. Не інак, як бути тобі великим професором авбо важним партєйним начальником.
Від тих похвал і пророкувань у мене виросло ще кілька крильцят за плечима, і я вже не зайшов, а тунгуським метеоритом влетів у хату – захеканий, спітнілий, розчервонілий, а головне – одухотворений.
– Што ся стало, дитино? – аж перелякалася баба.
– Отуйки’го маете! – поклав я торбу посеред столу.
Пан учитель Фийса, наче зморена засухою ромашка після благодатного дощу, підняв голівку, похитався і почав на очах цвісти.
Дід Соломон й собі хутко заворушився біля печі і, наче квочка, що відчула під собою перше курченя, радісно заквочив:
– Мав бись, Митьку, щастя, долю…
Тим часом пан Фийса, згораючи від жаги, вхопили два гранчаки, сполоскали у відрі і виставили на стіл. Дід теж від нетерплячки навіть не врізав хліба, а не по-християнськи відламав два кусні і поклав між погарами.
– Я, неборята, штось нич не розумію, – мовила баба, розкриваючи торбину. – Се што, Митьку?
– Мармалада! – радісно рявкнув я.
– А паленька де? – в один голос заричали дід і учитель.
– Вмісто паленьки я купив мармаладу! – не гамуючи бурхливих емоцій, все ще радісно вів я. – Діду, пане вчителю, ви коли би попробували, яка смачна і солодка мармалада, то нигда-шуга не взяли би до рота вонючої і гіркої паленьки.
– Слухай, дитино, ти з нами не фіґлюй! – грізно замахнувся дід.
Бідні пан учитель Фийса, як перед цим ромашково розцвіли, так же безславно зів’яли. Гепнулися безсило на стілець і, ледь не плачучи, приречено сказали:
– А він, Мішку, з нами і не фіґлює. Кілько разів я вам говорив, што ваш Митро – то є не дитина, а істинний потомок кровожадного ящера.
Дід, підозрюючи бабу в якійсь капосній провокації, взявся мене обшукувати, а далі кинувся до сіней, гадаючи, що я горілку припрятав там у якійсь закутині. Фіскарошка сама була настільки ошелешена моїм благородним вчинком, що, як сіла при вікні на ослінчик, так лише і кліпала безвинно очима.
Тим часом я і далі гаряче переконував присутніх у паскудності горілки, великих благах і користі мармалади. Пан учитель Фийса дивилися на мене такими очима, ніби, перебачте на слові, з’їли солдатську онучу, і постійно повторювали:
– Ньит, ньит, се не є сотворіння Господнє, а виплодок кровожадного ящера…
Я, чимдалі увіходячи в антиалкогольну гарячку, схопив жменю мармалади і тицьнув дідові до рота.
– Ану ж лем попробуйте, яка тото добрячина!
Дід в опохмільній гнівачці перехопив мою руку і тим же повидлом бухнув мені межи очі.
– Штоби ти все життя їв і поносив одним мармаладом! – крикнув у безсилій люті.
Це була остання крапля, яка довбанула по голові бабу Фіскарошку і вивела її із оціпеніння.
– Ах ти, дуплавий каралабе [81], ти посмів на дитину руку підняти? – вмить підскочила баба і втяла діда віником по потилиці.
– Мені вже добре! Мені вже нич не треба! – похопилися пан Фийса і бочком-бочком подалися до дверей.
– Ви куди, пане Фийсо? – розпачливо запитав дід.
– Я, солодкий Мішку, йду сієї ж минути топитися.
– Тать почекайте і мене, авби вам скучно не було, – дременув дід за паном Фийсою.
– Біжіть, біжіть і щасливо топіться! Лем позерайте, авбисьте горлянки у студеній воді не простудили! – крикнула услід гнівно баба.
Потім підійшла до мене, пригорнула і ласкаво мовила:
– Файно, Митрику! Головне, не пустив гроші псові під хвіст, а постарався про добрятину. Ґаздівна ж ти у мене дитина. От напечемо тепер різного тіста і баників із мармаладою. Покличемо нанашкулю, тітку, стрийну. Гулянка буде!
Я слухав бабині похвали, але сльози образи, завданої дідом і паном Фийсою, душили. Вони рясно текли з очей і повзли до губ. Я обтер їх язиком і – о диво! Мої сльози були солодкі і пахли яблучним повидлом, а по-нашому – мармаладою.
Мамка, задумливо усміхнувшись, щиро подякували нанашці Кутузовці за її похвали та передбачення мого великого майбуття. Далі перейшли через Єрусалимські горби і перед очима відкрилась, наче душа доброї людини, долина Святого Івана. Зі східної околиці її пильно, наче дитину, берегла наша гора Ловачка. З півночі долину затуляли пасма лавоцьких гір, вкритих лісами. У чисті дні вони нагадували зграю кудлатих голубих псів, що, дрімаючи на сонці, готові зірватися на перший посвист господаря і рознести на дрібні кусні нечистого на руку нападника. А із заходу долину Святого Івана ніжно огортали наші Небесі і добродушні Єрусалимські горби, на яких ми тепер стояли із мамкою.
Мені ці гори і горбки, що півколом оточували долину Святого Івана, чомусь нагадували велетенський терновий вінець довкола голови розп’ятого християнина-праведника. Це особливо вражало, коли восени дерева палахкотіли червоним золотом, і всі пасма гір довкола, здавалося, кровоточили, а над долиною ніби застигали скорботні хвилі крові страдників світу.
Легенди оповідають, що в язичеські часи в долині гуляли великі і чисті води. І в тих нехрещених водах жили дивовижні істоти з невимовно красивими жіночими обличчями, печальними очима і тілом риби. І звалися вони сиренами або ж, по-нашому, – сиренчами. Ці дивовижні жінки-риби були берегинями наших пращурів, захищали їхні домівки від повеней і злих духів.
Та минулись поганські часи, води освятили, охрестили, і язичеські берегині-сирени щезли невідомо куди. Зосталася тільки назва гори Сиренча, що сусідила із нашими Небесі. І слово «серинча» лишилося. На місцевій говірці воно означає «щастя». І хоч сирени зникли, і води великі розлетілися із цієї долини по небесах, вони – добрі казкові істоти із красивими обличчями і печальними очима – не покинули землю пращурів наших. Вони і далі бережуть її від злих духів, а в тяжкі хвилини приходять у поміч людям. І часто, коли в селянській хаті з’являється на світ нова душа, сирени навідуються в це обійстя і приносять новонародженому серинчу, тобто щастя, а ще точніше – долю.
Про те, що добрі душі прадавніх серинч продовжували населяти долину Святого Івана, нагадувала і невеличка річка Кривуліна. Вона, ця річка, напевне, була праправнучкою древніх вод і дістала велику мудрість і незвідані таїнства у спадок від них.
Текла Кривуліна в долину Святого Івана зі сходу. Текла тихо – добродушна, лагідна й усміхнена. Перш ніж повернути в долину, вона пропливала біля стін мукачівського монастиря. Оповідали, що кожного ранку і вечора над чистими водами Кривуліни гаряче і пристрасно молились черниці. Від їх молитов води в Кривуліні раз у році, – в ніч на Йван-день, тобто на Івана Купала, – починали спершу тихо сяяти, далі світитися і ставали, як у нас казали, «Зрячими Водами». Тоді вся долина Святого Івана розцвітала серед ночі такими соковитими, яскравими і веселими барвами, яких навіть немовлята не бачать у своїх перших кольорових снах. І весь простір наповнювався тонкими ароматами базилика, легко-п’янкими запахами диких троянд і розквітлої липи.
На багатьох із тих, хто напився води в мить її осяяння і прозріння, спадала ласка Господня: до опечалених і зневірених поверталася Надія; до сліпих – Світло і Краса Божого світу; до німих верталися Слово і дар Мови.
Якось у долину Святого Івана десь із Виноградівщини привезли дивну дівчину. Їй було років зо дванадцять. Мала народилася німою, вже з п’ятимісячного віку ліву руку тулила до серця, жалібно скімлила, а вказівним пальцем правиці весь час показувала на небеса. Куди тільки не зверталася родина, – від звичайних лікарів аж до провидців і паломництва до святих місць, – поліпшення ніякого.
Минали роки. Дівчинка підростала. І вже почала ходити від хати до хати, а далі від села до села, весь час показуючи людям таємничі знаки, пов’язані із її серцем і небесами.
Її родина вже було змирилася з Долею, коли в Мукачеві, торгуючи на базарі ранньою капустою, почули розповідь про дива долини Святого Івана. Хапаючись за останню надію, батьки привезли сюди доньку. І, як тільки води зацвіли і зазвучали пречистими мелодіями, дівчині обережно дали напитися горня Зрячої Води.
Щойно проковтнула останню краплю, вона ніби прокинулась із сну. Стріпонула головою, пильним і здивованим поглядом обвела людей і, притуливши руку до серця й показуючи пальцем у небеса, мовила:
– Покайтеся, бо ніколи вам не бачити Царства Господнього!
Всі оніміли. А вражені батьки запитали у відчаї:
– Це все, дитино, що ти нам хотіла сказати?
– І пам’ятайте, кожна маленька людина несе на собі великий хрест Долі людства, – продовжила дівчина.
– А що маємо чинити? – спитали розгублені батьки.
Але дівчина, не звертаючи увагу на них, мовила далі.
– Благаю вас, покайтеся! Бо прийде час, коли на цій землі скоріше гора з горою зустрінеться, аніж людина із людиною.
При цих словах склала руки, вся осяялась пречистим світлом і закинула догори голову. І тут постать її тихенько відірвалась від землі і дівчина почала возноситись над нею. Вона піднімалась все вище і вище над долиною Святого Івана, закружляла над горою Ловачкою, а потім, наче птиця, пірнула в небесну височінь і розтанула в ній.
Подейкували також, що багато із тих, хто пригубив Зрячої Води із Кривуліни в долині Святого Івана, неспогадано починали розуміти мову птахів, тварин, звірів, трав і дерев. Безплідні жінки, ковтнувши Зрячої Води, ставали враз плодючими, як майська земля, а блудниці і розбійники назавжди ставали праведниками світу.
Вода Кривуліни, зігріта, освітлена і освячена молитвами черниць, мала ще одну чудодійну властивість, про котру чомусь всі воліли мовчати: хай і вельми рідко, але були люди, які, напившись Зрячої Води, набували дару провидіння.
Траплялися й інші дива. Неподалік нас жила баба Ержа Герцузька на прізвисько Скипидарка. Відомою на всі ближні околиці і далекі села була вона тим, що мала дуже немитий писок. Од її паскудних лайок не те що люди сахалися, а й найлютіші пси вмовкали й тікали на всі боки. І не те що комусь здавалось, а так було й насправді: у писку Скипидарки юрмилися всі матюки світу. На що вже були звичні на масні слова наші любимі руські вояки, але й ті, зачувши, як криє матом білий світ Ержа, червоніли, як малі дітваки перед голою дівкою.
І одного разу бабі Фіскарошці – як вона потім зізнавалася, за велінням небесних голосів, – вдалося Скипидарку потягнути в долину Святого Івана подивитись на цвітіння Зрячих Вод. А тут вже переконала нечестиву Ержу пригубити з Кривуліни горнятко квітучої води. Скипидарка, недовірливо косячись на цімборку Фіскарошку, ковтнула від душі ціле горня. І тільки хотіла матюкнути бабу, мовляв, пішла би ти, Майрьо, що ти мені голову пуцлиш: вода – як вода. Але замість лайок і матюків Скипидарка раптом залилась солов’їним щебетом. Баба од несподіванки мало язиком не вдавилась. А Скипидарка, тремтячи від страху, хотіла ще лютіше покрити бабу за презент, який та влаштувала Ержі. Проте нещасна защебетала ще дзвінкіше. Видно, це був якийсь особливий закличний спів, бо на щебетання жінки почали злітатися з усіх-усюд солов’ї.
Певне, це були птахи-самці, бо зовсім нічого не боячись, сідали жінці прямо на голову, а далі й всю обліпили, прийнявши Ержу за велетенську самку-солов’їху. І, звісно, вимагали від неї палкого кохання. Скипидарка ледве втекла додому. А спраглі кохання солов’ї всю дорогу зграями літали довкола неї, а потім ще кілька днів хмарищами кружляли навколо обійстя.
З тих пір Скипидарка воліє при розмовах взагалі мовчати. Бо коли розговориться, запалюється бесідою і, забувшись, хоче смачно погнати матюком. Але замість лайки раптово дзвінко заливається солов’їним щебетом. І в ту ж секунду невідь звідки випорхують солов’ї із настирливою вимогою кохатися. Бідна Ержа гадала, що позбудеться літаючих курвашів – так солов’їв йменувала тепер зимою. Та як тільки наступають холоди і Ержа хоче дати своєму язику волю й грюкне матюком, в ту ж мить із неба їй на голову сиплються зграї сніжинок у формі крихітних солов’їв.
– Дякуючи мені, Ержа пройшла очищення Зрячою Водою. То може тепер по смерті і в рай приймуть, – хвалила не стільки Ержу, скільки себе баба Фіскарошка.
– А ти, Марько, часом не хочеш у рай? – ласкаво питав дід Соломон.
– А мені чого туди спіхувати. Мені і на сій грішній землі не гірше, як у раю, – відповідала нелукаво баба.
Одного разу в ніч на Іван-день мене теж повели до Кривуліни. Баба взяла мене за руку і підвела до води, що тихо сяяла із глибин невимовним теплом.
– Поклонися, – понукнула мене Фіскарошка.
– Слава Ісусу Христу, Кривуліно! – сказав обережно.
І в цю мить води усміхнулись і почувся тихий шепіт, схожий на шелест перших крапель літнього дощу.
І тут з’явилось дивне відчуття, ніби на мене із глибин ріки почали пильно дивитись чиїсь очі. Вони були добрі, ласкаві і випромінювали спокій й умиротворення.
– Води вітають тебе, – мовила задоволено баба. – Ти їм полюбився. І вони можуть тобі завжди помогти.
– А що мені може вода помогти? – поцікавився я.
– Ти хочеш увидіти себе, яким був колись… давно-давно… ну… в іншому житті?
– А хіба може таке бути? – здивувався я.
– А ти спробуй…
При цих словах баба зачерпнула з Кривуліни сяючої води і піднесла мені.
– Випий, не бійся. Навіть коли увидиш штось не так – не страшися. Бо се такоє, як лем сон.
Насторожено дивлячись на бабу, я ковтнув зо третину горняти і завмер. В ту ж мить ноги підкосилися і я безсило присів на берег. Навколишній світ кілька разів гойднувся в моїх очах, потім почав розпливатися, тонути в густому білому-білому тумані. І тут у середині мене почувся гул вітру, який з кожною миттю почав наростати, перетворюючись у надзвичайний свист. Цей божевільний вихор підхопив мене, закрутив, наче пелюстину, і з неймовірною швидкістю поніс крізь біле безгоміння. І коли розплющив очі, з великим здивуванням знайшов себе в сідлі білого коня. Я був в обладунках древнього воїна: однією рукою тримав меча, а іншою – вуздечку.
Воїном я був непростим, бо охорона щільно оточувала мене. З десяток бородатих мужів, сидячи так само в сідлах коней, тримали напоготові луки і весь час пильно озирались навкруги. Я зняв залізний шолом і те, що побачив, надалі змусило здригнутись від жаху. Із своїм почтом я стояв на високому кургані, а внизу стелилася долина, всіяна сотнями, тисячами посічених воїнів. Видно, битва скінчилась недавно, бо багато тіл ще ворушились, дихали, стогнали. Із півдня долиною сумирно і навіть якось винувато протікала широка ріка. З обох берегів до неї повзли напівживі воїни. Одні помирали напівдорозі, інші – за кілька метрів від води. А щасливці, які спромоглися сягнути ріки, жадібно ковтали, потім переверталися на спини і вмирали із божевільно-радісними посмішками на спраглих губах і шматками печального неба в очах. А ріка текла і чим ближче повзла її течія до кургану, на якому стояв я, тим води ставали червонішими, нажаханішими і гарячішими. Я дивився на криваву долину і відчуття страшної провини здавило мене, а в голові весь час кричало: «Вони загинули через тебе! У їхній смерті – твоя і тільки твоя провина!». Мене охопили такий пекельний біль і відчай, що здалося, ніби всі гріхи людства, відколи світ, страшним тягарем водномить упали на мене і нещадно здавили. І я закричав. Ні!.. Я дико завив од душевного болю.
І тут знову опинився на березі Кривуліни.
– Ти чогось злякався? – запитала стривожено баба.
– Там дуже страшно, – прохрипів я.
– О, дитино, не треба було тобі сього. І чого я дурна дала напитися? – похитала головою баба.
Але зі мною почало коїтись щось незрозуміле. Замість того, щоб тікати від річки, я, немов божевільний, схопив від баби горня і знову ковтнув сяючої води.
Мене знову рвонуло і понесло крізь біле-біле і м’яке, як перший сон, безгоміння. На цей раз я опинився на східцях древнього палацу, оточеного величезним абрикосовим садом. Видно, була середина літа, бо землею вщерть стелилися рожевувато-жовті плоди. Стиглі абрикоси, наче тисячі почервонілих від безсоння очей, також перелякано визирали із густих крон могутніх дерев і пахли. Дивно пахли якимось солодким знеможеним страхом. Саме він, цей в’язкий і гидкий страх, почав гнати мене порожніми залами. Я біг від кімнати до кімнати, знаючи, що в одній із них мене чекає…
Ні! Я не знав, хто саме жде, але підсвідомість весь час підганяла і підказувала: той, хто в цьому палаці, – для мене найдорожчий у всьому світі. І, розчахнувши ногами чергові двері, я побачив її – найріднішу, найжаданішу.
Вродлива жінка, із золотою стрічкою на чолі, золотистим розпущеним волоссям, у довгій червоній сукні, сиділа при вікні. Не сиділа, а напівлежала у масивному кріслі, схожому на трон із чорного дуба, і чомусь обома руками трималась за ліву половину грудей.
– Моя княгине, це – кінець! Ми програли битву! Ми втратили все! – закричав із відчаєм я і впав перед нею на коліна.
Жінка повільно обернула голову, сяйнула на мене дивовижно синіми, глибокими очима й сказала:
– Я молилася за тебе, мій володарю. Я молилася, як і всі інші дні і ночі, але не зуміла. Прости. Це все через мене.
Я побачив, як від трону до моїх колін, наче червоні гадючки, повзуть дві стрічки крові. Я глянув на жінку і зрозумів: руками на грудях вона прикривала рану.
– Ти що із собою вчинила? – схопився я з колін.
Жінка застережливо підняла правицю і, силкуючись усміхнутись, тихо сказала:
– Не смій чіпати, – глянула на позолочену ручку кинджала, що стирчала з грудей. – Так я зможу ще трішки пожити і намилуватись тобою, мій володарю.
Я застиг. А жінка дивилася закохано на мене і мовила:
– Я йду. Я вже бачу тих, хто мене зустріне. Але і надалі щораз буду молитися за тебе. Моя душа буде завжди іти, як тінь, за тобою. І молитиметься моя душа за тебе. На землі… і на небесі…
Далі буде…
Початок читайте:
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.1
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.2
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.3
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.4
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.5
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.6
Дмитро Кешеля РОДАКИ Роман-колаж. Із стихій життя. Ч.7
