Не судилося
Будь-якому Вождеві, недоторканному і незаперечному повелителю своєї тоталітарної вотчини, необхідна особиста, сакральна масштабна перемога, що належить тільки йому. Рано чи пізно кожен із тиранів відривався від реальності настільки, що з головою занурюється в містичні сенси своєї обраності та починав марити своїм історичним призначенням.
А в імперіях «історична місія» упирів, наділених безмежною владою, завжди виходила за власні географічні кордони та охоплювала собою весь світ.
Путін не виняток, а зразок цього божевілля на троні. Приватизувавши собі Перемогу 9 травня, він спекулював на ній усі ці 20 років. Як слід потоптавшись на ній своїм чекістським чоботом, спокусивши та опошливши, він підняв її з землі і проголосив своєю. Він кинув цю кістку з м’ясом десятків мільйонів загублених дідів народу, щоб той відчув свою причетність до великого, а насправді зіграв на їхньому великодержавному шовінізмі, який міцно зашитий у підкладку національної самосвідомості. Люди запишалися, відчуваючи свою власну винятковість та перевагу. Вони подумали, що це є патріотизм. Людям сподобалося це відчувати.
І от Путін прирівнявши свою особистість до Росії, зробивши їх тотожними поняттями, просто забрав цю перемогу собі в кишеню.
Але цього виявилося замало. Як би він не розжарював до критичних температур градус перемоги, рік у рік створюючи навколо цієї теми все більший релігійний фанатизм, все одно залишалося відчуття, що він користується чужим, що він лише провідник, а не джерело. А треба було мати саме своє, щоб епохальна подія асоціювалася виключно з його ім’ям, щоб у підручниках про великоруський епос лише його фото малювалося на обкладинці.
Він забрав Крим. Ця скрепа вгамувала його маніакальну спрагу ненадовго. Потрібно було щось таке ж масштабне та священне, як 77 років тому. Не маючи розвиненого інтелекту, маючи збіднену уяву і недоумкуватість кабінетного щура КДБ, він нічого не зміг придумати краще, ніж вигадати знову фашистів, що загрожують батьківщині.
Як і всі тирани, схильний до символізму, він не дарма розпочав війну незадовго до 9 травня.
Він мріяв, щоб цей день остаточно увійшов в історію як день його слави, його беззастережного тріумфу. Він хотів приймати парад як головнокомандувач, який привів країну до найважливішої для неї перемоги.
На жаль, його зв’язок з реальністю обірвався настільки, що його вже не бентежить, що ніхто на планеті цих фашистів не бачить, крім нього самого. Що весь світ навпаки намагається підставити до обличчя його країни дзеркало, бо якщо десь і можна знайти сьогодні фашизм, то тільки в цьому спотвореному зображенні.
Але йому все одно. Ніколи не шукайте ні логіки, ні розуму, ні здорового глузду в його діях. Він одержимий. Його серце – це шматок варварської архаїки, що прогнив, у тілі кволого царька. Його розум ката і садиста, що виповз із контори, яка займалася завжди одним – фізичним винищенням людей.
Росія для нього без кордонів і ніде не закінчується, Світ без такої Росії не має права для свого існування і збирається він потрапити до Раю, знищивши все навколо, поки решта просто здохне. Ці заяви доречно звучали б у палаті номер 6 поруч із Наполеоном на сусідньому ліжку, але пацієнт чомусь вирішив, що соромитися не треба і про це мають дізнатися всі. Бідні ж судді Гаазького трибуналу, страшно уявити, що їм доведеться вислуховувати.
Очевидно, планам його не здійсниться. І сьогодні йому залишається, як справжньому упирю тільки корожитися і корчиться від світла вбивчих для імперської нечисті променів, що українського сонця, що зійшло.
