Від Бандери до «Азова»: відповідаємо на головні питання про український націоналізм Звідки він взявся, як впливає на сучасну Україну — і як його зображує російська пропаганда. Ч.2
Розділ другий. Як українські націоналісти були пов’язані із фашистською Німеччиною?
Найспірнішим етапом розвитку українського націоналізму був період Другої світової війни.
Наприкінці тридцятих — на початку сорокових років XX століття українські націоналісти орієнтувалися на нацистську Німеччину як на основного супротивника держав, які розділили українські землі (тобто СРСР та Польщі). Вони сподівалися, що Гітлер допоможе їм створити свою державу, як це сталося у Хорватії та Словаччині.
Проте Німеччина сприймала українських націоналістів лише як допоміжну силу. І 30 червня 1941 року у Львові не підтримала спробу бандерівців (про особистість Степана Бандери ми докладно розповімо нижче) проголосити незалежність України. У результаті частина ОУН навіть зазнала репресій і пішла у підпілля. Проте інша частина продовжила співпрацювати з окупаційними адміністраціями фашистів.
Найболючішими точками української історії цього періоду є співучасть представників українських націоналістів у Голокості та організація бойовиками ОУН етнічних чисток поляків на Волині.
1941 року з’їзд ОУН-бандерівців визнав поляків та євреїв ворожими меншинами на території майбутньої незалежної української держави. Але чи справді українські націоналісти брали участь у вбивствах євреїв — одне з найспірніших та політизованих питань української історії. Документальних доказів прямих вказівок керівництва ОУН щодо знищення євреїв немає. Проте автор критичної біографії лідера однієї з фракцій ОУН Степана Бандери Гжегож Россолінськи-Лібе вважає, що організація все одно несе політичну відповідальність за масове насильство проти євреїв на українських землях. Зокрема, у погромі у Львові 1941 року брали участь загони міліції, сформовані під егідою ОУН.
Демонстрація українських націоналістів. Невідоме місто, серпень 1941 року. Wikimedia Commons
Жителі Львова вітають німецьких солдатів 1941 року. ullstein bild / Getty Images
Жертва єврейського погрому у Львові Липень 1941 року. Fototeca Gilardi / Getty Images
До подій на Волині у 1942–1944 роки призвела давня міжнаціональна ворожнеча між поляками та українцями. Вона загострилася після включення Волині до складу Польщі на підставі Ризького мирного договору 1921 року. Тоді Українська повстанська армія (або УПА, про яку ми також розповімо докладніше) організувала етнічні чистки поляків. А підпільна польська військова організація «Армія Крайова» — акції відплати у відповідь. В результаті загинули від 40 до 60 тисяч поляків та від 10 до 20 тисяч українців.
Ці події досі ускладнюють відносини України з Ізраїлем та Польщею. Особливо після того, як президент України Віктор Ющенко у 2010 році посмертно надав звання Героя України Степану Бандері та командиру УПА Роману Шухевичу. Крім того, Ющенко виступав за надання бійцям УПА статусу ветеранів, проте остаточно це рішення ухвалили вже за Петра Порошенка, який обіймав посаду президента України з 2014 по 2019 рік. Він же проводив декомунізацію.
Канадський історик українського походження Джон-Пол Хімка зазначає, що в Україні поширено два підходи до сприйняття цих подій. Першого дотримуються традиціоналісти, а другого – так звані прихильники оновлення України.
Традиціоналісти прагнуть захистити репутацію нації, ОУН та УПА. Вони заперечують, що українці причетні до винищення євреїв під час Другої світової війни, тому що «їм важко уявити складний наратив, який включав також темні плями [історії українського націоналізму]», пише Хімка.
В той самий час, прихильники оновлення «хочуть ризикнути та створити складніший наратив». Вони готові визнати, що українці причетні до описаних трагічних подій.
Серед прихильників оновлення українська історичка Софія Грачова, яка у нульові досліджувала роль українських націоналістів у єврейських погромах 1941 року. Ще українська дослідниця Марта Гавришко. У 2021 році вона писала: «Дослідження, які представляють не зовсім таку версію історії, яку подають у підручниках, викликають відторгнення та підозри, провокують конфлікти, протести різних кіл. Історики, які наважуються взятися за такі теми, часто чують звинувачення у тому, що вони працюють на спецслужби інших країн або щонайменше, самі того не усвідомлюючи, шкодять іміджу України на міжнародній арені».
Розділ третій. Хто такий Степан Бандера та як він став головною фігурою антиукраїнської пропаганди?
У 1930–1940 роках серед українських націоналістів з’явилося кілька людей, про яких сперечаються досі й образи яких активно використовує російська пропаганда. Звичайно, головний тут лідер однієї з фракцій ОУН Степан Бандера.
Започаткували ОУН ветерани боротьби за незалежність України 1917–1921 років Євген Коновалець та Андрій Мельник. Обидва робили ставку на підтримку Німеччини.
Проте згодом між верхівкою організації та її бойовим підпіллям у Польщі виник розкол. Бандера був активним учасником терористичної боротьби ОУН проти польської адміністрації. Для радикального крила організації він видавався ідеальним лідером. Це крило робило ставку на власні сили та організацію партизанської боротьби.
1940-го ОУН остаточно розкололася: активніша фракція прихильників Бандери («бандерівці») поступово стала символом руху, а 1942-го взагалі сформувала власну партизанську армію — Українську повстанську армію (УПА).
Спершу прихильники УПА діяли проти нацистів. А потім, після приходу радянської армії до Західної України, почали боротися вже з радянськими військами. Сам Бандера грав у цьому русі швидше за символічну роль: майже всю Другу світову він провів у німецьких в’язницях і таборах.
Степан Бандера. Fine Art Images / Heritage Images / Getty Images
В 1941 році німці заарештували Бандеру за підтримку Акту про незалежність України та відправили до концтабору Заксенхаузен. Там він був у блоці з покращеними умовами утримання для високопоставлених в’язнів. Звільнили Бандеру у жовтні 1944-го. Німці намагалися залучити його до співпраці, але не змогли з ним домовитися.
У повоєнні роки Бандера став лідером антикомуністичного спротиву у Західній Україні. Дистанційно, з еміграції, він керував запеклою партизанською війною проти совєтизації. Ця боротьба тривала до 1950 року, коли основні сили УПА були розбиті. Але окремі групи організації чинили опір ще кілька років — до 1956 року. А 1959-го в Мюнхені Бандера було вбито агентом КДБ Богданом Сташинським.
Фігура Бандери у сучасній Україні дуже міфологізована. З реальної людини він перетворився на абстрактний зразок борця за незалежність. Цей образ насправді має мало спільного із реальним лідером ОУН.
На думку українсько-німецького політолога Андреаса Умланда Україні навіть пощастило, що Бандера так і не отримав реальної влади. «У людей є ідеалізоване уявлення про Бандеру, вибіркове бачення “Бандерівської України”. Прийшовши до влади, ОУН, напевно, поводилася б приблизно так само, як хорватські усташі. Ті, отримавши тимчасово владу, створили концтабори для сербів», — пояснює він.
Позитивне ставлення до Бандери є скоріше в Західній Україні. А загалом у країні суспільство розділилося майже порівну: за даними опитування, проведеного у 2018 році українським соціологічним агентством «Рейтинг», до Степана Бандери позитивно відносяться 36% опитаних, а негативно — 34%.
Велику роль у тому, як Бандера досі сприймається і в Україні, і в Росії, відіграє радянська пропаганда та її спадщина. Історик із Бременського університету Микола Митрохін у розмові з Kit зазначає, що з сімдесятих років радянське телебачення, розповідаючи про бандерівців, малювало «образ інфернального зла, убивць, після яких залишаються одні трупи».
Цей образ поєднався з ще довоєнними міфами про штучність української мови та взагалі всього українського. Так і вже склався сучасний канон українофобської пропаганди.
Попередні частини статті читайте за посиланням:
