Антиліберальний наказ Трампа
Як America First підриває переваги Америки.
Під час своєї президентської кампанії Дональд Трамп обіцяв проводити націоналістичну зовнішню політику «Америка насамперед». Він хвалився тим, що під час свого першого терміну він погрожував залишити союзників по НАТО, і стверджував, що під час другого терміну, якщо європейські члени НАТО не зможуть збільшити свої витрати на оборону, він дозволить росіянам «робити все, що їм заманеться». Його високопоставлені кандидати та призначення підняли лояльність MAGA, яка давно виступає проти «глобалізму» та «ліберального міжнародного порядку»; його адміністрація буде укомплектована великою кількістю учасників до списку бажань Heritage Foundation, проекту 2025, який закликає Сполучені Штати вийти з Міжнародного валютного фонду та Світового банку. Через декілька днів після того, як Трамп запропонував Піту Хегсету на посаду міністра оборони, він засудив Організацію Об’єднаних Націй як «повністю глобалістську організацію, яка агресивно просуває антиамериканську, антиізраїльську та антисвободну програму».
Тому не дивно, що перемога Трампа у 2024 році викликала такі заголовки, як «Америка обирає нову роль у світі» та «Трамп завдасть останнього удару ліберальному порядку». Другий термін Трампа, без сумніву, переорієнтує як внутрішню, так і міжнародну політику. Він цілком має намір підштовхнути обидва в неліберальному напрямку. Але його президентство не припинить так званий ліберальний міжнародний порядок з тієї простої причини, що він уже закінчився.
Ліберальний міжнародний порядок є скороченням для міжнародних інституцій і договорів, які Вашингтон взяв на себе провідну роль у створенні протягом першого десятиліття після Другої світової війни, включаючи ООН і НАТО. Вони нібито, а іноді й справді сприяли правам людини, вільній торгівлі, демократії та багатосторонній співпраці. Вашингтон — разом зі своїми найпотужнішими союзниками — розширив і переробив цей порядок після розпаду Радянського Союзу в 1991 році, в результаті чого Сполучені Штати залишилися єдиною наддержавою світу; це розширення відбулося під час хвилі демократизації, створення Світової організації торгівлі (СОТ) і всесвітнього поштовху до необмеженої глобальної торгівлі та фінансових потоків. Проте вже більше десяти років Китай і Росія займаються власними міжнародними проектами замовлення. Вони робили це прямо, наприклад, оскаржуючи норми прав людини в ООН, і опосередковано, пропонуючи економічні та безпекові угоди, які, в кращому випадку, байдужі до захисту демократичного врядування та боротьби з корупцією. Тим часом відносний економічний занепад країн G-7 посилив важелі переговорів слабших держав. Вперше після розпаду Радянського Союзу такі держави тепер мають суттєві альтернативи західним ринкам, допомогу в розвитку та навіть військовий захист. А підйом реакційного популізму — не лише в Північній Америці та Європі, але також в Індії та деяких частинах Латинської Америки — зруйнував ідеологічне домінування, яким лібералізм користувався протягом двох десятиліть після закінчення холодної війни. Президент США Джо Байден зберіг ключові аспекти націоналістичного економічного підходу Трампа, включаючи тарифи Трампа, і просунув першу за десятиліття велику промислову політику США через Закон CHIPS і Закон про скорочення інфляції.
Посилання на «ліберальний міжнародний порядок» нехтують зростаючою силою нелібералізму в глобальній політиці. Ця широка фраза також хибно означає, що багато аспектів сучасного міжнародного порядку — принципи та практики, такі як державний суверенітет, верховенство права та багатосторонність — є за своєю суттю або обов’язково ліберальними, хоча насправді вони цілком сумісні з деякими неліберальними та неліберальними. форми політики. Зверніть увагу на той факт, що Китай і Росія — навряд чи ліберальні країни — не прагнуть знищити багатосторонність. Навпаки: вони намагаються розширити свій вплив у давно існуючих багатонаціональних інституціях і створити власних аналогів.
Частково це відбувається тому, що вони розуміють силу, яку такі інституції надають Сполученим Штатам . Важливі елементи того, що називають ліберальним міжнародним порядком, насправді є компонентами інфраструктури американської влади: норми, інститути та відносини, які пропонують Вашингтону незрівнянну здатність впливати на інші держави, координувати відповіді на нові загрози та захищати співробітництво з питань, які вона вважає ключовими для своїх національних інтересів. Навіть зовнішня політика, спрямована виключно на збереження американської влади, інвестувала б у підтримку ключових елементів цієї системи. Однак після перемоги Трампа самопроголошені американські націоналісти тепер сподіваються зруйнувати або перевернути неперевершену мережу американського впливу, на створення якої пішло більше 50 років.
Але інтернаціоналісти, які виступають проти цих націоналістів, повинні також переглянути те, як вони говорять і думають про ставки. Зневага Трампа до інституціоналізму є дзеркальним відображенням того, як адміністрація Байдена та ліберальні інтернаціоналісти загалом виправдовували свої власні зовнішньополітичні переваги, включаючи зобов’язання США перед НАТО та підтримку України. Вони стверджують, що кожна з цих стратегій необхідна для захисту незмінних принципів: не лише підтримки демократії, але й збереження ліберального порядку в усьому світі. Проте цей аргумент дедалі більше не відповідає складним реаліям сучасної міжнародної політики. Формулювання української кризи адміністрацією Байдена не змогло вплинути на країни глобального Півдня, які часто асоціюють риторику про ліберальний або заснований на правилах міжнародний порядок із зусиллями Заходу диктувати їхню економічну політику, втручатися в їхню політику та зневажати їхню суверенну автономію. Це також загострило негативну реакцію на Сполучені Штати через їх непохитну підтримку вторгнення Ізраїлю в Газу.
Настав час відмовитися від розуміння міжнародної політики, охопленого терміном «ліберальний міжнародний порядок». Вона стала не так путівною зіркою, як путівною зіркою, обтяжуючи зовнішньополітичні дебати надлишком ідеологічного, часто маніхейського, багажу. Це занурює інтернаціоналістів у ностальгію за ідеалізованим минулим. І що найгірше, зараз це змушує реакційних популістів і постлібералів помилково підтримувати політику, яка послаблює Сполучені Штати.
ПОМИЛКОВА ІДЕНТИЧНІСТЬ
НАТО справді було засновано як оборонний пакт між ліберальними демократіями, який ґрунтується на інтернаціоналістичних принципах, які президент США Франклін Рузвельт і прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль виклали в Атлантичній хартії 1941 року. Після закінчення холодної війни організація перейменувала себе як якір ліберально-демократичного співтовариства безпеки, а не оборонний альянс, більш вузько спрямований на стримування зовнішніх загроз. Але обґрунтування того, що Сполучені Штати повинні підтримувати свою відданість НАТО, а також підтримувати Україну , не можна зводити до принципового бажання захистити лібералізм у всьому світі. НАТО також завдячує своїм існуванням двом фундаментальним принципам післявоєнної великої стратегії США: Сполучені Штати не можуть дозволити собі бачити, як суперницька сила встановлює панування над Європою, і що запобігання такому результату вимагає постійної військової присутності США на континенті.
Ці стратегічні правила спочатку не змогли запобігти, а потім продовжити Другу світову війну . Сполучені Штати та решта світу заплатили неприйнятну ціну кров’ю та скарбами після того, як Вашингтон спробував умити руки від європейської політики сили після Першої світової війни. НАТО, навпаки, досягла ключових стратегічних цілей США не лише шляхом стримування Радянського Союзу, але також, як сказав його перший генеральний секретар Гастінгс Ісмей, «утримуючи Німеччину». НАТО не просто поклала край загрозі німецької агресії проти своїх сусідів. Це значно зменшило ризик того, що будь-яка з її держав-членів вступить у значний і тривалий військовий конфлікт. Домовленість виявилася настільки успішною, що війна між Францією, Німеччиною, Італією та Сполученим Королівством тепер виглядає немислимою. Американські архітектори НАТО турбувалися про те, що конкуруюча держава досягне панування в Європі; натомість Сполучені Штати стали домінуючим гравцем у європейській безпеці.
Багато зовнішньополітичних діячів «Америка на першому місці» та самоназваних реалістів вважають, що Сполучені Штати можуть різко скоротити свої зобов’язання перед НАТО, не ставлячи під загрозу свої давні стратегічні цілі в західній Євразії. Вони вказують на події після холодної війни, такі як очевидна легкість стримування Росії від вторгнення в Європу, відсутність військового тертя між європейськими країнами та існування функціонального Європейського Союзу. Проблема тут проста: прихильність США до НАТО зробила всі ці події можливими. Прихильники скорочення США стверджують, що поточні тенденції збережуться за відсутності сильної американської присутності. Можливо, вони мають рацію. Але якщо вони помиляються, витрати значно перевищать будь-які можливі прибутки, які Сполучені Штати могли б отримати, вивільнивши частину сил для використання в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.
Сполучені Штати не дотримуються своїх зобов’язань перед НАТО через якийсь помилковий альтруїзм. Альянс є ключовим інструментом сили США: НАТО гарантує, що конкуренція між Сполученими Штатами та Європою залишається обмеженою економічною сферою. І в цій сфері альянс допомагає підтримувати європейський ринок — один із найбільших у світі, на який припадає 15 відсотків світової торгівлі — особливо дружнім до Сполучених Штатів і відповідним американським економічним інтересам. Якщо світ вступає в нову, більш хаотичну еру суперництва великих держав, існування НАТО різко зменшує кількість серйозних геополітичних конкурентів, з якими стикаються Сполучені Штати. Політики, які вважають, що Сполучені Штати можуть просто «розвернутися до Азії», повинні розуміти, що Вашингтону знадобиться підтримка всіх його існуючих союзників, якщо він має намір конкурувати з Китаєм. Діяльність НАТО на підтримку України вже посилила готовність країн-союзників діяти спільно з Вашингтоном проти Пекіна.
ПОДВІЙНЕ ВИКОРИСТАННЯ
У своїй антипатії до всього «ліберального» багато радників Трампа грають на руку суперникам Америки. Іронія полягає в тому, що авторитарним супротивникам Сполучених Штатів не важко розрізнити багатосторонність і лібералізм. Дійсно, вони будують власну інфраструктуру міжнародних інституцій і багатосторонніх форумів. Китай уже досяг значного прогресу на цьому фронті, заснувавши або взявши на себе керівництво великої кількості нових інституцій, включаючи БРІКС, першими членами якої були Бразилія, Росія, Індія та Південна Африка; Шанхайська організація співробітництва з іншими азіатськими державами, включаючи Росію; Азіатський банк інфраструктурних інвестицій; Форум китайсько-африканського співробітництва; форум Китай-CELAC, серія самітів, під час яких він зустрічається з урядами країн Латинської Америки та Карибського басейну; і нещодавно створений механізм Китай-Центральна Азія. Пекін використовує це для просування своїх цілей — багато з яких глибоко неліберальних — і для явної протидії Сполученим Штатам. Наприклад, Астанинська декларація, яку Шанхайська організація співробітництва прийняла в липні 2024 року, виступала проти протекціоністських заходів і «односторонніх систем протиракетної оборони» з тонко завуальованими посиланнями на Сполучені Штати.
Ні Китай, ні Росія не зосереджуються виключно на розбудові власного інституційного потенціалу. Обидва також прагнуть підірвати існуючий вплив Сполучених Штатів у міжнародному порядку. Замість того, щоб атакувати діючі установи, такі як ООН, Китай і Росія зосередилися на розширенні свого впливу на персонал і політичні пріоритети організацій. І користуючись тенденцією американських лідерів дивитися на світову політику крізь призму ідеологічних шибболетів, Пекін і Москва грають американських консерваторів за лохів. Розглянемо Росію: певною мірою відмова американських правих від підтримки України відображає власну ідіосинкратичну одержимість Трампа. Якби Трамп був менш закоханий у російського президента Володимира Путіна — або якби його світогляд був менш обґрунтований дебатами про розподіл тягаря кінця 1980-х років, коли торговельна напруженість між Сполученими Штатами, Німеччиною та Японією була на піку, — більше американських консерваторів було б, ймовірно, допомоги Києву. Кремль також докладав тривалих зусиль, щоб культивувати правих позицій США, використовуючи ті ж методи, які використовувала російська розвідка для налагодження зв’язків з європейськими ультраправими партіями, включаючи гулянки, фінансову підтримку та пропаганду.
Москва знає, що її часто поверхнева відданість культурному консерватизму дає їй м’яку владу з американськими правими. Він використовує цей заклик, щоб продати американським консерваторам антинатовське, нібито антиглобалістичне бачення міжнародного порядку — бачення, яке, як виявилося, служить інтересам Росії. Москва не хоче послаблювати НАТО, оскільки альянс є «ліберальним» або «глобалістським». Вона хоче послабити НАТО, оскільки це посилить російську владу за рахунок Сполучених Штатів. І, як і Китай, він прагне посилити свій вплив у тих інститутах, які табір Трампа відкидає. У липні, коли Росія приймала саміт БРІКС 2024 року, вона прагнула представити організацію як противагу очолюваним Заходом транснаціональним фінансовим установам і рекламувала присутність генерального секретаря ООН Антоніу Гутерреша.
Китай і Росія люто шукають нові форми багатосторонньої взаємодії, оскільки вважають, що це стане ще важливішим. На відміну від часів холодної війни, коли багато країн обирали або були змушені приєднатися до одного з двох патронів, сьогоднішні держави хочуть застрахуватись від ризиків і максимізувати свій вплив, створивши різноманітний портфель зобов’язань у сфері безпеки, політичної підтримки та допомоги від конкуруючих держав. Навіть уряди, тісно пов’язані зі Сполученими Штатами, стають більш незалежними та підприємливими у своїй геополітичній прихильності. Будь-яке занепокоєння, яке Індія, наприклад, спочатку могла відчувати щодо свого нейтралітету щодо України, швидко поступилося місцем впевненому захисту свого права на стратегічну автономію та підтримання діалогу з Москвою. Туреччина залишається частиною НАТО. Але вона відмовилася приєднатися до режиму антиросійських санкцій, подала заявку на вступ до БРІКС і продовжує просувати власні інтереси на Близькому Сході. Позиція Об’єднаних Арабських Еміратів як головного партнера США у сфері безпеки не завадила їм стати центром для росіян, які хочуть уникнути санкцій США.
РОЗДІЛЮВАЧ
У короткостроковій перспективі, якщо Трамп вийде з альянсів і багатосторонніх інститутів, його суто трансакційна зовнішня політика може досягти успіху в тому, щоб добитися більших поступок від країн, які залежать від гарантій безпеки США або не можуть дозволити собі втратити доступ до американських ринків. Але конкуренція великих держав дасть багатьом із цих країн варіанти виходу. Вони можуть переорієнтуватися на інші експортні ринки, знайти альтернативні джерела допомоги розвитку або шукати військового захисту від суперника великої держави.
І якщо Сполучені Штати відмовляться, прямо чи приховано, навіть від мінімальної відданості деяким принципам зовнішньої політики, які вони давно підтримували, таким як права людини, демократія та належне управління, мало що виділить їх серед своїх супердержав. Звісно, країна ніколи не відповідала найвищим формулюванням своїх цінностей ні у внутрішній політиці, ні в міжнародній поведінці. Коли мова заходить про політику відкритої сили, Сполучені Штати можуть дати будь-якій великій державі шанс за гроші. Але, незважаючи на таку історію, Сполучені Штати також завоювали прихильність інших країн, оскільки вони відстоювали ідеали, що мають широку міжнародну привабливість. Він вразливий для звинувачень у лицемірстві, тому що його підтримка цих принципів є непослідовною, а не відсутньою . Однак якщо більшість транзакційних імпульсів Трампа стане політикою США, Сполучені Штати втратять заплямований, але нетривіальний актив у своєму наборі інструментів політики влади. Коли інші уряди запитують себе, чому вони повинні співпрацювати зі Сполученими Штатами, а не, скажімо, з Китаєм, єдиною відповіддю буде «краща компенсація». Це означає, що Сполученим Штатам доведеться витрачати більше, щоб отримати менше.
Існують інші способи, за допомогою яких відмова від ліберальних цінностей — або цінностей, які часто кодують як «ліберальні», як-от протидія корупції — може завдати шкоди безпеці Сполучених Штатів, зачепити їхні економічні інтереси та зменшити їхню владу, поставивши їх на ринок милосердя конкурентів. Однополярний момент після холодної війни дозволив Сполученим Штатам створити величезний інструментарій політичних механізмів, за допомогою яких вони впливають на країни, компанії та окремих людей у всьому світі. Як і деякі з клептократичних режимів, якими він помилково захоплюється, Трамп міг би легко перепрофілювати ці інструменти, щоб збагатити себе та своїх друзів. Політизоване Міністерство юстиції та Міністерство фінансів можуть застосувати антикорупційні заходи, передбачені Законом про корупцію за кордоном, Законом про запобігання здирництву за кордоном і Програмою санкцій Магнітського, щоб переслідувати іноземних чиновників, які ображають Трампа, або націлюватися на опонентів іноземних лідерів шляхом тривалих корупційних розслідувань. в обмін на платежі чи послуги. Неліберальний американський лідер може вибірково і довільно використовувати такі інструменти, щоб покарати уряди, які відмовляються вести операції з його друзями.
Така поведінка створить очевидну загрозу національній безпеці США. Але це також знищило б важливі інструменти американської влади. Розглянемо здатність Сполучених Штатів накладати цілеспрямовані санкції, застосовувати ширші режими санкцій, розслідувати корупцію в інших країнах і спрямовувати фінанси терористичних груп. Вона здатна робити це ефективно частково завдяки тому, як вона домінує у світовій фінансовій системі, наприклад, забороняючи суб’єктам, які перебувають під санкціями, здійснювати операції в доларах США в Сполучених Штатах і міжнародній фінансовій системі. Багато іноземних урядів терплять свою вразливість, оскільки Сполучені Штати використовують ці інструменти у відносно передбачуваний спосіб. Але якби американський президент почав використовувати їх для корупційних цілей, інші країни стали б набагато менш готові визнати, наскільки вони вразливі до фінансового тиску США. І пошук способів обмежити вплив Сполучених Штатів на світову фінансову систему — шляхом збільшення недоларових резервів, включаючи цифрові активи та криптовалюту, та їх використання в міжнародних транзакціях — став би набагато привабливішим. Хоча до єдиної надійної альтернативи долару США, такої як валюта БРІКС, ще далеко, країни, під які потрапили санкції, зокрема Іран, Північна Корея та Росія, вважають міжнародну дедоларизацію пріоритетом.
Трамп і його помічники готові вчинити низку невимушених помилок у зовнішній політиці, спричинених ідеологічною опозицією системі — ліберальному порядку — природи та цінності якої вони явно не розуміють. Природа цього порядку вже змінюється через сили, які знаходяться поза контролем Сполучених Штатів. Щоб впоратися з такими невідкладними викликами, як міждержавний конфлікт і масштабна міграція, американським політикам потрібно буде чітко усвідомити, якими повноваженнями та перевагами володіє їхня країна. Повноцінні деструкції не є засобом сприяння американській могутності та стабільності. Проте, щоб відстоювати своє бачення першості, Трамп в односторонньому порядку знищить ту саму інфраструктуру, яка допомагала Сполученим Штатам просувати свої основні інтереси в попередні епохи бурхливих політичних змін.
Інтернаціоналісти повинні звернути увагу на реальну вартість такого ідеологічно керованого проекту. Якщо вони не зможуть зберегти бюрократію, на яку покладено завдання керувати глобальними зобов’язаннями Америки, і якщо прагматики в адміністрації Трампа не зможуть пом’якшити його зовнішню політику «Америка насамперед», майбутній президент добровільно відмовиться від потужних інструментів, які йому радить зберегти майже будь-яка інтерпретація американських інтересів.
