Міністерство освіти не залишає історії України свого місця в історії
Варто чи не варто об’єднувати предмети «Історія України» та «Світову історію»?
У радянській Україні в гібридний спосіб, але все ж розділяли історію України та загальну історію СРСР. Хто забув, нагадаю, хто не знав – розкажу: була така тоненька книжечка двома мовами: «Історія Української РСР». Я вчився в російській школі, тому 1984 року ми отримали «Историю Украинской ССР» для 7-8 класів. На обкладинці, – ви вгадали! – репродукція центрального фрагмента картини Михайла Дерегуса «Переяславська Рада», написаної ще 1954 року. Загальний контекст ви зрозуміли: Запорозька Січ утворилася для того, аби сприяти історично закономірному возз’єднанню України з Росією.
Джерело: gazeta.ua
Не пам’ятаю, чи був екзамен із цього предмету. Як його викладали і чи взагалі якось оцінювали знання. Мета екскурсу інша: радянська система середньої освіти хоча б якось, в російському контексті, повністю перекручено, проте – все одно намагалася зберегти пристойність та розділити дві історії, два предмети.
Наступний яскравий спогад – 1990 рік, другий семестр нашого третього курсу факультету журналістики. Був березень, до Революції на граніті пів року, але бунтівні настрої вже гуляли та активно проявлялися. Їхня хвиля накрила курс історії України. Наш курс, – даруйте за тавтологію, – тоді в майже повному складі виступив за його скасування. Точніше, за скасування зануреного в російсько-радянський контекст української історії. Непомічене мною в шкільні роки повною мірою проявилося в студентські. Викладач тоді дуже образився, а керівництво факультету навіть хотіло влаштувати йому самому щось на кшталт екзамену, аби підтвердити як кваліфікацію педагога, так і безпідставність наших претензій. Не вийшло. Можна сказати, надалі курс читався вже під диктування найбільш просунутих студентів, котрі звірялися з книгою «Історія України» актуальнішого тоді Ореста Субтельного.
Наступний спогад – рік 2010. Новопризначений очільник МОН Дмитро Табачник ініціює так звану «оптимізацію» викладання історії України в школах, аби, цитата, уникнути зайвої політизації та розвести історію з політологією. Під таким гаслом з підручників, наприклад, для 5 класу взагалі зникли згадки про бій під Крутами, діяльність УПА та навіть не таку вже далеку, пам’ятну тим-таки п’ятикласникам Помаранчеву революцію. Наступного, 2011 року цензурне втручання в зміст підручника з історії посилюється, і вилучені розділи заповнює біографія Віктора Януковича. А 2012 року невгамовний Табачник узагалі пропонує вилучити «Історію України» як шкільний предмет.
Здавалося, Революція Гідності, анексія Росією Криму, окупація частини Донбасу, а потім – повномасштабне вторгнення, яке триває зараз, мали б зробити історію України одним із головних шкільних предметів. Адже є приказка, що перемогам у війнах сприяють учителі історії. Книги, в яких українська історія відлущується від російських впливів та контекстів, виходять із друку наввипередки. «Реальна історія», «Історія для дорослих», «Канал імені Т.Г.Шевченка» та подібні авторські проєкти на історичну тематику вже нараховуються в YouTube десятками і їхні аудиторії зростають. Ось тільки МОН України вперто цього не помічає. Бо знову взялося за своє.
Ні, не пропонується зросійщити чи каструвати українську історію. Тепер у Міністерстві освіти розглядають процес позбавити її суб’єктності шляхом, – саме такий оксюморон! – надання суб’єктності. Пояснюю популярно. Гасло Революції Гідності: «Україна – це Європа!» Хтось проти? Навіть депутати від ексОПЗЖ уже ні. Україна прагне вступити до Євросоюзу? Звичайно, це офіційний політичний курс держави. Ну, а коли ми вже хочемо стати частиною Європи та повернутися додому після багатосотрічного російського рабства – почнім з того, що школярі вивчатимуть не окремо історію України, а загальну світову історію. В яку якимось, поки невідомим мені чином, тасується українська.
Якщо в СРСР наша історія розглядалася як невіддільною частина російської, і це фу, неблагородно, то зараз пропонується розглядати її як невіддільну частину світової. Точніше – європейської. А історик Норман Дейвіс у перспективі підготує друге видання своєї «Історії Європи», вписавши туди Україну та про Україну. Нібито формально отримуємо іншу, таку бажану європейську суб’єктність. По суті ж – без бою, анексій та окупацій можемо втратити власну. Завдяки явно шкідницьким старанням МОН.
«Спробою заспокоїти занепокоєних загрозою розчинення української історії у світовій є теза, що «обовʼязковою умовою єдиного загальноосвітнього курсу історії в межах циклу є його україноцентричність і водночас представлення історії». Потреба саме зараз здійснювати реформування історичної освіти саме через поєднання курсів української та світової історії, для мене не очевидна. А ймовірні загрози від її невдалого втілення помітні вже зараз», – пише історик, політик та автор майже десятка книжок на історичну тематику Володимир В’ятрович.
«У Міносвіти забули, що «Історія України» сприяє формуванню української ідентичності та виховує національно свідому особистість, яка здатна протистояти ворожим наративам і маніпуляціям. Це стратегічно важливий націєцентричний предмет, що є основою національної безпеки України та потребує окремого самостійного курсу», – наголошує військовослужбовець і політолог Віктор Таран.
«Єдина країна у світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалась чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним – це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема», – цитує датований 1942 роком щоденниковий запис Олександра Довженка політик Микола Томенко. «Дуже цікаво, як дітям розповідатимуть історію Єгипту, Греції, Риму, Китаю чи Японії (а це важливо для розуміння багатьох сучасних ситуацій) в контексті історії України», – ставить риторичне питання журналіст Віталій Гайдукевич.
Що прикриває Міносвіти таким благим наміром влитися в європейський контекст бодай зміною в шкільному підручнику? Не лише агресивне невігластво тих, хто вкотре вирішив позбавити юних українців знань із власної історії. На відміну від своїх радянських попередників чи на відміну від Табачника вони не працюють в інтересах радянською чи путінської Росії. Ініціатори злиття історій та розчинення української в доволі абстрактній для розуміння «світовій» передусім працюють на себе та захищають власні інтереси. Бо в їхніх інтересах відморозитися й не вдаватися в нюанси суто української історії. Адже для їхнього розуміння треба напружитися, здобути більше знань та вийти із зони комфорту.
Справжня історія України для них – не комфортна. Це зовсім не те, до чого вони звикли. Включно з необхідністю не лише зрозуміти, а й пояснити передусім собі сукупність обставин, котрі свого часу призвели до Переяславської Ради. Зашивши історію України в історію Польщі, Франції, США, Африки, Японії та Австралії, далі можна спокійно не перейматися контекстами та уникати нюансів. Значно простіше пояснити Громадянську війну в Америці між Північчю та Півднем, ніж причини російської агресії проти України. І так само значно простіше прикритися шляхом до Європи, відмовившись від окремого місця України в історії. Нехай її відтепер і надалі за нас пишуть інші.
Письменник-белетрист
