Лісовими стежками
Заплутані тропи життя все завертають і завертають і завертають поворотами на всі боки. Ліворуч, угору, зигзагами, всередину себе, всередину друга, назовні взимку, у глибину хвилювань, на верхівку будівлі, найвищої в місті, на дах, який ось-ось зірве і понесе вітром на захід, наздоганяти сонце, хапати день, що тікає разом з пломінким помаранчевим шаром за горизонт. В дитинстві я думала, що коли бігти за сонцем швидко і весь час на захід, на захід, на захід… то можна завжди залишатись в одному і тому ж дні. А ніч і ранок наступного дня ніколи не настане…
Ритмічно звучать, спонтанно виникаючи, у голові випадкові слова… заплутані тропи… питання до себе… риторичне мовчання… Вибірковий склероз — псевдоомана, заклятий ворог, палиця в колесах життя, причина зупинки, повороту, перевороту.. найкращий друг і вчитель. Ніхто так мене не навчив триматись прямого напрямку до мети, як круті повороти життя.
Ніщо так не вказувало на красу світу, як темрява, яка одного разу сховала все. Інколи життя таке цікаве, дзеркала такі криві, що відносини можливі лише у самого себе із самим собою:
Ти так хвилюєш мене, я хочу пригостити тебе сухим червоним. Ідемо, я покажу тобі ліс, сухий червоний, напівсолодкий, старий, дубовий. Бачиш, як я тебе люблю… знов ці метафори про бачення…
Сонце, ніби, обіцяло бути завтра. Сьогодні лише молодик та рідкі зірки. Що було поховано під осіннім листям, поросте міцелієм нових грибниць.
Частину того, чим була я довелось поховати під, тим листям. Так наступив спокій, так прийшло розуміння, що нічого не закінчується, що будь-яке завершення — це одночасно початок, початок чогось іншого. Виноград не помирає, він стає вином. Тіло — тлін, стало грибницею. Душа — привид, блукаючий лісом, дух, що вказує історію світу через сни та марива.
Якими історіями марить дерево, яке зрубали та полишили лежати та западати листям, про що його сльози, що виступили на місці з пилу та застигли смолою? Якщо лягти поряд, вдихнути аромат грибниці, обійняти сухий стовбур і, закривши очі, прислухатись, то воно… сумно мовчатиме мертвим стовбуром… але, в закуточку уяви проросте, ніби нізвідки, історія. Історія про силу і страх, про несхожість на інших, про любов і загублені у лісах кінцівки недоказаних сліз.
Обійму дерево, обійму, поки воно ще дихає і відчую його від глибинного коріння до найвищого листочка на вітру. Відчую, як це — бути деревом, вертикальною сутністю, величною складовою старого лісу, відчую, як це — підпирати хмари, служити опорою для птахів, обіймати вітри, ховати комах під корою… відкидати тінь, скидати листву, відрощувати нову по весні… а потім, колись, впасти й лежати, лежати, лежати… прорости грибницею, стати їжею для комах, стати землею.
