Сенс життя. Притча
Людина підійшла до дерева, ввічливо штовхнула його ногою і попросила:
– Дерево, позич мені сенс життя.
– Навіщо тобі сенс мого життя? – прокинулося Дерево.
– Я заплутався, блін… – сказала Людина. – Розумієш, не знаю, куди йти, не знаю навіщо. Час минає, а я навіть не знаю до пуття, хто я… Я втомився від невизначеності, втомився боятися, що зроблю що-небудь не те, втомився блукати в темряві, втомився робити помилки…
– Розумію, — сказало Дерево. – Але чим можу допомогти тобі я?
– Позич мені свій сенс життя, — повторила Людина. – Може, допоможе…
– Добре, — погодилося Дерево. – Ось мій сенс життя: рости.
– Рости? – перепитала Людина. – Просто рости? І все?
– Так, — сказало Дерево, — просто рости — і все, — і воно замовкло.
– Дерево! Зачекай, не засинай! – крикнула Людина. – Поясни, що означає “просто рости”? Адже я й так — просто зростаю! Точніше, — поправився він, — раніше ріс, зараз уже виріс…
Але Дерево не відповідало, і Людина пішла до річки.
– Річко! – крикнув Чоловік.
– Що? – відгукнулася Річка.
– Позич мені свій сенс життя! – попросила Людина.
– Навіщо? – запитала Ріка. – Свого, чи що, немає?
– Нема… – опустивши голову, сказала Людина.
– Ось як… – сказала Ріка. – Тоді гаразд, слухай. Мій сенс життя — текти.
– Текти… – повторила Людина.
– Так-так, текти, — і Річка подзюрчала кудись по камінню.
Вирішивши почекати для вірності, чи не роз’яснить Річка свою позицію, Людина лягла на березі й стала грітися на сонці.
– Як справи, Людино? – запитало Сонце.
– Взагалі-то не дуже, — поскаржилася Людина. – Сенс життя не можу відшукати. Дерево каже: “Рости”, Річка каже: “Текти”, але мені щось рости й текти не дуже хочеться… Може, ти щось порадиш? Який у тебе сенс життя?
– Із задоволенням, — сказало Сонце. – Мій сенс життя — дарувати світло.
– “Дарувати світло”, дуже добре! – сплеснула руками Людина. – І це все?
– Усе, — підморгнуло Сонце. – А! Ні, є ще.
– Що? – пожвавилася Людина.
– Тепло. Дарувати тепло. І світло! – нагадало Сонце і покотилося за горизонт. Стало темно.
– Короткі всі, куди діватися! – обурилася Людина. – А мені-то як бути? Рости? Текти? Чи, може, дарувати світло? Дарувати світло… Лампочку, чи що, на ніс повісити і базікати?
Місяць! Гей, Міс-яць! – закликала Людина.
– Так? – Місяць з’явився з-за гребеня гори і посвітив яскравіше, щоб розгледіти, хто тут виє.
– Який у тебе сенс життя? – занепадницьким голосом запитала Людина.
Місяць помовчав і урочисто відповів:
– Відчувати порожнечу.
Аж відлуння по горах прокотилося. Людина вже втомилася дивуватися відповідям, але тут не могла не здивуватися:
– Як можна відчувати порожнечу? Це ж коли нічого немає! – вигукнув він.
– А як можна не відчувати порожнечу? Адже це те, звідки береться все, — м’яко заперечив Місяць і поплив у небо.
Чоловік заплющив очі і спробував осмислити все, що йому було сказано. Не вийшло. У голові все перемішалося. “Рости, текти, дарувати світло, відчувати порожнечу… Маячня якась…” – Людина труснула головою і розплющила очі. Перед ним стояла дитина.
– Здластвуй! – сказала Дитина.
– Ти-то як тут? – злякалася за Дитину Людина, — Мамка де? І чому без штанів?
– Мамка там! – Дитина зробила жест, яким зазвичай відмахуються від комарів. – А стани я… це… загубив! Ти чого сидиш? – не по роках спритно змінив він тему розмови.
Чоловік поставився до ораторського маневру немовляти несхвально, але вирішив відповісти (все одно нічого не зрозуміє):
– Сенс життя шукаю…
– І сто, насов? – поцікавилася Дитина.
– Не-а… не насов… – передражнив Чоловік.
– А я насов! – радісно повідомила Дитина.
– І давно? – зіронізував Чоловік.
– Не знаю. – сказала Дитина.
Людина почала виходити з себе:
– Ну, і який у тебе, о наймудріший із карапузів, що бігають уночі лісом без штанців, сенс життя?
Але Дитина вже й слід прохолов. І тільки з темряви долинув її переливчастий сміх:
– Іг-ла-а-ати!!!
– Ах, грати! – сплеснув руками Чоловік. – Ось порада так порада! – роздратований, він кинув услід глузливій Дитині пучок трави. Не влучив.
Тим часом розвиднілося. Людині більше не хотілося ні в кого питати про сенс життя. Вона встала, обтрусила руки об штани і пішла світ за очі. Незабаром у голові виникла якась мелодія, і він заспівав. Спочатку тихенько, собі під ніс, а потім — голосно, на весь голос. І раптом відчув, як навколо все завмерло. Тоді Людина заспівала ще голосніше, ще впевненіше. У своєму несподіваному співі вона забула про все, і так їй стало на душі добре, світло й радісно, що вона навіть не здивувалася, коли побачила, що сам Час зупинився, даючи змогу звукам чудової мелодії текти, грайливо переливатися й розростатися, заповнюючи собою все навколо…
