Переговори чи капітуляція? Що приховують та як мають змінитися “мирні” ідеї щодо України
За кілька тижнів у Швейцарії відбудеться перший Саміт миру, тобто зустріч світових лідерів для обговорення умов завершення російської війни. Його підготовка – один з пріоритетів офіційного Києва.
Але поки триває цей процес, окремі країни Заходу – часом навіть не ставлячи це за мету і не бажаючи того – обмежуючи допомогу Україні, підштовхують її до “переговорів” і фактично до поступок Росії. А на додаток голоси закордонних лідерів про залучення Росії до переговорів стали гучнішими.
Поки що Україні вдається відстоювати позицію про те, що залучення Москви є недоречним. Проте табір країн під умовною назвою “мир за будь-яку ціну” не планує поступатися і заплющує очі на те, що за нинішніх умов такі перемовини нагадуватимуть радше консультації про умови капітуляції України.
І якщо мотиви подібних закликів до “миру” з боку Китаю зрозумілі (для Пекіна це – нагода завдати стратегічної поразки Заходу), то заяви країн, які щиро вважають себе друзями України, є виявом щонайменше недалекоглядності. Кілька місяців тому неоднозначні заяви доводилося чути навіть від Швейцарії, господарки першого Саміту миру.
І насправді, стратегічно для України найбільшу небезпеку становлять ті держави, які нібито її підтримують та публічно заявляють про важливість її перемоги, але на практиці з різних причин і у різний спосіб послаблюють позиції українців.
Прихована капітуляція
Після невдалого контрнаступу 2023 року підходи Заходу до військової підтримки України потребували радикальних змін. Підхід обмеженої та дозованої підтримки ЗСУ зазнав провалу, і здавалося, що єдиний правильний варіант є очевидним: необхідно перетворити “крапельну” підтримку на “лавинну”, коли з кожним тижнем Україна отримувала би більше і більше зброї, що продемонструвало би Росії безперспективність тривалої війни.
Натомість сталося рівно протилежне: замість масованого постачання зброї ключові країни Заходу поставили цей процес на тривалу паузу. І хоча немає жодних реальних підстав вважати таку паузу свідомою, наслідків це не змінює.
Замість обіцяної підтримки за принципом “as long as it takes” відбувалося ослаблення України.
На цьому тлі дедалі гучніше лунали заклики до переговорів з Китаю, Туреччини, Швейцарії, Словаччини тощо та збільшувався табір країн, що підтримують приховану капітуляцію України, подаючи її у вигляді “заморожування” конфлікту.
Варто зауважити: Росія має значний досвід в імітаційній дипломатії.
І це стосується не лише війни з Україною.
Заявляючи про готовність до переговорів, Кремль на практиці робить усе можливе, аби їх зірвати. І навіть у разі узгодження певної домовленості Москва продовжує переслідувати власні цілі, які не мають нічого спільного з домовленим. Стосовно України цей досвід є свіжим та дуже наочним: з 2014 по 2022 рік Україна провела близько 200 раундів “мінських переговорів” з РФ. За цей час було досягнуто 20 домовленостей про припинення вогню, і кожне перемир’я було порушене Москвою.
Є достатньо доказів того, що це не змінилося. Кремль не став більше зацікавленим у відновленні миру.
Це – офіційна позиція. Очільник МЗС РФ Сергєй Лавров відкрито визнає, що навіть у разі початку переговорів воєнні дії не припинятимуться. “Пацифісти”, які штовхають Україну на переговори, ігнорують цю позицію і вдають, ніби початок переговорів передбачатиме тишу на фронті (“Нехай краще 10 років ведуть переговори про мир, ніж 10 років вбивають одне одного”, пояснював свою позицію премʼєр Словаччини, хоча Росія прагне говорити і вбивати одночасно).
– Переговори будуть не про повернення вкраденого, а про крадіжку ще не вкраденого
Кремль вимагає, щоб Україна відмовилася від окупованих росіянами територій. Це базова переговорна позиція Москви, для якої переговори – це інший спосіб порушення нею міжнародного права, без воєнних дій. У заявах з РФ це подають як “необхідність врахувати нову реальність“. Тут варто нагадати, що за російською конституцією до складу РФ входять Крим та чотири українські області.
– Переговори проходитимуть під прицілом “Іскандера”
Намагаючись послабити позицію України, Росія погрожує ударом по країнах, що її підтримують. Вперше МЗС Росії розіслало відповідну ноту ще у квітні 2022 року, відтоді ці погрози лунали багато разів. Нещодавно МЗС РФ виступило з ядерними погрозами на адресу країн НАТО.
Переляк Заходу
Переговори з Росією, побудовані за такою матрицею, є категорично неприйнятними. І коли Київ каже, що вважає це різновидом капітуляції, то має всі підстави для цього.
Утім, російські “правила” не є непорушними. “Проукраїнський табір” на Заході міг би їм твердо протистояти. Однак те, що ми бачимо, не дає оптимізму.
Ми постійно чуємо, що “все вирішує Україна”, але водночас бачимо, як партнери створюють обставини, які грають на користь Москви. Дозовані поставки озброєння сприяли успіху російського плану.
При цьому США і Німеччина (головні постачальники озброєння) не готові обговорювати жодні політичні рішення, які б передбачали реальний захист України.
Двосторонні гарантії, членство в НАТО, “закриття неба” тощо викликають у партнерів або дипломатичне мовчання, або ж відверте роздратування.
А певна частина західних країн на тлі постійних погроз Москви боїться визнати, що Росія – ворог, який має зазнати поразки.
Пропозиція Франції відправити війська в Україну викликала такий сплеск переляку і спростувань інших держав, наче підтримка України – це співучасть у воєнному злочині, а не допомога, яка передбачена міжнародним правом.
Путін створив “російську реальність”, яку вимагає прийняти, і спротив Заходу цьому або ж надто скромний, або ж нестабільний.
Політику Заходу необхідно розвернути
Час для поворотного моменту дійсно настав.
Замість підштовхування України до переговорів потрібна амбітна, швидка, масштабна підтримка. І треба нарешті зрозуміти, що переговори найближчим часом призвели б лише до небажаних наслідків.
Найголовніше, що треба усвідомити: переговори не зупинять війну.
У разі, якби Україна дала на них згоду, Росія затягувала би переговорний процес настільки довго, наскільки ситуація на фронті дозволяла б їй і далі просуватися вперед.
Слабка та непостійна підтримка України надихнула Путіна; він відчув, що отримав вікно можливостей.
Цьому сприяє також суспільна підтримка Путіна в Росії. Війна дозволила йому максимально приглушити голоси критиків. Путін давно відкрив формулу своєї популярності – репресії плюс війна. Зрештою, він і до влади прийшов на тлі російсько-чеченської війни.
Коректність такого підходу підтвердив 2014 рік, коли його рейтинг злетів на тлі розпочатої агресії проти України. Те саме сталося після 2022 року. Тож розрахунок на те, що Путін зацікавлений у переговорах більше, ніж у війні, наразі позбавлений сенсу.
Другим наслідком негайних переговорів стане дестабілізація в Україні.
Намагання дестабілізувати ситуацію в Україні наративами про “таємні переговори”, які поширює Росія в українському інформпросторі, є очевидними вже зараз.
Третій наслідок, чи то ризик від початку переговорів – ще більше уповільнення поставок озброєння України, аж до призупинення.
Якщо досі перерви в поставках зброї ставалися навіть на гарячій фазі воєнних дій, можна лише уявити, яким буде рівень розслаблення частини західних партнерів у разі, якщо вони зосередяться на мрійницьких дискусіях про майбутній мир і відбудову.
Тим більше, що зараз бракує гарантій сталої підтримки України. Ініціатива генсека НАТО про фонд підтримки української оборони на 100 млрд євро – правильний напрямок думок, але ж окремі країни Альянсу заявили, що блокуватимуть цю ідею. Такі сигнали в Росії читають однозначно – як вияв слабкості Заходу, а відтак і України.
Четвертий ризик від таких “мирних” переговорів – заохочення до агресії.
Реакція Заходу на російську війну – це свого роду історична модель, з якої виходитимуть у своїх діях й інші агресивні держави. Слабка реакція – це немов запрошення до подальших актів агресії, яке почує не лише Москва, а й інші потенційні агресори.
Бо це засвідчить, що Захід зрештою змириться з окупацією територій, загарбаних у війні.
При цьому і Росія, й інші агресивні держави винесуть кілька важливих уроків.
Перш за все, це треба краще готуватися до воєнних дій і мати сили для “бліцкригових” операцій. А також – що потрібно переконливо лякати застосуванням ядерної зброї, бо це робить Захід пасивним.
І п’ятий ризик – це ризик прямої війни з НАТО, який не знизиться, а лише зросте.
Претензії Москви стосуються не лише України, а поширюються на увесь євроатлантичний простір. Росія відкрито каже про необхідність перекроювання території НАТО і навʼязує Альянсу додаткові умови. А тому навіть “здавши” Україну, Захід так само житиме в страху, що одного дня Росія розвʼяже нову війну, реалізує свої ядерні погрози. Адже НАТО не виконуватиме ультиматум Путіна, оприлюднений у грудні 2021 року.
А отже, із примушенням України до тимчасового “миру” загроза не мине.
Що має робити Захід для перемоги
Причому апеляції до потреби домовлятися з Росією через те, що Україна не здатна утримувати лінію фронту, безпідставні. Ні для кого не секрет, що Захід, який ці роки надавав кволу, несвоєчасну допомогу, несе значну відповідальність за провали ЗСУ на полі бою.
Навіть сьогоднішні проблеми з мобілізацією – це значною мірою відгомін тих стратегічних помилок.
Тому зараз рішення має полягати не в тому, як змусити ослаблену Україну сісти за стіл переговорів, а як невідкладно її посилити.
Так, це треба було робити значно раніше.
Від 2014 року Україна пропонувала дієві кроки, які могли б дозволити не допустити воєнного сценарію. Проте ЄС і США, роблячи ставку суто на дипломатію і напівзаходи, досягнули зрештою протилежного ефекту. Десять років по тому Захід продовжує зберігати суперобережність, яка лише заохочує Росію до агресії.
Красномовне нагадування: у відповідь на окупацію Криму ЄС запровадив санкції проти 21 громадянина України і Росії, і найвищим посадовцем у ньому був віцеспікер Держдуми Сергєй Железняк. За безпрецедентне порушення міжнародного права в історії Європи після Другої світової війни покарані були пішаки. Владімір Путін мав усі підстави вважати ЄС слабкодухим і розраховувати на повернення до business as usual.
Так, із часом, коли Путін робив подальші кроки, рішення ЄС і США ставали жорсткішими.
Але вони щоразу були запізнілими й абсолютно недостатніми на момент ухвалення.
Цю парадигму необхідно розірвати.
Давно перезріло рішення про формування коаліції рішучих держав, які прагнуть розширити допомогу Україні.
І дійсно, якщо Захід вірить у важливість поваги до міжнародного права, відновлення сталого і справедливого миру в Європі, то відвага і рішучість мають стати ключовими рисами нових рішень.
Центр “Нова Європа” розробив варіант бачення – перелік з 8 ініціатив міжнародних партнерів, які можуть сприяти примусу Росії до справжніх, а не імітаційних переговорів.
- Більше, новіше і вчасно надане озброєння. Важливо своєчасно передавати Україні найновіші розробки. Конче необхідні Україні далекобійні ракети – американські ATACMS (дальністю 300 км+) і німецькі Taurus. Аргументи про обережність та ескалацію, через які їх “не можна” надавати Україні, мають протилежний ефект. Саме стриманість Заходу, а не його сміливість, заохочує Путіна до подальшої агресії.
- Нарощування виробництва зброї. Суттєве нарощування виробництва озброєння, зокрема і через спільне виробництво з Україною, стане потужним сигналом щодо рішучості демократій протистояти агресору.
- Конфіскація коштів на користь України. Конфіскація російських активів (щонайменше 300 млрд доларів США), заморожених західними країнами, суттєво поліпшить шанси на перемогу України у війні на виснаження.
- Запрошення і початок вступу до НАТО. Запрошення України до Альянсу стане рішучим геополітичним кроком, який продемонструє, що Україна вже ніколи не буде частиною “російської імперії” у будь-якому з її перевтілень. Це стане сигналом для Путіна щодо марності продовження воєнних дій ще до поширення дії “п’ятої статті” на Україну.
- Проміжні безпекові гарантії. Партнери вже на нинішньому етапі мають дати серйозніші безпекові гарантії, ніж це передбачено нинішніми домовленостями. За мінімальний рівень можна взяти так званий підхід “стратегічної невизначеності” (як-от гарантії для Швеції та Фінляндії до їхнього вступу в НАТО або модель гарантій США для Тайваню).
- Захист неба. Створення партнерами України протиповітряного щита над частиною України (наприклад, західною), яке також створить можливість залучення на території України військ країн-партнерів.
- Право на самооборону. Захід має зняти табу на право українців завдавати ударів західною зброєю по обʼєктах на території Росії. Самооборона є невідʼємним правом країни, що передбачене Статутом ООН.
- Контроль за дотриманням санкцій. Партнери мають запровадити надійні інструменти з моніторингу, контролю за дотриманням обмежувальних заходів третіми сторонами.
Що ж до переговорів – то Україна ніколи не заперечувала їхньої важливості.
Але такі переговори мають базуватися передовсім на повазі до міжнародного права. Дотеперішні рішення Заходу слабко вплинули на те, аби у Путіна зʼявилося мінімальне бажання перечитати Статут ООН без довільних інтерпретацій.
