І якщо “демократія — це влада демократів”, то “найкраща демократія” – це влада Путіна і путіністів
На початку березня прессекретар президента Росії Дмитро Пєсков заявив, що Кремль більше не терпітиме критику російського політичного ладу, і додав: “Наша демократія — найкраща”.
Володимир Путін і його підлеглі вже не раз і не два висловлювалися в такому дусі, але щоб настільки прямо — здається, ще ніколи. З роками стає дедалі складніше зрозуміти: вони лицемірять, тролять чи щиро так вважають?
НАЙКРАЩА ДЕМОКРАТІЯ
Відстоюючи переваги російського політичного режиму перед узагальненим “західним”, путіністи роблять те саме, що робили й монархісти-консерватори, і більшовики: мовляв, “у вас там” до парламенту обираються безпринципні горлопани й узагалі суцільна експлуатація людини людиною. Тобто упирають не на переваги російської системи, а на недоліки “західної”.
У 2005-2007 роках, у другий президентський термін Путіна, цей нехитрий риторичний трюк (відомий у народі як “у вас негрів вішають”) спробували було перетворити на повноцінну ідеологію “суверенної демократії”.
Передбачалося планомірне будівництво керованої демократії “зверху” на умовах, які вигідні режиму персональної влади Володимира Путіна. Її головна характеристика – це абсолютна незалежність від зовнішніх впливів, насамперед від гегемонії США.
Але потім творець “суверенної демократії” Владислав Сурков, здається, і сам у ній розчарувався. У 2019 році він опублікував гучну статтю “Довга держава Путіна”. У ній реверанси відкинуті: “Ілюзія вибору є найважливішою з ілюзій, коронним трюком західного способу життя взагалі й західної демократії зокрема”.
Зовсім на інших принципах, на думку Суркова, будується “найкраща” демократія: “Сучасна модель російської держави починається з довіри й на довірі тримається. У цьому її докорінна відмінність від моделі західної, що культивує недовіру і критику. І в цьому її сила”.
ПОЧЕКАЙТЕ, НЕВЖЕ КРЕМЛЬ СЕРЙОЗНО ВВАЖАЄ, ЩО ДЕМОКРАТІЯ В РОСІЇ — НАЙКРАЩА?
Ні, це досить примітивна маніпуляція.
Звісно, сучасні західні демократії мають чимало проблем — і будь-хто, хто в них живе, дуже докладно про них розкаже: нерівність, корупція, популізм, невпинні спроби перевиховати громадян, міграція… Начебто західні демократії перебувають у якійсь безперервній кризі. От тільки чомусь ніяк не руйнуються.
Володимир Путін і російська еліта абсолютизують вади західної ліберальної демократії. Хто, мовляв, вчить нас демократії? Країна, в якій президент може бути обраний меншістю голосів? Спадкові монархії? Держави, які регулярно занурюються в хаос через масові протести? Саме так у російському політичному контексті з’являються крилаті фрази “Ви що, хочете як у Парижі?”, “Демократії, як в Іраку, нам би не хотілося”, “Хто ви такий, щоб мені, блядь, лекції читати?” тощо.
З погляду Кремля, західні ліберальні демократії занадто “ліберальні” – і враховують інтереси меншості на шкоду більшості. А регулярна змінюваність влади й система стримувань і противаг безпосередньо суперечать ідеям стабільності та згуртованості держави, в якій будь-яке розщеплення повноважень сприймається як екзистенціальна загроза.
Західна демократія занадто непередбачувана, в ній надто багато залежить від думки і волі населення. У США з початку XXI століття змінилося вже п’ять президентів (у Росії — лише два, один з яких Дмитро Медведєв). У Великобританії за останні 25 років змінилося сім прем’єр-міністрів, у Німеччині — три канцлери й п’ять президентів, у Франції — чотири президенти, в Італії – 11 (!) прем’єр-міністрів.
Російська влада і пропагандисти стверджують, що вся повнота влади має перебувати в руках глави держави як безпосереднього виразника єдиної народної волі.
За Єльцина і раннього Путіна Кремль і пропагандисти переконували росіян, що після стількох років життя в СРСР вони не готові до справжньої демократії. Вираз “Демократія — це влада демократів” був не тільки жартом, а й квінтесенцією поглядів щонайменше деяких політиків.
Під ці розмови політичний режим у Росії перетворився на репресивну персоналістську автократію, що веде загарбницькі війни й вже навіть не удає, що “готує країну до демократії”.
Влада Росії хоче переконати населення, що критика путінізму — це очорнення країни і втручання “недружніх держав” у її внутрішні справи. Адже путінізм — це, за їхньою логікою, і є воля народу. І справа не в якихось формальних процедурах вираження цієї волі. Той же Сурков цілком відверто проголосив: Путін “безпосередньо чує народ” – і це, по суті, позбавляє сенсу вибори, дебати і політичний плюралізм. Як саме він його “чує” – незрозуміло. Містика, та й годі.
МОЖЕ, З ДЕМОКРАТІЄЮ І СПРАВДІ ЩОСЬ НЕ В ПОРЯДКУ?
Знайти критиків сучасної ліберальної демократії набагато простіше, ніж її переконаних прихильників. Найрізноманітніші політичні течії, від зелених і феміністок до лібертаріанців, називають її слабкою, аморфною, нерішучою, корумпованою і позбавленою внутрішньої єдності, а ідею представницької влади – застарілою.
Теоретики й навіть деякі політики дедалі частіше згадують, що Арістотель вважав демократію, поряд із тиранією, поганою формою правління. Щоправда, вони старанно не помічають, що в нього це слово має зовсім інший зміст — ближчий до нинішньої “охлократії”, тобто влади натовпу.
Жан-Жак Руссо понад 250 років тому стверджував, що представницьке правління (наприклад, обираємий президент і парламент) і поділ влади лише обмежують народний суверенітет — абсолютний, невідчужуваний і неподільний — і тим самим обмежують свободу громадян. Закони мають ухвалюватися загальними зборами громадян, і там же мають обиратися відповідальні за їх виконання зі строго обмеженим мандатом. Простіше кажучи, народну волю не можна сковувати жодними законами і процедурами.
Свого часу ці ідеї надихнули французьких якобінців на терор 1793-1794 років. Їх же в дуже перекрученому вигляді можна виявити й в уявленні Путіна як безпосереднього виразника тієї самої абсолютної і неподільної народної волі. Але в останні кілька десятиліть деякі політичні теоретики намагаються відновити репутацію Руссо і його ідей і сконструювати на їхній основі альтернативу лібералізму.
Зазвичай цю альтернативу називають республіканізмом (він первісного значення латинського res publica – “суспільна справа”). Ця концепція передбачає, що свобода (насамперед від свавілля інших людей, включно з державою) досяжна для того громадянина, який бере активну участь у суспільному житті та формулює власне уявлення про загальне благо. Жодних апріорних уявлень про це благо, які не підлягають обговоренню (чи то свобода слова, чи то божественне право королів), республіканізм не передбачає.
Ліві вважають, що представницька демократія давно перестала бути справжнім народовладдям — якщо взагалі була ним колись. Сучасні західні демократії виродилися у владу найбагатших. А в країнах Глобального Півдня демократія — це всього лише ще один інструмент гегемонії США.
Активно критикують ліберальну демократію і відносно нечисленні, часом досить маргінальні політичні рухи. Прогресисти і сцієнтисти (прихильники науки як вищої цінності людської цивілізації) заявляють, що така система правління вичерпала себе, морально і технологічно застаріла, а для забезпечення повноцінної свободи нам потрібні принципово нові інструменти. Наприклад, цифровізація, хмарні інтерфейси і, зрозуміло, пряма електронна демократія.
Путін і путіністи жодного власного внеску в цю критику не внесли. Вони готові користуватися будь-якими аргументами проти “колективного Заходу” – хоч республіканськими, хоч лівими, вторити хоч архіконсерватору Костянтину Побєдоносцеву, хоч Йосипу Сталіну.
Їхня критика західної ліберальної демократії від початку не ідеологічна. У них немає завдання знайти їй кращу альтернативу. І якщо “демократія — це влада демократів”, то “найкраща демократія” – це влада Путіна і путіністів.
