Пам’ятаю море – 1.  Початок кінця

Рано раненько вирушає наш екіпаж у відкрите море. Острови від’їжджають назад. Повільні, поважні, мов декорації зі сцени. Безкомпромісно синє морське царство до обрію на всі боки.

Вітер відпочиває в цих краях. Хоч бери та веслуй. Та таке не передбачено конструкцією корабля. Черга двигуна нас рухати у просторі. Двигуну така ідея, здається, не до вподоби. Він вижиться. Вистукує своє голосне «тра-та-та», але, таки пересуває нас у просторі зі швидкістю пішохода. Повільно та поважно, просуваємось ми все далі в океанську безкрайність. Видаляємось від зелених островів, залишаючи їх далеко за кормою. Я не знала тоді, що бачу їх востаннє…

Залишаємось в цілому світі зовсім самі, скільки того світу охоплює погляд. Неспішно прямуємо до островів — наша ночівля на якорі. Два невеличкі клаптики джунглів, між якими ми ховаємось від океанських хвиль. Острови нагадують ті, на яких знімають передачу «останній герой». Ми теж, як останні герої, вполювали консервований нут в рундуках, в наші тенета потрапила ще й кукурудза. Консервовані протеїни та вуглеводи мореходів. Перед солодким сном на м’яких хвилях, солодке манго. Я в моменті справжньої мрії. Як же далеко це в часі та просторі. Як далеко від того спокою ми будемо через добу.

Навипередки з вітром, навипередки з рибами, ми виходимо у відкрите море. Нарешті. Коли стоянка з ремонтом корабля затягується на місяці, звикаєш до нерухомості. Тепер морське хвилювання трохи нагадує про морську хворобу. Лише натяком, бо хвилі невисокі.

Острів поважно пропливає повз нас. Високі скелі та мангрові зарослі. Люблю спостерігати за землею з моря. Ракурс, який з материка ніколи не відкриється. Насолода лише для моряків та птахів.

Море реагує на нас спокійно. Ми його не хвилюємо. Хвиль нема, люблю коли так. Двигун видає своє голосне тра-та-та. Під вітрилами було б романтичніше. Ох вже ті романтики!

Романтики загубили острів в небокраї за кормою. Змінюємо один одного на керуванні кораблем, виходимо у безкрайнє величне спокійне море.

Курс – північ-північ-схід, прямуємо на Таїланд. Прощавай, Малайзія — мала цятка на горизонті.

День в морі спокійний, неспішний, тихий. Спокій на межі з нудьгою. Проте, постійна увага на температуру двигуна, аби не перегрівався, на напрямок курсу, аби вірно його дотримуватися, на вітер. Вітер посилився. Дозволив нам підняти вітрила. Справжні моряки!

Йти під вітрилами — це інший вимір. М’яке ковзання по хвилі. Безшумне. Гладке. Оце вже справжня солена романтика мореплавання. Тримаю румпель, відпочивай, автопілоте. Дивлюсь то на вітрила, то в горизонт. А горизонт — з усіх боків, земля позаду, земля попереду, та це видно лише на мапі. Очам доступний лише відпочинок на одноманітності сіро-синього моря.

Так дійшли ми до невеличких островів, що ділять наш маршрут навпіл. Тут кидаємо якір і ночуємо. Острови захищають наш невеличкий екіпаж від хвиль та вітру. Трохи стомлені, та щасливі, ще раз перевіряємо надійність якоря і йдемо на заслужений відпочинок. Хвилі заколисують, м‘яко похитуючи нашим пересувним домом. Ох, та ми ж справжні моряки! Втомлену, але задоволену посмішку викликає це усвідомлення.

На якорі ніхто не несе варти, крім, хіба що, місяця та кількох зірок. Остання тиха ніч на цьому кораблі…