Леонід Сапожников – Як Росія стала “жандармом Європи”
“Ми, Божою милістю Микола Перший, Імператор і Самодержець Всеросійський, Московський, Київський, Володимирський, Новгородський, Цар Казанський, Цар Астраханський, Цар Польський, Цар Сибірський…” Хочете посміхнутися? Уявіть, що під час знайомства з кимось цар усе це промовляє! Або представляється зовсім коротко: “Жандарм Європи!” Цей неофіційний титул йому, а разом із ним і Росії, присвоїли після двох “спецоперацій”.
Першою стало придушення польського повстання 1831 року. Воно обурило французький парламент і пресу, на що Пушкін відгукнувся ура-патріотичним віршем “Наклепникам Росії” (на неї, Імперію Добра, досі робить наклеп увесь світ). У 1849 році настала черга Угорщини, яка була частиною австрійської імперії. Повсталі хотіли створити незалежну державу без кріпосного права і з угорською, а не німецькою державною мовою.
Микола I спостерігав за перебігом подій приблизно з таким почуттям, як Брежнєв сто двадцять років потому – за “Празькою весною”. Схуд від побоювань і тривоги, зривав зло на придворних і піднісся духом, коли навесні наступного року молодий австрійський імператор попросив у нього військову допомогу. Франц-Йосип мав на увазі “обмежений контингент” російських військ – 30 000 солдатів, але Микола так ненавидів будь-яку революцію, що послав у шість разів більше.
За три місяці ці полчища “примусили угорців до миру”. Військовий історик став би розповідати, яка колона куди марширувала і скільки мала гармат. Але нам цікаво інше: як російські солдати й офіцери поводилися в цивілізованій країні?
Мені пощастило знайти в Google.books дуже рідкісну книгу: “Похідні записки 1849 року”. Автор – 24-річний прапорщик Петро Алабін із рязанського дворянського роду. Монархіст, антисеміт, любитель вин і красивих жінок – словом, типовий царський офіцер. Але допитливий і досить щирий. Вів він свої записи з оглядкою, бо, як писав маркіз де Кюстін, який проїхав Росією за епохи Миколи I, “брехати в цій країні означає охороняти суспільство, сказати ж правду – значить зробити державний переворот”. Видати їх вдалося в Самарі майже сорок років потому. На титульному аркуші красується напис: “Друкувати дозволено цензурою”. Бог знає, що викреслив цензор із “Похідних записок” Алабіна, але тим цінніші розсіяні в цій книзі крупиці правди.
У середині травня 1849 року військам зачитали маніфест Миколи I: “Ми (Божою милістю і т. д.) повеліли арміям Нашим вирушити на придущення заколоту і знищення зухвалих зловмисників, які зазіхають на потрясіння спокою Наших областей”. І 180-тисячна армія рушила в Угорщину через австрійську Галичину і Карпати. Піхота, як їй і належить, йшла пішодралом.
Вірнопідданий прапорщик Алабін був налаштований романтично і рвався в бій із “зграями зловмисників”. Але за сорок років він порозумнішав і написав у передмові до книжки: “Російського посланця в Бельгії запитали: “Яка була, кажучи відверто, дійсна причина втручання Росії 1849 року?” Посланець відповів, що це втручання не мало жодних підстав. Воно було плодом особистої фантазії імператора Миколи Першого”. Щось до болю знайоме чується мені в цих словах…
Майже ніхто з тієї армії раніше не був у Європі, адже з часу останніх битв із Наполеоном минуло 35 років. Не дивно, що перше ж західне місто здивувало прибульців. “Тарнополь (тобто Тернопіль), – пише Алабін, – красою, чистотою, порядком не схожий на наші міста”. І Лемберг (Львів) теж. І Самбір… Прикро, правда? Тож у Самборі накипіло – “макнули” місцевих!
Там з нагоди Святкування Тіла Господнього католики запросили російський військовий оркестр і попросили його грати релігійну музику. “Але в найурочистіший момент церемонії, – пише Алабін, – коли ксьондз підніс перед вівтарем дароносицю з дарами і благословив народ, який при цьому впав на коліна, наші музиканти абсолютно несподівано загуркотіли “Боже, Царя храни!”. Випадок цей, ніким не передбачений, потішив нашу народну гордість”.
Знай наших! Але це був тільки початок.
Читаємо далі:
“Безліч уже було випадків дрібних образ, яких росіяни завдавали австрійським офіцерам: до них чіплялися за всякі дрібниці. Наші намагалися перед ними виявити перевагу своїх військ: дорікнути їм поразками, яких вони зазнали, і нагадати їм, що вони без нашої допомоги давно б загинули. Наші із задоволенням розповідали все, що хоч скільки-небудь могло їх принизити, відбивали у них жінок тощо. Десь, в одному трактирі, сутичка з австрійськими офіцерами дійшла до того, що кількох із них наші викинули у вікно. В іншому місці одного австрійця за якесь необережне слово просто нагайками відваляли”.
А ось ще характерна історія від Алабіна. Російський і австрійський офіцери щось купували в крамниці, причому австрієць платив банкнотами. Незадоволена господиня поставила йому в приклад росіянина, який заплатив золотими монетами. “Добре їм платити золотом, – відповідав австрієць, – коли їх найняли за нас битися”. Ображений таким зауваженням росіянин викликав австрійця на дуель і вбив його. Коли імператору Миколі донесли про це, він сказав: “Російському офіцеру зробити сувору догану за те, що він у воєнний час наражав на небезпеку життя своє. Він мав одразу ж на місці вбити австрійця!..”.
Від начальства великодержавна пиха передалася “нижнім чинам”. Австрійський офіцер запитав російського солдата: “Знаєш, навіщо ви прийшли сюди?” – “Знаю”. – “Навіщо ж?” – “Німців за вуха з бруду витягати!” (Слово “австрійці” було відсутнє в мужицькому лексиконі).
Хамством, вихвалянням і гординею прибульці прикривали свій голий зад. Бачити прірву в культурі й особливо в добробуті між злиденною немитою Росією й Австрією було для них нестерпно.
“Чи наважиться Алабін сказати про грабежі?” – думав я, читаючи “Записки”. Зважився! Щоправда, майже наприкінці, на 142-й сторінці: “Это печальная правда, что наши грабили где только могли”. І продовжив (будьте уважні!): “Звичайно, цією справою важко було займатися регулярним військам, оскільки в рідкісних тільки випадках їм дозволяли займати села і села, зазвичай розташовуючи війська біваками, поза поселеннями; але зате козаки, конвойні при обозах, цілі орди денщиків і фуражирів грабували все, що траплялося під руку”.
Тут треба виділити жирним шрифтом три слова: “цілі орди денщиків”. Автор чи то випадково проговорився, чи то навмисне натякнув в умовах цензури на дуже цікавий факт: грабунком займалися і російські офіцери! Адже денщик не міг без відома свого офіцера надовго відлучитися, але таких, виявляється, були “цілі орди”! Значить, промишляли для своїх панів, які залишали їм за труди частину награбованого.
Угорське місто Токай постраждало від прибульців більше за інших. Напившись у старовинних винних льохах, вони демонстрували російську завзятість – розбивали бочки з токайським. Але це ще квіточки. Донські козаки, пише автор, “розграбували багато будинків, переламавши і перебивши все, чого не могли забрати з собою”. Господарів, які намагалися протестувати, вбивали. Для виправдання пустили чутку, що з тих будинків нібито стріляли. Алабін називає її “вигадкою тих, хто жадав пограбувати місто”.
Очі армії – розвідка, але вона до пуття не знала, де перебуває ворог. Напевно, її понад усе цікавило, де можна поживитися… Автор “Записок” називає її “до неподобства поганою” і додає, що ганятися за супротивником, який уникав боїв, доводилося “навпомацки, як сліпий пробирається без поводиря, з однією своєю дзьобобою”…
Так і не довелося нашому прапорщику побувати в бою. Зате в місті Кашау (нині Кошице) він і його колеги виступили в ролі жандармів, допомагаючи австрійській поліції:
“Я, поручики Левшин і Гебель отримали наказ, взявши у свою команду 30 солдатів із зарядженими рушницями, цієї ж ночі заарештувати тих осіб, на яких нам вкажуть австрійські комісари. Уся ця експедиція проти кашауських обивателів, які мирно спали, відбулася в найбільшій таємниці. На долю кожного з нас дісталося заарештувати по 20 осіб. Ніч була – зги не видно. З потайними ліхтарями ми пробиралися неосвітленими вулицями міста і, оточивши вказаний нам комісаром будинок, займали всі виходи такого. Комісар стукав у вхідні двері або ворота і, коли їх відчиняв воротар, ми з десятьма солдатами пробиралися до квартири наміченої особи. Деякі з квартир відчинялися негайно після того, як у їхні двері стукав комісар, а деякі, незважаючи на його наполегливі вимоги ім’ям закону й австрійського імператора, відчинялися тільки після погрози зламати двері. Після вступу до квартири починався пошук необхідної особи, і тут-то відбувалися сцени, яких не дай Бог бачити нікому. Зізнатися, не раз доводилося крадькома витирати сльози, коли раптом поважна старенька, мати заарештовуваного, кидалася на коліна й обхоплювала наші ноги, благаючи пощадити і не чіпати її єдиного сина…”.
Почуття прапорщика зрозумілі, але це в нього з незвички. Ще пара таких нічних “експедицій” – і перестав би пускати сльозу, а там, дивись, почав би відштовхувати стареньку ногою…
У серпні угорська армія капітулювала. Однією з причин став гострий конфлікт між її головнокомандувачем Гергеєм і лідером революції Кошутом. За три місяці російська орда зазнала невеликих бойових втрат: 0,7% убитими і 2,5% пораненими. Зате від холери в умовах моторошної антисанітарії померли 11%.
На зворотному шляху, в Галичині, офіцери стали скуповувати на решту грошей те, що можна втридорога продати в Росії: від чаю і цукру до мережив і носових хусток. “Як на того, хто здійснив особливо велику операцію в цьому роді, – пише Алабін, – вказували на нашого корпусного командира генерала Чеодаєва!!!”.
Благородні панове спекулянти трохи поквапилися. Було оголошено нове розпорядження: “йти до кордонів Пруссії внаслідок непорозумінь, що виникли у нас із цією державою”.
До Пруссії, однак, не дійшли: “жандарм Європи” цього разу передумав. Але тамтешніх німців налякав неабияк. Про це я дізнався вже не від Алабіна, а з архівної прусської листівки, задавши Гуглу ключові слова “Россия и революция 1848-1849 гг. в Германии”. Листівка показує обличчя російської армії, яка допомагала звільнити Європу від Наполеона:
“З часів визвольних воєн росіян все ще приймають за наших друзів. Запитайте своїх батьків, дядьків, тіток, бабусь тощо, як вони чудово використовували статус “наших друзів”, щоб красти, розбишакувати, мародерствувати і полювати на них. Пам’ятаєте ще козаків на їхніх маленьких кониках із великими сідлами? Пам’ятаєте, як вони обважувалися каструлями, чайниками, сковорідками, золотими і срібними столовими приборами, зв’язаним у вузли одягом тощо? Усе це, найімовірніше, було вкрадено. Вони брали у жінок нижні спідниці, розрізали їх навпіл, зшивали обидві частини і одягали це як штани. Всюди, звідки вони йшли, залишали після себе руйнування, сморід і паразитів. І ці козаки, башкири, татари тощо знову горять бажанням пограбувати Німеччину, знищити нашу ледь-чуть з’явившуся свободу, нашу культуру, наше благополуччя, спустошити наші поля і луки, вбити наших братів, зганьбити наших матерів і сестер, а за допомогою батога й таємної поліції знищити будь-який прояв свободи, людяності й чесності”.
Здавалося б, написано в дуже далекому минулому, але чому рука так і тягнеться замінити конячок танками і додати до списку награбованого унітази?..
У кримінальному кодексі РФ з’явився новий вид злочину – дискредитація російської армії. Але вчинити його, по-моєму, практично неможливо. Вона так себе зганьбила за двісті з гаком років, що клейма більше ніде ставити.
*****************
Шановні добродії, дорогі українці, долучайтесь до допомоги ЗСУ. За ваші кошти БФ “Полонія” придбає для наших ЗСУ автомобілі та іншу необхідну техніку і матеріали. Вся інформація про використання Ваших коштів буде публікуватись на сайті fenixslovo.com:
Одержувач: БЛАГОДІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ “БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД “ПОЛОНІЯ”
Код Одержувача: 45182991
Банк Одержувача: АТ «ОТП БАНК» в м. Київ
МФО 300528
Рахунок № UA743005280000026000000034874
Для допомоги ЗСУ.
РАЗОМ МИ ПЕРЕМОЖЕМО!!!
Контактні дані для зв’язку:
stepansikora@gmail.com, fenixslovo@ukr.net, +380501657803, telegram, Viber, WhatsApp
