Чому Леонід Ілліч Брежнєв споював СРСР
“Найп’яніший генсек”
Леонід Брежнєв, керівник СРСР у 1964-1982 роках, любив випити сам і був радий, коли випивали інші. Саме за його правління в Кремлі стало по-справжньому багато застіль, а в країні з’явилися так звані банкетні кораблі.
Пристрасть генсека, природно, принесла свої зовсім не солодкі “плоди”: до кінця його правління споживання алкоголю на душу населення в Радянському Союзі зросло майже у два з половиною рази. І хоча почасти алкоголізація сприймалася як складова частина курсу на “неухильне підвищення матеріального добробуту радянських людей”, вона мала також економічне підґрунтя.
Час протиріч Брежнєвської епохи стала унікальним періодом для радянської держави. Зростання благополуччя, взяте керівництвом за орієнтир, призвело до того, що громадяни виявилися як ніколи ситими, одягненими й взутими. Символи красивого життя: автомобілі, годинники й побутова техніка — не здавалися вже такими недосяжними. Водночас економіка країни деградувала, продуктивність праці неухильно падала, а в політичному житті не відбувалося скільки-небудь значущих подій. У 1980 році СРСР посідав друге місце за обсягами виробництва промисловості та сільського господарства і був однією з п’яти держав світу, що випускали всі значущі види промислової продукції.
Паралельно з цим країна дедалі сильніше підсаджувалася на “нафтову голку”, відчувши смак легких грошей після буму на ринку енергоносіїв у середині 1970-х. Влада всіма силами дбала, щоб на столі “радянської людини було все”, а особисто Брежнєв, коли йому вручали третю зірку Героя Радянського Союзу, говорив, що “хліб і безпека країни” завжди будуть його головними турботами. Магазини дійсно поповнювалися регулярно, питання було тільки в якості продукції, що надходила, та її кількості.
Останнє далеко не завжди відповідало попиту — за порівняно невисокої ціни товарів і постійного очікування дефіциту громадяни воліли закуповуватися про запас, через що полиці в продавців швидко порожніли. Але чого на них завжди вистачало, так це алкоголю. Його споживання в СРСР безперервно збільшувалося весь повоєнний час: у 1950-му, за деякими оцінками, споживали 1,9 літра спирту на душу населення, у 1955-му – вже 2,9, а до 1960-го показник збільшився до 3,5. Тенденція продовжилася і за Брежнєва. До початку його правління середньостатистичний громадянин випивав 4,2 літра спирту на рік, а до кінця – 10,3. А найп’янішим виявився 1980-й, коли було встановлено антирекорд – 10,8 літра спирту на людину, що приблизно дорівнює 54 пляшкам горілки або майже 120 пляшкам вина. Збіг чи ні, але 1980 рік вважається також одним із найбільш ситих років в історії радянської держави.
Чарка проти пияцтва
Зазвичай історики пояснюють поступове споювання населення СРСР соціально-психологічною трансформацією суспільства та послабленням ідеологічного преса.
За цією логікою, радянська людина, яка в 1930-х – 1950-х роках мала чіткі орієнтири та цілі, в 1960-х раптом занурилася в буденне, безбарвне існування, що не мало жодного високого сенсу. Наслідком цього стала незадоволеність життям, яка і проявилася у формі масового алкоголізму. Водночас низка істориків зазначає, що процес споювання прискорювався самою державою. Наприклад, доктор історичних наук Василь Попов вважає зростання споживання спирту наслідком політики, розпочатої ще за Йосипа Сталіна. Експерт пояснює, що в повоєнний період населення стало споживати менше горілки, збільшивши витрати на купівлю кондитерських виробів і ширвжитку. У результаті доходи впали, і щоб зберегти профіцитний бюджет, радянське керівництво ухвалило рішення знизити з 60 до 30 рублів вартість півлітрової пляшки горілки.
Паралельно в 1947-1949 роках її виробництво збільшилося з 41,4 до 60 мільйонів декалітрів, що і послужило економічною базою для алкоголізації країни, впевнений історик. Цю теорію підтверджують і цифри. Так, у 1950 році індекс продажу алкогольних виробів становив лише 75 відсотків до рівня 1940 року. Уже через три роки, у 1953-му, він зріс до 122 відсотків. Надалі показник продовжував збільшуватися, причому в період “застою” – найактивніше. У 1962 році він становив 226 відсотків від рівня 1940 року, у 1970-му – 439, а в 1980-му досяг 777 відсотків. За деякими підрахунками, за Брежнєва продаж алкоголю зріс зі 100 до 170 мільярдів рублів. У 2009 році депутат Тетяна Яковлєва заявляла, що продаж алкоголю давав СРСР третину доходів від торгівлі продовольством, або одну шосту частину всього радянського товарообігу.
І це при тому, що формально радянська влада оголосила “пияцтву — бій” – саме під таким гаслом 1972 року розпочалася антиалкогольна кампанія. 16 травня було опубліковано постанову “Про заходи щодо посилення боротьби проти пияцтва та алкоголізму”. Відповідно до неї в країні час торгівлі алкогольними напоями міцністю вище за 30 градусів було обмежено проміжком з 11 до 19 години, виробництво горілки міцністю 50 і 56 градусів і зовсім припинилося, з прилавків зникли 50- і 100-грамові місткості. Було вжито й інших заходів: людей стали примусово відправляти до лікувально-трудових профілакторіїв, різні прояви алкоголізму більше не вважали приводом для видачі лікарняного, а з фільмів зникли сцени з вживанням спиртних напоїв.
Однак на ділі вжиті заходи були фікцією. Ще в 1960-х роках, як зазначає кандидат історичних наук Марина Клинова, радянське керівництво взяло курс на збільшення споживання пива, вина, а також трохи міцніших портвейну і вермуту. А якраз їхнє виробництво, згідно з постановою, розширювалося. Усе для того, щоб не постраждала скарбниця. Якоюсь мірою це допомогло ще кілька років утримувати на плаву радянську державу, але колишня політика відгукується росіянам досі. Споживання алкоголю на душу населення в сучасній Росії становить чималі 9,7 літра спирту.
