Володимир Соловйов – американський: Кощей не безсмертний
А нумо, дорогий мій читачу, відгадай, яка головна проблема росії. Ну я-то знаю, нехай мені і дорікають у зацикленості на путіні. Але виявляється не я один вважаю, що все впирається в нього. У мене знайшовся несподіваний однодумець. І не якийсь задрипаний інтелігент на кшталт мене, але рашистський священнослужитель високого чину. А саме новопризначений глава Кримської митрополії, та ще й духівник і соратник путіна митрополит Тихон. Тому і був призначений на такий почесний пост, нехай і тимчасовий, тому що рано чи пізно Крим повернеться під юрисдикцію України, з якої його було насильно вилучено шляхом анексії 2014 року. А тому приказку “який поп, такий і прихід” опускаю. Прихід залишиться, куди йому подітися, за мінусом колабораціоністів, включно з попом Тихоном, з яким ми зійшлися не змовляючись, нехай і з точністю до навпаки.
По черзі, однак.
Само собою, автору приємно, коли його провокативні і парадоксальні політикани виявляються затребуваними і знаходять співчутливий відгук, без різниці ординарні це читачі або високопоставлені. Ось два відгуки на міцне моє переконання, що в палестинському нападі на Ізраїль замішані російські спецслужби, щоб відвернути світову увагу від України. Один прямий належить невідомому мені читачеві “Континенту” Віктору Снітковському, інший непрямий, але опублікований одразу слідом за моєю першою статтею про залучення росії до близькосхідної колотнечі, — всесвітньо відомому президенту України Володимиру Зеленському.
Снітковський:
«Володимир Соловйов розумно висвітлив фактори участі Ірану і росії в нападі Хамаса на Ізраїль. Кримінальний і військовий злочинець путін уже загруз у безлічі великих злочинів, останній – підрив газопроводу і кабелю з Естонії до Фінляндії. Шорсткий старець знає, що на нього чекає суд у Гаазі, бо поразка неминуча… Залишати пуйла при владі – це значить, що від покидька, який наклав у штани перед тюремним покаранням, можна очікувати всього, зокрема найгіршого.»
Зеленський:
«У нас є дані, які ясно доводять, що Росія хоче розв’язати війну на Близькому Сході. Тож нове джерело болю і страждань підірве світову єдність, посилить розбіжності та суперечки і допоможе росії знищити свободу в Європі.»
Нехай буде збіг, але навряд чи випадковий — у Києві за один тільки рік (у Книгу Гіннеса?) вийшли поспіль три книжки Володимира Соловйова — Американського, як спростування максими: коли кажуть гармати, музи мовчать, і всі три користуються попитом – гуд- і бестселери. Автору б радіти, що серед його читачів виявився рашистський первосвященик українського Криму. Не поспішай, читачу, скринька відкривається не так просто, тому й пишу цю статтю, що тут є інтрига, та ще й яка!
Перша моя київська книжка – фактично дві під однією обкладинкою, а тому на обкладинку і на титул було винесено дві назви: “Самогубство Росії” – пара дюжин моїх політикан на гарячу тему російсько-української війни та “Кіт Шрьодінгера” – мій провісний роман-трактат, у головному антигерої якого легко вгадувався прототип: ну так, найнебезпечніший дурень у світі, як названо кремлівсько-бункерного пахана в моїй останній київській книжці. З чого, власне, й почалося полювання на автора “зашкварної меніппеї” (підзаголовок), що посилилося у зв’язку з моїми політиканами, де від метафоричного стилю я перейшов до прямослів’я. Дякую моїй охороні, яка, користуючись мною, як підсадною качкою, попутно вистежує кремлівських агентів.
Отож, хоча з першого ньюйоркзького тиснення чотири роки тому мій квантовий роман багаторазово публікувався главами й серійно в американській і російській періодиці та був наново у складі мого однотомника перевиданий київським видавництвом “Друкарський двір Олега Федорова”, однак його початок заслуговує на те, щоб нагадати про нього читачеві саме в прямому зв’язку із заявою духівника путіна, а тепер кримського митрополита. Річ у тім, що немає зараз жодної людини у світі, якій стільки б різномовних людей бажали смерті, вбачаючи в цьому єдиний вихід для вільного світу, а не тільки для нещасної України. У чому в чому, а в цьому пуйло поставив абсолютний рекорд! А мій “Кіт Шредінгера” якраз і починається зі смерті тирана (у скороченні):
“Його смерть була довгоочікуваною, а тому несподіваною і застала нас усіх зненацька. Кому як, звісно, але нікому – по фігу. Для одних, хто не піддався його дресурі, вона була бажаною, жаданою і нездійсненною, вони бажали йому смерті і боялися навіть не власної смерті, а того, що помруть, не дочекавшись його смерті, – багато хто так і не дожив, стомившись від дурної нескінченності та в смертній тузі за своїм понівеченим, зганьбленим, програним йому життям. Розгублене, загублене, надламане, покалічене, їба*уте, похерене покоління – покоління приречених. Інші з промитими мізками, його фанати, фанатки і фанатики, в адекваті та стосовно підлості, та хоч стокгольмський синдром, навпаки, полюбили його взасос, “наше все”, шанували його владу сакральною і боялися його смерті більше, ніж своєї: що помре раніше, ніж вони, залишивши без даху — в обох, а то і в трьох сенсах. Для тих і інших він був безальтернативним, як смерть, а тому сама його смерть була не просто непредставлена, а неможлива. Галюциногенний ефект. Корінь Мандрагори. А чи був у нього доступ до найпотаємнішого – наших снів? Ось саме: він губив, калічив, душив наші душі своїм темним, сліпим, ірраціональним страхом смерті. Екзистенціальний ангст. Ні, не колиска в труні, а в колисці – труна.
Живе, наочне спростування Фрейда з його горезвісним Танатосом на пару з Еросом. Яке, до біса, несвідоме смертолюбство, коли навпаки! Його влада над нами ґрунтувалася на його і нашому страху смерті. Влада сущого мерця над майбутніми мерцями, хоча до смерті треба ще дожити, але доживають усі смертні. Усі чекали, щоб щось сталося, і всі перебували в перманентному страху, що щось станеться. Питання часу: хто раніше помре по-справжньому: він чи ми?”
Ось, нарешті, ми й повертаємося до отця Тихона, путінського духівника, соратника і спільника за проєктами-злочинами, включно з рішенням Священного синоду в червні 2022 року про утворення Кримської митрополії з Джанкойською, Сімферопольською та Феодосійською єпархіями Української православної церкви.
Анексія Криму з усіма цими військово-церковними перетвореннями – ось шукана точка неповернення, з якої почався і триває обвал путінської вертикалі влади. “Казку про золоту рибку” пам’ятаєте? Тільки на місці ненаситної баби — ненаситний старий, на якого чекає щось у рази гірше за розбите корито. Бо немає машини часу, яка повернула б пуйла в щасливі докримські часи. На щастя для всіх нас і на нещастя для нього самого і його поплічників, включно з новоявленим кримським митрополитом Тихоном.
І він цю пряму залежність від свого сюзерена, боса і спонсора розуміє, можливо, краще за інших. Чим і пояснюється його відчайдушне висловлювання про цю фатальну залежність. Згідно з батюшкою, головна проблема росії — у неможливості безсмертя путіна. Цитую дослівно:
“Немає нікого іншого, хто може зараз усе втримати… За путіна стався підйом Росії на міжнародному рівні… І це сформувало людину, тому багато хто дивиться і каже: “А хто ще такий, хто може ось так само працювати на міжнародному рівні? Хто може ще всередині стримувати?” Але це і наша проблема – людина не безсмертна”.
От я й кажу: Кощей Несмертний.
А поки що не безсмертним є його воїнство, яке він посилає на вірну загибель, розпочавши наступ на всіх українських фронтах напередодні президентських виборів, щоб хоч щось пред’явити своєму кріпаку населенню. Результат російсько-української війни історично вирішений, а поки що очевидні результати осіннього наступу рашистів. Якщо в останні місяці безповоротні втрати росії знизилися з тисячі до трьохсот-чотирьохсот на день, то ось їхній трагічний підскок в останні дні: 11 жовтня – 820, 12 жовтня – 990, 13 жовтня – 1030.
Підрахували — розплакалися? Або суворий слов’янин, я сліз не проливав? А путін явно з породи сухооких і бездушних.
То чи варте його життя життів тих чверті мільйона, яких він поклав на вівтар Молоха війни, щоб зберегти свою владу?
Сумніваюся.
